Валерій Стернійчук сам зізнається: він – малопублічний. Ніби виправдовуючись, пояснює: «Я ж списочник, пройшов у парламент не по мажоритарці і не закріплений за жодним із округів». Тому, каже, у перший рік каденції нардепа зосередив свою роботу не на піарі про благодійні вливання у благоустрій села, а на накачуванні законотворчих м’язів. Себто вчився писати закони.
Про непублічність, закони і підсумки року парламентської роботи ми з Валерієм говорили просто в його офісі. Тут скромно, ба навіть якось аскетично. Чи то від того, що «недавно переїхали», чи концепція така… Запитати забулося.
Бо більше цікавив сам Валерій. Бо давній знайомий (автор цих рядків познайомився з ним ще у 2002 році, коли разом працювали у іншій Зе-команді – Партії Зелених). Бо учасник нашумілої монобільшості. Бо такий собі «волинський аналог Зеленського»: теж із шоубізу стрімким соціальним ліфтом піднявся до серйозної посади загальнодержавного рівня.
– Позаду рік роботи народним депутатом. Прийнято підсумовувати. Твої враження цікаві не тільки тим, що ти – з так званої «монобільшості», яка була в центрі уваги країни цілий рік. А й один із тих, кого називають «новим обличчям»: людина, яка увірвалася в політику – і відразу набула державного впливу. Підсумуй пройдене за рік.
– Знаєш, за цей рік я здобув досвіду більше, ніж за все своє попереднє життя. Без перебільшень кажу. Так, я – з тих, хто геть новий у політиці. І тому певний період – не приховую – вчився. Впевненість у власних силах, розуміння державотворчих процесів прийшли не відразу. Утім на сьогодні вони є. Я пройшов таку собі екстремальну школу, експрес-курс.
– Досвід? Розшифруй. Давай так, для зручності: назви ТОП-3 головних складників твого набутого за рік парламентського досвіду.
– Окей. Перше, звісно, – це досвід законотворчої діяльності. Працюю в команді із професійними юристами, які у статусі моїх помічників розробляють разом зі мною проєкти законів. Ідеї і пропозиції черпаю від спілкування з виборцями і зі звернень, які отримую, в тому числі на електронну пошту.
Загалом я автор 27 законопроєктів і 41 правки до законів. Хтось скаже, що замало? Можливо. Але для першого року роботи – цілком. Далі буде більше і краще.
Серед проєктів, над якими я працював, є зокрема й такі, яким мало приділяє увагу громадськість. Вони, може, й не цікаві, але важливі. Наприклад, ми плідно попрацювали над регламентом Верховної Ради: змушені були боротися з так званим «правочним спамом», кнопкодавством, зміцнювали дисципліну (я про банальний прихід депутатів на робоче місце – дехто з них прогулює до цього часу). Маємо чесно визнати, що Верховна Рада стала працювати злагодженіше і чіткіше.
По-друге, здобуваю колосальний досвід… у спілкуванні з людьми. Не спіши дивуватися, зараз поясню, що маю на увазі. Так, усе моє попереднє життя було з цим пов’язано: я зустрічався, говорив, організовував події, згуртовував людей. І думав, що знаю все про майстерність спілкування.
Утім сучасні коло обов’язків і коло спілкування стали абсолютно новим викликом. З'явилися люди, успішні діячі, фахівці, експерти, в яких є чому навчитися. Вони, як правило, дорожать своїм часом, і ти стаєш зібраніший, лаконічніший, чіткіший у формулюваннях. Розширюєш світогляд. Краще розумієш світ.
І по-третє, це загартування власної сили духу. Що, ще більш дивно звучить? Ну бач, я ж щирий із тобою, тому розповідаю, як є. Рік тому моє життя змінилося кардинально, бо там з'явилося багато нових обов'язків щодо величезної кількості людей.
Я зрозумів, що бути політиком - це бути постійно «в тонусі», постійно в русі, у процесі постійного прийняття рішень і часто – долання перешкод. Щоб утримати цю планку, треба перебороти банальні людські лінь чи егоїзм, елементарне для кожного бажання більше побути з родиною. Політик – він же теж передусім жива людина. І при цьому необхідно навчитися ще й кайфувати від роботи! Бо без цього неможливо.
– Чекай, ти кайфуєш від роботи політиком? Серйозно?..
– Так. Здається, навчився. Робота нардепом – це одні виклики. Робота керівником обласного осередку партії «Слуга народу» – інші. Але і там, і там зі мною працюють люди, команда, які вірять у нашу справу і видають «на-гора» результат. Успішно проголосований закон. Відстояна справедливість. Підтримка колективу чи цілої галузі, яким вона вкрай необхідна. Інколи – слова вдячності. Мене це неймовірно надихає.
