Давно просто втонула в навчанні і роботі, тому й не могла написати чогось цікавого чи принаймні корисного. Але, на жаль, чи то пак, на щастя, в понеділок зі мною сталася пригода, яка все ж багато в чому мені допомогла як теоретично, так і практично.
В той день у мене був перший екзамен, до якого я дуже серйозно готувалась. Тоді ж ми з групою мали обмінюватись подарунками від Таємного Санти. Це був такий собі спосіб припідняти настрій один одному перед "трагедією". Насправді нічого страшного не було, абсолютно всі отримали хороші бали, а його подарунок сподобався кожному по-своєму, але незадоволених не залишилось точно.
Загалом, іспит завершився, а я і мої четверо друзів чекали, коли з’являться відомості і можна буде заповнити заліковки, щоб я нарешті звільнилась і зі спокійним серцем пішла їсти піцу. Ми багато сміялись і жартували, власне, як завжди, коли збираємось разом.
Десь о п’ятій, коли весь запал майже зник і виникло бажання їхати тільки додому, ми нарешті звільнились і сіли в ту злощасну маршрутку… Це була якраз година пік і тиснява просто неймовірно. І звичайно ж моя вина є в тому, що я не взяла в руки рюкзак.
По дорозі ми ще обговорювали варіанти, куди ми могли б піти і дійшли висновку, що найкраще це зробити буде в п’ятницю. Скажу наперед, що цього не сталося. Мене всі “кинули”.
З однією з подруг ми попрощалися ще біля університету, ми з Юлею вийшли раніше, ніж решта, і пішли в АТБ. Я не забобонна, але в цей магазин тепер не ходжу.
Вже на касі я побачила, що зник мій гаманець.
Зрозуміло, що була паніка. Дзвонила всім, хто міг би його бачити, сіла на маршрутку і поїхала назад, щоб подивитись чи не загубила його десь в корпусі, де відбувався іспит. Його там не було.
Весь цей час я згадувала, що в ньому було. Велика сума грошей, за які я збиралася купити новорічні подарунки вже сьогодні. Можливо, якби звільнилася раніше, так би і зробила. Але навіть вони не були такі важливі. Паспорт, студентський квиток, ідентифікаційний код, карточка, як лише згодом згадала, флешка.
В мене був жахливий шок. Я дзвонила татові, розповідала про це, плакала і майже не чула, що говорить Юля, котра йшла поруч.
Коли прийшла додому, думала просто завалитись в ліжко, накритись ковдрою і не бачити цього світу мінімум тиждень.
Але тут-таки мене врятувала моя залежність від соціальних мереж. Зайшла у Фейсбук і побачила, що хтось щось прокоментував. Зараз точно не процитую, бо записи видалили, але суть була в тому, що слідчий написав мені свій номер телефону і сказав, що гаманець знайшли.
Вже через 20 хвилин я сиділа в прийомній поліції і чекала тата. Він прийшов і ми почали заповнювати протокол.
“Дві години мук”, - лише так я можу описати цей час.
Взагалі, якщо на секундочку відійти від крадіжки, то хочу ще поділитись враженнями від поліцейського відділку. Прийомна там здається досить-таки культурною, з ялинкою навіть дуже приємною, але коли йдеш далі… Яскравим моїм спогадом буде вигляд кабінету слідчого і запах в коридорі. Це просто неможливо передати словами, дивовижно як таке може робитися в переробленій “міліції”. Ніби мешканців змінили, а хлів залишили.
Дивовижно також й інше. Не знаю, що робила б міліція, але поліція мені дуже допомогла. Так, слідчий все допитувався, була важлива кожна деталь, типу, на якому плечі був рюкзак чи на якій зупинці я зійшла і з ким їхала. Проте він і розповів, як до них потрапив гаманець і що вони збираються робити.
Дві жінки, одна в чорній, інша в світлій курточках, швидше за все циганки, зайшли в маршрутку №25 на зупинці біля 5 школи, вийшли вже на наступній, що біля ПортCity. Їх побачив чоловік, наш свідок, котрий побачив, що ті в чомусь риються і почав знімати все те діло на телефон. Вони викинули гаманець під лавку і втекли. Чоловік заніс його до відділку, за що я справді щиро вдячна.
Гаманець мені повернули одразу ж з усіма документами, але без грошей, що зрозуміло. Вони витрясли всі копійки! А їх там було не мало, гривень 15, здивувався навіть слідчий і помічник. Та навіть тато. Не маю уявлення, для чого їх таскала з собою. Через день згадала і про долар, мій щасливий 1 долар, вийняти який теж було досить важко…
Залишалось 2 тижні до Нового Року, в мене в кишені від сили 100 гривень. Виникає логічне питання: що робити? Не менш очевидна відповідь – шукати роботу, чим я власне й зайнялась.
В одній з дивовижно соціальних і комунікабельних груп Луцька написала короткий пост допомоги в пошуках роботи. Тепер в мене є великий аргумент причини моєї любові до рідного міста. Люди дуже активно писали, щось пропонували, хтось просто співчував або випитував деталі події. Був чоловік, який за просто так готовий був дати гроші!
Знаю, що багато моїх знайомих довідались про це не від мене чи людей, котрим я розповіла, а саме завдяки цьому короткому допису.
Загалом, гроші в мене тепер є, а окрім цього ще й знайомство з двома дивовижними дівчатками.
Я справді щиро вдячна людям, які допомагали мені і підтримували, тому це в деякій мірі і блог подяки. Люблю вас! Будьте обачні, серйозно!)