Він каже, що на Донбасі значно більше гнуть матів. Там мають свою думку, та з нею частіше… мовчать. Тут – «мусово» скажуть. Там у шахтарів тільки шахта. Тут – шахта і поле. Зауважує: нас роками професійно ділили на «там» і «тут». Й не приховує роздратування, коли я раптом обмовлюся і скажу крамольне «ви ж з іншого берега»…
Анатолій Фролов уже більше року - директор шахти «Бужанська», що під Нововолинськом. Народився і виріс у серці Луганська. Діди в шахті. Бабуся в шахті (доки жінкам не заборонили працювати під землею). Дядьки в шахті. Тато в шахті. Типовий донбасівський вугільник.
Нині «Бужанська» - одна з двох діючих шахт ДП «Волиньвугілля». Він тут фактично в ролі «антикризового» директора. Вугільник «до мозга костєй». Емоційний і дуже заряджений на результат.
Зустрічаємося у рядовому директорському кабінеті рядової волинської шахти. За плечима – Богоматір. Стіл у паперах та цифрах. Уже понад рік він зустрічає тут майже всі волинські ранки. Бо звик поріг свого кабінету переступати о 6.40.
«Я ж уже знав, що то за регіон», - скаже Анатолій Фролов, коли я запитаю, як сприйняв своє призначення на Волинь.
Ми говорили про волинських шахтарів, нові цифри і нові плани, про Схід, вибори і Порошенка, про маму, родину і Світязь, про те, як ламає людей війна.
Він досі називає її своєю шахтою. Шахтоуправління «Луганське». Де з часу заснування до своєї смерті працював його батько. Де Фролов став директором, а за трошки почалася війна. У його шахту летіли сотні снарядів. Там страшно було сказати слово, бо одразу чув зусібіч «тише, тише…».
Тримався за шахту. Півроку жив у Луганську під обстрілами, без світла, без води, спав у підвалі. Аж поки не прийшла рознарядка перереєструвати… Він досі не може сказати вголос – куди саме перереєструвати. Розвернувся – і поїхав до своїх.
…У квітні він планує «запустити лаву» на «Бужанській». Далі – дослівно.
«Навіть теоретично не уявляв, як можна піти із ШУ «Луганське»
«Жив і ріс у центрі Луганська. Так якось було, що вдома – шахти, приїдеш до бабусі в селище – шахти. То ким я міг бути?
Тато – все життя на проходці, потім травмувався, його трохи затиснуло. Одна травма, інша – і він це сприйняв як якийсь знак долі, вирішив більше не випробовувати її. Вийшов на поверхню. До останнього працював старшим диспетчером.
Тата нема вже 14 років. У 54 пішов із життя. Один дід в 52. Другий у 53. Якось так виходило...»
* * *
«На окраїні Луганська є така шахта – шахтоуправління «Луганське». Із 92 року був там на практиці. У 95-му закінчив вуз, додому приїхав, привіз диплом, а тато каже: «Напиши заяву на роботу». Я йому: «Відпочити ж треба трохи». Він, мовляв, поки там ту заяву розглянуть, поки в директора настрій буде гарний, щоб підписав, то й відпочинеш. «Синок, то не так швидко робиться», - сміється.
Надурив мене трохи. Рівно за тиждень, 1 серпня 1995 року, я прийшов на шахту гірничим майстром».
* * *
«ШУ «Луганське» - це одна з найкрупніших в Україні шахт. Із 2000-го став там заступником головного інженера. Це фактично головний інженер шахти. Для порівняння: запаси шахти «Бужанська» – 5 млн тонн (і 700 людей), тієї ж – 180 млн тонн (4,5 – 5 тисяч людей).
Це махіна. Щоразу більше мільйона тонн вугілля в рік добували. Вважалося, що коли ти справляєшся з управлінням там, то легко можеш бути директором на інших шахтах. Таке місце, звідки постійно когось кудись забирали».
А сам ще довго ховався від снарядів на шахтів і ночував у підвалі. Без світла і води.
* * *
«У жовтні 2003 не стало батька. У нього був рак легень.
Шахта заснована була у 1975-му. Батько там працював із дня заснування до 2003 року. Коли я туди прийшов, батько був у диспетчерській… А коли його не стало, багато людей, котрі там все життя, там стали кликати мене або Петрович, як його, або просто Саша. Плутали просто. Я аж гордився цим, бо батька пам’ятали.
