– Як тебе краще називати?
– Давай Маша.
– Не Марія?
– Ні. Не терпіла, коли в школі казали: «Марійка».
Невеличка на зріст, вона майже ховається у своєму бушлаті. З оцього «не терпіла» і виростав її бойовий характер. Ви могли бачити цю дівчину на Майдані у Луцьку десь у 2014-му. На «Бандерштаті». Десь серед мотолюбителів… У 2014-му вона втратила маму. Росла без батька. І бойовою стала, бо життя навчило «шукати опору».
Марія Хоменко – одна з жінок Луцького Окремого батальйону тероборони Збройних Сил України. Саме тому я погоджуюся називати її Машею, раз просить. З 24 лютого її життя різко змінилося. Свого кота і свого щура вона віддала ген в інше місто, а сама з сестрою 25 лютого стала в чергу на запис у тероборону. Тепер Маша прокидається о 5.30, щоб з 6-ї вже стояти на кухні й готувати їжу військовослужбовцям. Тепер вона вчиться варити 50 літрів борщу одним махом, тягати важкі баняки, а поміж тим – воювати.
У кожного «своя війна», каже 23-річна лучанка з дико-рожевим волоссям у формі ЗСУ.
Ми зустрілися на луцькому вокзалі. У неї цього дня вихідний. Ні, вихідний не тому, що у нас – інтерв'ю. Навпаки, у житті цієї дівчини почалися військові будні, у єдиний за певний час вихідний до неї приїхав коханий із Рівного. Це момент набутися разом. Але вона таки зголошується вділити трохи часу для розмови. Отак і йде на інтерв’ю – з Максимом…
Колії. Мости. Луцьке небо над важкими вагонами. Незвично порожній як для тилового міста вокзал. Все пасує цій юнці у бушлаті. На руці – жовтий скотч. Манжети на рукавах загорнуті як мінімум раз. Розмір?
«48-2», – сміється Маша Хоменко і каже, що підозрює, що 48 – це ширина плечей…
Коли ця лучанка разом із рідною сестрою Тонею, чуть старшою, стояла у черзі у військкоматі, щоб записатися в тероборону, то ловила на собі погляди чоловіків. Хтось дивився співчутливо, хтось – іронічно, хтось – пробував жартувати. Більшість були стриманими. Пропонували поступитися чергою. Не зважала.
Врізалося, каже, тільки єдине: військовий, який записував її дані, іронічно зауважив, щоб туфлі з собою не брала.
«От туфлі я запам’ятала. Все інше – ні. Жодного дискомфорту на гендерну тему», – каже та, яка з 25 лютого несе службу в луцькому батальйоні тероборони.
Прошу її більше розповісти про жіноче в ЗСУ. Про свою дорогу до цієї війни.
Далі – краще сама.
«У мене кіт і щур. Няшні. Ручні. Люблять любов»
… «Я Маша. Мені 23. Я живу в Луцьку все своє життя. Закінчила навчання в Академії рекреаційних технологій, заробляла копірайтингом. Така лучанка-лучанка. Трохи – у мотоспільноті, он мій хлопець Максим – із мотоклубу. Танцюю у студії «Diamondd». Гітару на день народження недавно отримала...
До речі, моя тренерка Анна – теж з нами у військовій частині».
* * *
… «Бойова? Ні. Так точно не було спочатку. У шкільні часи – навпаки. Хоча, напевне, через досвід певного булінгу мій характер став трохи …тяжчим. У 2007-2010 дівчинка, яка дивиться аніме, – традиційно була жертвою соціуму. Тому що тоді не було такої культури, як зараз. Зараз – вільніше».
* * *
… «Мама була психологом у моїй школі, 23-й. А тато – художник. Він в Білорусі. Тата з нами майже не було, я не дуже добре його пам’ятаю. На моменті Майдану він нам з Тонею сказав, що у нас «неправильна політична позиція». Це пряма цитата. З того часу ми з ним не спілкуємося. Тоді я була школяркою і стояла тільки на луцькому Майдані. Тоня була і на луцькому, і на Київ їздила.
Із найближчих у мене тільки Тоня, хресна в Києві під обстрілами і Максим.
Мама померла у 2014-му. Рак та інсульт».
* * *
… «Ми так звикли з Тонею, що вдвох – проти всього світу. У тероборону того дня теж пішли удвох зі старшою сестрою».
* * *
… «Ранок 24-го лютого починався для мене абсолютно звичайно: продзвенів будильник о 8-й. Тільки коли всі мої знайомі після цього почали телефонувати і питати, чи все зі мною в Луцьку нормально, я почула, що щось сталося. От Максим подзвонив. Його тато турбувався. Всі стурбовані, а я не розуміла, чому вони - так. Сіла почитати новини – і очманіла.