Тому зараз цілеспрямованість зашкалює. Ми повинні розбудувати партійні осередки «Слуги народу» на місцях, разом із ними гідно пройти місцеві вибори, сформувати більшості у радах і розвивати волинські громади. Роботи багато, часу обмаль. Так, уже нема тієї наступальної ейфорії, яка була у 19-му році, коли ми йшли під гаслом «Зробимо їх разом!». Зараз значно більше зваженості, толерантності, послідовності. Але бажання працювати і перемагати – не менше. Знову прийшов турборежим, знову я у ньому працюю. Тільки тепер – рідний, волинський.
– Завжди хотів про це спитати особисто у Зеленського. Але ваші сходження «соціальним ліфтом» чимось схожі: з шоу-бізнесу – у державотворці. Тож питаю тебе: ніколи не виникало бажання повернутися назад, у рідну сферу?
– Скажу правду: буквально кілька днів тому ловив себе на думці, що сумую за попереднім життям. Це було тоді, коли організовував візит колег-депутатів на Світязі. Підготувати конференц-зал, проконтролювати, щоб таблички правильно стояли, щоб усе вчасно підвезли, щоб апаратура не підвела, перевірити програму. І хоч були «спеціально навчені» організатори, за звичкою хотілося це робити самому.
Але знаєш, це – як стати дорослим. Кожен інколи дозволяєш собі помріяти, повернутися в дитинство. Водночас усі розуміють, що це і нереально, і несерйозно)). Усе, ти дорослий, у тебе обов’язки, відповідальність, свої діти. Треба дивитися вперед і рухатися вперед. І не боятися широко крокувати. Насправді мені подобається цей відрізок життя, у якому ми розмовляємо.
– Такий темп роботи не може не позначатися на особистому житті. Як балансуєш? Де знаходиш час і можливість черпати життєву енергію?
– Так у сім’ї, звісно! Дружина мене в усьому підтримує, розуміє, допомагає. Якби не вона – сил справді не вистачало б на все. Вона звикла, підлаштувалася до мого активного графіку життя, не нарікає і з готовністю забезпечує мій тил.
З вівторка по п’ятницю робота допізна в парламенті? Окей, буду тебе, чоловіче, чекати з роботи, не буду діставати питаннями про неї, поговоримо про щось інше. У п’ятницю просто з парламенту – в машину і на Волинь? Не питання, поїхали. Тиждень роботи в окрузі і ти мусиш їхати? Що ж, значить, треба…
Дружина – моя головна опора і підтримка!
– А діти? Знаю, що твої чада вже дорослі, сину і доньці – по 18 років, меншому синові – 12. Як їм бути дітьми тата-нардепа? Підтримують? Стежать за роботою? Чи дивляться на це байдуже? Адже молодь часто взагалі не сприймає політику…
– «Молодь не сприймає політику»? Говориш міфами з минулого. Володимир Зеленський якраз розвіяв цей міф про аполітичних молодих українців. Молодь його активно підтримала.
А щодо моїх дітей, вибач за нескромність, вони гордяться татом. Ні, не аналізують мою законотворчу діяльність чи щось подібне, але те, що тато – у команді Зеленського, що працює на важливій державній роботі, – сприймають із захопленням. Старші навіть підказують: чому тебе так мало в інформаційному просторі? Будь активнішим, розповідай, що робиш!
А взагалі дітей бачу рідко і від цього страждаю. Навіть меншому синові, який переїхав з нами до Києва і там ходить у школу, не маю змоги приділяти достатньо уваги.
– Пам’ятаю, як ти став татом: ми тоді разом у Партії зелених працювали, у її молодіжному крилі на Волині. Тоді ще з нагоди народження первістка тобі зелену коляску подарували. ЗЕ-лену!
– Ну так, зелений колір – то вже, певно, дарований мені долею))). До речі, син Владислав, для якого і була та зелена коляска, виріс схожим на мене. Як і я свого часу, захоплюється футболом, музикою. А нещодавно проявив бажання взятися за організацію івентів.
– Цього року вже їздив із сім’єю на відпочинок? Верховна Рада на канікулах до 1 вересня. Куди? Одеса? Туреччина? Світязь?
– Знущаєшся? Який відпочинок!? Звісно, сім’я хотіла б. Але дружно сказала: без татка не поїдемо. Максимум – на вихідні кудись, на одне з волинських озер. Я цього року скупався тільки раз: коли на Світязі з колегами зі «Слуги народу» збиралися.
– Маєш улюблені місця для відпочинку на Волині?
– У цьому році відкрив для себе національний парк «Прип’ять-Стохід». Неймовірна природа, неймовірні відчуття! При всій моїй повазі до Шацьких озер, тепер усім і всюди рекомендую їхати туди, плавати човном «очеретяними преріями», вивчати самобутню архітектуру Полісся, спілкуватися з тамтешніми людьми, надихатися первозданною природою...