Через те, що то була його шахта, я навіть теоретично не міг собі уявити, як піти із ШУ «Луганське». Чисто через батька. Бо то святе. Хоч і кликали на інші шахти – відмовляв. Вийшло так у житті: чим більше працюєш, досвіду набираєшся, а рости, кудись іти і не хотілося тоді. Здавалося, що всі нормальні люди «по забоях» сидять, а чим вище, тим…».
* * *
«Потім таки став директором ШУ «Луганське». Прийняв шахту: лави нема, півроку - без нічого. Тут, на Волині, 700 людей і важко, а там – 4,5 тисячі отак. Нема видобування – нема життя. Але підготували дві лави і працювали дуже добре. 2,5 тисячі тонн вугілля добували за добу.
Але почалася війна».
«Як ідіоти вибігали дивитися, де свистить»
«Сім’ю відправив із Луганська на Київщину зразу, як тільки це все почалося. Війна - це страшно. Думав, пройде місяць – і все стане на свої місця. Але затягнулося.
У копер (найвища будівля копальні) на нашій шахті влучило 52 снаряди. З неї все проглядалося. Загалом у шахту влетіло до тисячі снарядів. Всі вікна побиті, промплощадка в цих снарядах. Це непросто, розумієте?
Коли перші обстріли пішли, всі, як ідіоти, вибігали, дивилися, де свистить і збирали, як дурні, ті залізячки та осколки. Ну, як діти. Війни не бачили.
Потім, коли стали гинути люди, коли стало ясно, що це не іграшки, – змінилися».
* * *
«А 25 липня шахту почало топити. Тоді вже на шахту майже ніхто не їздив. 5 тисяч людей у списку (за добу це – 2300), а лишилося тільки 100.
Оці 100 людей приходили, охороняли щось, щось прибирали.
Оці 100 людей почали відкачувати воду. А потім прийшла вказівка перереєструвати підприємство в цю, так звану… з трьох букв…
Для мене існують принципи, через які переступити ніяк не виходить. Я розвернувся і поїхав звідти. Волею долі розрахувався у серпні 2015-го. Рівно через 20 років, як прийшов на цю шахту».
* * *
«Думав довго. Давно хотів піти. Коли чуєш «свобода», маєш розуміти, що це таке. Коли там знаходишся, хочеш сказати щось своє, а мовчиш. Або говориш, а тобі одразу кілька людей: «Тише, тише… счас или расстреляют или на подвал кинут». І ходиш, як ідіот, бо навіть не маєш з ким поговорити. Під час таких подій на поверхню вилазить гівно, вибачте на слові. Нормальні люди мовчать.
Вони не висловлюють свою позицію скрізь і всюди. А чути тільки те, що не зовсім душа приймає. Це дуже важко».
* * *
«Постійні обстріли. Більше місяця, я в підвалі ночував. Навіть якщо вночі обстрілів нема, морально не витримував підніматися на 4-й поверх, у свою квартиру.
Там же не було світла півроку. Так і жив. Без світла. Без води. Воду ми носили в бідонах. Там її генератором зі свердловини качали в одному місці. Навіть помитися не було як. Це не те, що тисне, це тебе ламає».
* * *
«Як чоловік, як батько, як син я планував своє життя. Робота. Квартира… Ми вісім років перебудовували приміщення в гуртожитку, де жили в Луганську. Закінчили перед самою війною. Думали, доки довчиться донька, поживемо і зберемо трохи грошей. Далі будемо щось думати, щоб їй для старту допомогти. А потім в один момент виходить, що ні в тебе нічого нема, ні в твоєї доньки нічого не буде».
«Вернувся до них – не знав, чи кричати, чи плакати»
«Квартира моя ціла, але я розумію, що жити там не буду ніколи.
Я її давно продав би. Але у мене під Луганськом старенька мама, їй 70 років. Везти її сюди – ніяк, та мама й не хоче, бо живе в селі й надіється, що це все колись закінчиться, всі вернуться, а вона й далі нам буде огірки з помідорами для нас закривати… Тому я навіть такої думки не допускав. Якби я це зробив, я просто маму свою вбив би. Я показав би їй, що я туди не вернуся.
Але 5 років – це дуже багато. Та й не залежить це від нашої держави, він інших… людей. Якщо їх можна такими назвати».
* * *
«Сім’я і зараз живе під Києвом у селі Софіївська Борщагівка. Чому ми поїхали туди? Сестра моєї дружини там працювала адміністратором у готелі.
Рік жили в підвальному приміщенні готелю. Те приміщення не здавалося, просто вона домовилася. Дружина і дотепер працює прибиральницею у цьому готелі. Ким змогли влаштувати…
А зараз живемо фактично в гуртожитській кімнаті там же. Донька закінчила 11-й клас у київському ліцеї, а зараз у КПІ, 4-й курс, міжнародна економіка. Коли до них вернувся, то не знав, що робити: чи кричати, чи плакати. Думав, їх більше не побачу. Працював в «УКРНІІПРОЕКТ» (профільний інститут вугільників). Заступником директора із соцпитань. Називав це «бички збирати».
* * *
«Потім схитрували: сказали мені, щоб поїхав у Первомайськ (Луганської області, – авт.) на шахту, проконсультував. Тільки повернувся, зайшов у міністерство: «Їдь тепер назад, до губернатора (тоді Георгій Тука якраз ним був), уже твою кандидатуру погодили на в.о. гендиректора «Первомайськвугілля».
Я впирався. Тільки втік від тієї війни, а «Первомайськвугілля» майже на лінії оборони. То був на тій стороні, то вже з цієї… Але вибачте, снаряди однакові».
* * *
«Коли посада вище директора, то як би нам не хотілося, це вже трохи зв’язано з політикою: міністр змінюється – змінюється все. Прийшов Насалик (міністр енергетики та вугільної промисловості Ігор Насалик, – авт.). Усе перегралося, побув там ще півроку, потім пішов звідти сам з особистих причин і рік був без роботи у столиці.
Не знав, що робити, бо поза вугільною галуззю себе не уявляв. Знаєте, людина дуже затребувана, коли вона займає гарну посаду, тоді всі їй все пропонують... А за бортом – не дуже. Я двічі був у цій шкурі.
І тут я отримав пропозицію працювати на Волині. Вже вдруге, до речі. Я ж знав уже, що це за регіон…».
* * *
«Я патріот своєї країни. Знак рівності між своєю державою і її правителями не ставлю. Це добре, що ми всіх не любимо, всім пред’являємо претензії. Це прекрасно. Тому ми й Україна. Не Росія. Не Азербайджан. У нас всі сволочі, це нормально. Тому я люблю свою країну.
Коли тебе, умовно кажучи, вдома називають «бандерівцем» - то як комплімент. Боявся, що коли сюди приїду і почую, що я сепаратист чи щось таке, то... Це просто дуже особисте. Коли тебе називають тим, ким ти не є.
Не моя вина, що я був у Луганську чи що я говорю російською».
«Штамп про Волинь знаєте який? Що тут робити не можуть»
«Приїхав сюди подивитися у грудні 2017 року. А в січні 2018-го вже вертався на роботу.
До того я не те, що на Волині не був... Крім Луганщини, був хіба у Донецьку, відпочивати ми їздили в Крим чи на Азовське море. Все. Я в Харкові не був, в Дніпрі не був – ніде. Як приїхав, мені найперше сподобалася місцевість. Казали: «Ти ще Шацьких озер не бачив!». Я все думав, що ж там такого може бути: вода водою.
Але Світязь мене дуже вразив. Таке файне місце. Щоб така чиста вода десь була… Це зовсім інші території. У нас теж є ліси, у нас гарно біля Щастя, наприклад. Але такого озера я ніде не бачив».
* * *
«Люди ж люблять штампи. Штамп про Волинь знаєте який? Що тут бастують, робити не можуть, результату не дають. Інколи ми любимо всіх оцінювати, крім себе».
Далі все – ми в плюсі»
* * *
«Дай Бог, ми з квітня запустимо комплексно-механізовану лаву. І буде не так, як раніше: якихось 100 тонн на добу максимум, а 600, 800... Я на таких лавах працював, знаю, що це реально.
Для такого підприємства, як це, поріг рентабельності – 600 тонн. Далі все – ми в плюсі. Хочеться, щоб ми це зробили. Тут зовсім нема нічого грішного. Мені всього 46, але я 24 рік працюю в цій галузі. З них 20 трудився на найкрупнішому підприємстві. Ми з нуля його зробили таким, як треба.
Я це зараз згадую, то здається, що мені 73 і я живу минулим.
Дуже хочу якось так згадувати і це підприємство. Хочеться (як же це культурно сказати) позатикати пики, щоб саме ця шахта запрацювала наповну. Щоб і людям було добре. Вибачте, в шахті працювати і заробляти 5, 7 чи 10, 12 тисяч гривень – то не зарплатня. Їм так і платили 5 років тому, але тоді курс долара був іншим.
Люди розуміють, що хтось в магазині отримує 10. Тут повинні заробляти достойно. Не тільки привілеї на пенсію.
Тим паче зараз Євросоюз поруч. Є безвіз. Польщу ж он з вікна видно...».
«А тут вони приходять додому – і в поле…»
«Тонна вугілля коштує 2800 грн. Якщо ми будемо добувати те, що плануємо (а це небагато, я собі «захмари» не малюю), то матимемо десь 20 мільйонів заробітку. Дуже хочеться цю цифру побачити вживу. Для цього й працюємо».
Поки ми в Луганську не запустили дві лави і не почали нормально функціонувати, теж обстановка була «нєрвно-припадочная».
* * *
«Плюс-мінус всі шахти схожі між собою. У всіх амортизація велика. Занедбаний стан. І крадуть. У всі треба вкладати і душу, і руки, і гроші. Зараз на шахті «Бужанська» монтують комплексно-механізовану лаву. Але тут все одно бракує людей. Нестача за штатним розписом сягає сотні працівників. Це багато.
Пригадую, тільки прийшов сюди працювати, добиваємося результату: раз – і більше ста метрів проходки є, раз – і більше сотні знов. А потім раптом раз – і 40… Думаю, що ж таке? І тільки потім мені пояснили: на Сході шахтарі приходять додому – і диван, а тут приходять – і в поле, бо в кожного господарство».
* * *
«Чим мене підкупляє Волинь? От у нас на Донбасі: заробили і на дачу чи на море відпочивати. Тут люди роблять, потім беруть місяць-два відпустки і їдуть на заробітки. Тобто оце кліше про те, що на Волині не хочуть робити, брехливе. Тут хочуть робити. А ще більше хочуть заробляти, а не просто числитися на роботі.
Якби ці люди були ледачі, не їхали б на заробітки. Просто живуть ще за радянським принципом: ми мучимося, але наші діти будуть ліпше жити. Цю хрєнь, вибачте, на весь Радянський союз ми колись чули. У людини нема 9 життів, як у кішки. Вона хоче хоч якусь частину життя достойно провести. Якби зарплатня сягнула за 20 тисяч, то й відтік людей би зупинився».
* * *
«Тут трохи інший менталітет. Там я сказав і не розжовую. Тут всі люди мають свою думку.
Навіть не так: і там люди мають свою думку, але там промовчали і зробили, тут же тобі її обов’язково скажуть. Все прокоментують, все зауважать.
Однаково працювати в цих регіонах не можна. Бувають керівники, які живуть не за ті статки, які можна мати на цій посаді. Наприклад, машина за 40-50 тисяч доларів… Я таку не можу придбати. І приїдеш такою сюди, на волинську шахту, – тебе за неї порвуть і викинуть з вікна.
Моє щастя, що я на службовій дев’ятці їжджу».
«В нашій країні немає мого героя»
«Вибори? В нашій країні немає мого героя. І взагалі немає мого героя. Я думаю, не тільки в мене. Ми не Росія, бо ми ментально інші. Там цар. Президент у них помазаник Божий. У нас гетьман: вибрали, туди-сюди – і треба під сраку, ще й наплювати й розтерти. От ми такі».
* * *
«Якщо саме про ці вибори? То для мене це дуже принципова пора. Дуже принципова. Тому що я, вибачте за трохи високі слова, боюся, щоб ми в пориві політичному не втратили свою державу.
Я не знаю ваші вподобання. У мене ж проросійські кандидати або хто хоч наполовину дише чимось таким, відпадають самі собою. Умовно кажучи, всі вілкули, мураєви… Тимошенко, вибачте, я туди ж тулю. Не знаю, може, це ваша героїня. Моя однозначно – ні.
Глянемо на 5 верхніх: Порошенко, Тимошенко, Зеленський, Гриценко. Ну, і хай ще Ляшко. Треба найперше розуміти, що президент – не начальник жеку. Це зовнішня політика, гарант Конституції і армія. Мене президент в цих питаннях влаштовує.
Мене влаштовує, що ми маємо безвіз, те, що Росія хотіла ще 2003-го. Так нам (задумався, - авт.) помогла революція, людські життя помогли – Європа швидше пішла назустріч. Це дуже серйозна справа. Люди поїдуть, подивляться… А хто бачив свободу, того в клітку не заженеш».
* * *
«Йти на Схід – перспективи нема. Тому безвіз – це для мене багато. Я людина, яка вірить в Бога. Не фанатично. Але я вважаю, що томос і ПЦУ за значенням – знак рівності з безвізом.
Не має бути у нас ні московських, ні китайських патріархатів, повинна бути своя церква. А як уявити, що у нас церква московська? Ми ж з ними воюємо? Це ж їхні снаряди?
Дивлюся, як зараз повільно переходять в ПЦУ і ще є якісь голосування, і навіть не бачу предмету для голосування. Нам кажуть почекати, поки піст пройде, чи почекати, доки нас признають. Та мені плювати, хто нас признає! Вселенський патріархат підписав, томос дав – всі вільні. Це заслуга президента. Це плюс. Хоч я думав, що перехід в ПЦУ буде більш масовим насправді.
Безвіз є. Томос є. Армія потихеньку робиться. Душимо ці всі «оони», «єеси» – все».
* * *
«Бойки – ні. Ляшко – теж ні. Гриценко? Його святий обов’язок – захищати Батьківщину, він військовий. А він там не був. Я себе наполовину через це вважаю неповноцінним, а він зовсім неповноцінний. За Юлю мови нема. Зеленський – так, нове обличчя. Але вибачте, ми не на тому березі зараз стоїмо, щоб експериментувати і пробувати вибрати Зеленського.
Від цих виборів я зараз хочу одного: я не хочу зміни курсу. Хоч я з Порошенка ікони не ліплю. Мені теж багато чого не подобається. І всі ті пашинські, і все інше… Але раз вони є, треба, значить, країні чекати ще, щоби в нас пройшли оці всі «бойки, мураєви і вілкули». Значить, ще ми це не пережили. Значить, нас ще можна цим купувати. Попри те, що купу життів втратили. Тому я хочу, щоб ще 5 років пройшло».
«На Донбасі більше матів»
«Чим мені подобається Волинь, так це тим, що тут мало сквернословлять. На Донбасі набагато більше матів. Я сам менше цих слів став використовувати, але все одно бувають (сміється, - авт.).
Стараюся українською говорити. Так, складно. Так, мені російською все ще легше, бо я в тому ріс. Ріс би серед китайців, говорив би китайською. Але говоріть якими хочете, а державна має бути одна! Ми як народ надто багато за це вистраждали».
* * *
«На Луганщину я не їздив відтоді, як переїхав. Кожного дня кілька разів спілкуюся з мамою телефоном. Коли мама за пенсією раз у півроку катається, то я тоді їду до неї. Це дуже тяжкі моменти. Хоч звикаємо отак жити на відстані. Однак і самі під Богом ходимо, і батьки не молодіють. Дурні думки стараєшся гнати, але важко.
Тим паче я звик кожні вихідні навідувати маму в селі. А коли вже були обстріли – і вона не підніме слухавки, то сідав в машину і просто летів ці 20 кілометрів. На щастя, телефон забула на кухні десь…
Зараз, буває, немає зв’язку, то мало не свідомість втрачаєш, бо не знаєш, що там. І за 5 секунд вже не прилетиш».
* * *
«О 6.40 стараюся бути на роботі. Бо автобуси біля 7-ї приїжджають. А 20 років робив, то старався в 6.05 бути вже «в строю». Все життя в такому режимі. Тут – то пізно. Не проблема ранок зустрічати в кабінеті».
* * *
«Мій улюблений момент в роботі? Це результат. Коли не добиваюся його, нервую. Іноді доводиться вибачатися перед людьми, бо емоційний».
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.