Вибухів мені не було чути. Сама в квартирі, спала собі. Навіть звіринець мій не прокинувся.
У мене кіт і щур. Няшні, ручні і люблять любов.
Найперше подумала: «Можливо, це просто вивести з ладу військовий об'єкт, і на цьому буде все?». Наступного дня переконалися – ні. Отоді я й записалася в тероборону. Звіринець віддала Максиму».
«Тепер кухня – то моя війна»
… «Мене ніхто у цьому не переконував, ніхто не надихав. Просто навколо було дуже багато рекламної інформації про тероборону. Варіант піти саме в ЗСУ я ніколи не розглядала. Бо тоді я не знаю, де я буду, чи не опинюся я далеко від своїх близьких. Тероборона дозволяє захистити саме свій дім, свою територію, своїх людей і отут. Але це таки ЗСУ.
Я довго думала, що то – волонтерство, потім з подивом почула, що нам платитимуть зарплату».
* * *
… «І сітки плести правильно, і пиріжки пекти правильно, просто для мене вибір – ось цей. Я особливо й не вибирала насправді. Просто пішла.
У тій черзі жінок не було. Тільки ми. Чоловіки сміялися. Особливо нічого не говорили. Хтось запропонував поступитися нам місцем. Я відповіла: «Ні. Ми ж стоїмо в черзі у тероборону, тут якби не до джентельменства». І от ми стояли в черзі і сміялися, це така в нас була сімейна реакція».
* * *
… «У чоловіка, який мене туди записував, скепсис був в очах точно. І коли я все ж таки заповнила той бланк, сказала, що документознавець за фахом, то почула: «Ну, ви ж знаєте, що має бути в тривожній валізі? Не беріть із собою туфлі».
От «не беріть із собою туфлі» я запам’ятала дуже добре, це неприємно».
А потім ми пішли додому, приготували вечерю, погодували тварин, лягли спати. Зранку спершу подзвонили сестрі. Потім була така тяжка пауза, коли вона вже поїхала, а я починала думати, а що ж буде, коли вона – там, а я – ні. Ну, таке… Під сирену ховатися у підвалі одній трошки важко».
* * *
… «Так, тепер кухня – то моя війна. Кухня треба завжди. Навіть якщо нас відправлять кудись на більш військову справу. Що їстимуть хлопці, якщо нас не буде?
Ми так само з сестрою живемо в одній кімнаті. О 6-й вже йдемо на кухню, о 20-й чи о 21-й (ми чергуємося) йдемо з кухні додому. Ой, назад в кімнату. Часом хтось має ноутбук, то можемо подивитися фільм, часом просто стоїмо в черзі у душ чи заліземо в новини. Вечір у всіх однаковий.
От вчора на вечерю була ячна каша з м’ясом, ще смажене яєчко і компот. На обід – перловий суп, пюре з сосискою. Чесно кажучи, я не дуже люблю готувати. Хіба коли є натхнення. Ніколи не думала, що стільки часу проводитиму на кухні».
«Жартуємо, що в ЗСУ і послати нікого»
… «Насправді серед військових спокійніше, ніж у цивільному житті. По-перше, там лежить мій автомат. А по-друге, там навколо стільки хороших людей зі зброєю, які можуть дати спротив, що спокійно. У цивільному житті цього менше і більше огидних новин.
Тут навколо багато різної інформації. А там – вона тільки вранці на розводі. А далі ти не гортаєш телефон, ти не дивишся, що там сьогодні у Кулеби з Лавровим. Ти – працюєш».
* * *
... «До нас спочатку ставилися так: «Що за діти в частині?». Мені 23, а я об'єктивно виглядаю на 16. Моїй сестрі – 29, а вона теж виглядає на 16. Але коли дійшло до роботи, то… Ми не боїмося роботи, ми працюємо тяжко кожен день. Скільки там годин виходить? 14-ть?».
* * *
… «Жартуємо, що в ЗСУ і послати нікого. Бо там одні достойні люди, там наші друзі з цивільного життя, там знайомі з далекого життя, там журналісти є, самооборонівці є, там наші хлопці з мототусівки, є торговий представник, є м’ясник, який на Варшавці стоїть вже багато років…
Навчання у нас ідентичні для чоловіків і для жінок. Єдине, що в наряди на добу жінок не відправляють. Оце вся різниця».