У цього туристичного магніта – неймовірний потенціал! Зараз, коли іноземні курорти через пандемію лишаються закритими, він має величезні шанси полюбитися спершу українському туристу. Ми обговорювали це із владою району. І я як нардеп буду всіма силами сприяти тому, аби всі в Україні знали про цю унікальну місцевість на Волині. А там, дивись, усі будемо в «зеленій зоні», іноземний турист теж підтягнеться. За цей час треба посилити інфраструктурну складову місцевих громад: дороги, бази відпочинку, санаторії, зв'язок і таке інше. Частково це уже вирішується за президентською програмою «Велике будівництво».
– Із Зеленським часто бачишся?
– Зараз частіше.
– Ти його знав ще до президенства. Як він змінився?
– На перший погляд – втомився. Це одразу впадає в око. Але хто з ним спілкується частіше, той розуміє: це всього лиш враження. Насправді він не розтратив своєї внутрішньої енергії, як інколи йому закидають. Це видно якраз з його погляду: він і досі у нього особливий, з блиском і непідробним бажанням щось міняти, рухатися. Він – генератор ідей, «двигун» на кожній нараді, на кожній формальній чи неформальній зустрічі. Так, прислухається до порад, слухає, враховує. Але остаточна думка – за ним. Рішення і відповідальність – теж.
– Вибач, можливо, трохи особисте питання, але… Мені здалося, ти за час депутатства набрав у вазі…
– Ти спостережливий))) Справді, від весни минулого року набрав 12 кілограмів. Зараз, щоправда, змусив себе прийти у норму.
– Певно, чув у свій бік закиди про те, що «от, дорвався до корита, «бідуєш» і т. д. Не всі люди розуміють, що поправляєшся часто не від «хорошого життя», а від стресів, перевантаженості в роботі, банальної неможливості дотримуватися розумного графіка харчування.
– Я й сам раніше такий був! Дивився на політиків – і думав: невже вони, ставши депутатами, починають удвічі більше їсти? Невже до того недоїдали?))) Ну так, стереотипи… Ти правий – усе через скажений графік роботи і неправильне харчування. Тут якраз про загартування сили духу добрий приклад: попри завантаженість, я таки скидаю ті зайві кілограми. Можна сказати, навчився реагувати на постійний стрес потребою стежити за власним здоров’ям. Дав собі команду: набирати можна тільки політичну вагу, але аж ніяк не вагу тіла))
– Де харчуєшся?
– Люблю їсти вдома, приготовлене дружиною. Але в час роботи у парламенті, коли з дому виїжджати треба ще до восьмої ранку, снідати й обідати часто доводиться у буфетах Верховної Ради.
– Маєш там улюблену страву?
– Деруни) Чомусь часто їх там не застаю, але завжди в першу чергу запитую, чи є.
– Скільки вони там коштують?
– Близько 25 гривень.
– Слухай, раз ми вже заговорили про стереотипи щодо народних депутатів… Поясни, у парламенті реально «протирають штани»? На сесіях справді буває настільки сумно і нецікаво, що вистачає часу і з дівчатами по телефону спілкуватися, і розважальні сайти читати, і по залу швендяти?
– По-перше, все залежить від самого нардепа. Буду говорити про себе. Я поважаю всіх, хто виступає. Слухаю. Сприймаю. Аналізую. Навіть якщо в залі перепалка, частина депутатів скандує гасла і не чути спікера – беру навушники і слухаю. Бувало й таке, що засиджувався в комітеті до після опівночі, вичитуючи законопроєкт, який завтра виноситься на голосування… У тому й полягає моя робота, а її я звик робити сумлінно. А якщо виконувати роботу сумлінно – вона не є легкою.
Бувають ситуації, коли депутати намагаються затягнути голосування, користуючись регламентним правом, виступають з «порожніми» промовами, – ми з колегами часу не гаємо, дозволяємо собі піднятися з місця і поспілкуватися про важливі речі. До речі, в таких розмовах часто народжуються ідеї нових законів. Це ж не означає, що ми «швендяємо», правда?
А щодо особистих спілкувань… Усі ж ми люди, а не рОботи. «Слухай, вибираю мамі подарунок, допоможи – ось це чи ось це?» – пише мені дружина у месенджер. Подивлюся, пораджу. Виходити для цього із величезного залу займе більше часу, ніж просто відповісти. Хоч із ложі преси може хтось засікти. То й що?
– Яка в тебе мотивація працювати далі? От ти все кажеш: важко, часу на сім’ю не вистачає, працюєш допізна. Для чого? Що тебе рухає вперед?
– Усвідомлення обов’язку перед людьми, які тобі повірили. І тверде переконання, що кожен може бути рушійною силою змін.
Розмовляв Юрій Ричук
Фото Ірини Кабанової