* * *
… «Я хотіла б бути аполітичною. Але так не виходить. Бо або ти вибираєш, або вибирають замість тебе. Хотіла б бути антимілітаристом, але так теж не виходить, бо на тебе нападають. От мушу підлаштовуватися під реальність».
* * *
… «Моя бабуся була дитиною війни. Це з її слів я знаю про війну, голод, холод, закопану і сховану від війська швейну машинку «Зінгер», яка досі є вдома.
Єдине, що у неї на все життя лишилося від війни, це постійний внутрішній голод: вона дуже заїдала всі стреси, боялася лишитися голодною і ховала сухарі».
«Пощастило скласти присягу 8 березня. Тепер точно моє свято»
… «Я насправді не хочу тримати зло і ненавидіти. Мені не важливо, що роблять мої співгромадяни: чи вони воюють, чи волонтерять, чи виїхали за кордон. Когось обурює, що хтось виїхав чи не пішов в армію? А я розумію, що навіть якщо вони лишаться в країні, то не зможуть стати захисниками і бути корисними. Бо людина, скована страхом, не може захистити нікого.
Тому ті, хто НЕ може, хай ідуть. Менше народу постраждає».
* * *
… «З дівчачого в нашій кімнаті - коцик, який накриває наші спальники. На цьому все. Такі самі берци, такі самі ліжка, такі самі спальники, бушлати висять такі ж.
Так, я думала над тим, що, можливо, мені доведеться вбивати. До цього важко готуватися. Ніколи не була в такій ситуації. А що лишається? Підняти руки?».
* * *
… «Я вже дуже люблю Привида Києва (крутий дядько!) і ці всі класні військові меми. Війна війною, а мем-культура за розкладом».
* * *
… «Отак і запам’ятовуєш всіх: та - дівчина «дайте пів порції», той - «два чая», а як їхні імена, можеш і не знати. Весь день видаю їжу. Я знаю всіх тільки з того, як і за чим вони приходять в їдальню.
От наприклад, є дівчинка у нас, яка постійно бере пів порції. Вона дуже вертка, багато кипить і багато що робить навколо себе. Є дівчата-документознавці, які тихенькі, але гори горнуть роботи».
* * *
… «Є Надія Олександрівна, вона старша на кухні. Є професійні кухарі, дівчата, які нам допомагають на волонтерській основі. Вони нас вчать. Я – документознавець, я вдома готую, а от тут борщу 50 літрів треба ще вміти зварити. У разі зміни військової ситуації дівчата лишаються вдома, а ми вже беремо кухню тільки на себе.
На таку велику кількість людей незвично важко вирахувати порції. Ну, й баняки важкі… Але поки є вільні руки, то чоловіки нам допомагають.
Наші хлопці люблять борщ, свіже сало привезли недавно – святе, часник, ну й сосиску, а краще – дві. Безперечно, що й м’ясо, бо це так по-чоловічому».
* * *
… «Нам от пощастило скласти присягу 8-го березня. Тепер це точно моє свято. У військовий час присяга складається не так святково, як це хтось думає».
* * *
… «За тиждень до війни я закінчила писати свою книжку і виклала її в соцмережі. Це різдвяне фентезі. Я хотіла б написати ще. І видати десь. Українською. Хочу купити мотоцикл. Хочу здати на права категорії А і Б, хочу просто жити, поїхати на пляж з сонечком і квітами. У кав'ярню ходити хочу… В Луцьку.
Мій Максим – з Рівного і постійно сміється, що я про свій Луцьку всім говорю. Я подорожувала країною і знаю: є симпатичніші міста, є більші, але Луцьк крутий тим, що він стародавній, історичний, в ньому неймовірно активна молодь, дуже крута рок-культура. Незважаючи на те, що це не мегаполіс, тут є все, немає тільки шаленості руху мегаполісу.
Так, є що захищати».
* * *
… «Що я думаю про завтрашню Україну? Росія сама собі зробила ведмежу послугу. Війна завжди була важелем руху і прогресу. Україна зараз яскравіша, ніж була ще недавно. Я знаю, що ми будемо стабільною і потужною європейською державою».
P. S...
Поки ми піднімаємося сходами на залізничний міст, я жартую і запитую, що кажуть чоловіки із ЗСУ про її рожеве волосся.
«А вони не бачать, бо я постійно в шапці. Або я в шапці – як кухар. Або - як військова», – відповість мені Маша.
Примружить очі на мості над колією.
«Іноді ті, хто знають, жартують, що мене трошки вмочили в борщ», – засміється.
Я йшла від вокзалу до хати і думала над тим, що у доброму-доброму сенсі «вмочили в борщ» зараз кожного з нас. В український. Справжній… А Маша поїхала на побачення.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК