Сьогодні Ковельська громада на колінах прощалась з мужнім воїном Дмитром Табачуком. В останню земну дорогу свого татуся-Героя синочки проводжали, загорнувшись у синьо-жовті прапори. Захсинику назавжди – 41.
Про це інформує міська рада.
Усі, хто знав Дмитра, любили і поважали його за надзвичайну доброту, щирість, позитив, який він випромінював. Ним пишалися, бо всі його вчинки були про порядність, виваженість та честь.
Він народився у Ковелі. Навчався у школі №13, у старших класах – у ЗОШ №7. Згодом - у Кременецькому лісотехнічному технікумі.
Після чого повернувся у рідне місто. ҐПонад 20 років працював у Ко-вельському спеціалізованому акціонерному товаристві «ТУР». Пройшов шлях від робітника до майстра зміни. Ця справа була йому до душі, адже надзвичайно любив природу. Волинські ліси надихали його, додавали сил і натхнення.
Зустріч з майбутньою дружиною йому подарувала звичайна поїздка у маршрутці №20. У той день Діма добирався на роботу, Оксана - на заняття у медколедж. Познайомились, обмінялись контактами, ще довго пересікались у тій самій маршрутці. З часом їх дружба переросла у кохання. І у 2013 пара побралась, у них народилось двоє хлопчиків. Старшому Микиті зараз - дев’ять, меншому Владиславу – сім.
Разом вони раділи життю, кожному мирному дню. Все змінилось у лютому 2023, коли Дмитра мобілізували. Сімейні плани, задуми довелось поставили на паузу. Настав час тривог, очікувань, спілкування на відстані.
Дмитро пройшов навчання, потрапив в артилерійські війська, був корегувальником вогню мінометної батареї військової частини А4447. Вивчився на оператора дронів.
Всі, хто з ним воював поруч, пам’ятатимуть Дмитра як мужнього, відважно-го і надзвичайно надійного захисника. Він не раз з поля бою виносив на руках побратимів, дивився смерті у вічі.
Але і його хоробре серце обпікало те, через що доводилось проходити на війні. За словами рідних, особливо важко він переживав смерть свого командира – Петра Басанського з Колодяжного.
Це сталось торік у листопаді. Петро в останній момент замінив Дмитра на бойовому завданні, з якого не повернувся. Дмитра дуже це бентежило, йому постійно здавалось, що Петро загинув за нього.
Тож перше, що зробив, коли у січні цьогоріч був у відпустці, поїхав на могилу свого друга.
Знову листопад. На жаль, через рік Дмитро загинув сам. Свій останній бій він прийняв у місті Курахове Донецької області. Ще о 20 год. 05 хв. 14 листопада він говорив з дружиною. Їхня розмова різко обірвалась, бо Діма сказав: «Приїхала машина. Треба розвантажувати».
Це були останні слова, які почула Оксана. Його телефон з того часу мовчить…
Наступного ранку побратими розповіли, що на позиції, які вони зайняли, прилетів ворожий дрон. Внаслідок скиду вибухівки Дмитро отримав поранення, несумісні з життям.
«Вклоняємось перед відвагою, стійкістю та патріотизмом полеглого воїна, який боровся за Перемогу. Співпереживаємо родині у цій невимовно важкій втраті. Глибокі співчуття - дружині Оксані, синам Микиті та Владиславу, мамі Тетяні Хрисанівні, татові Миколі Полікарповичу, брату Сергію, сестрі Людмилі та всім, хто знав і любив Дмитра Табачука. Хай Господь дасть сили і витримки впоратись із непоправною втратою», - звертаючись до близьких людей Дмитра, сказав міський голова Ігор Чайка під час громадянської панахиди.
Віктор Кондратюк, начальник цеху САТ «ТУР», який працював з Дмитром усі 20 років, пам’ятає навіть той день, коли молодий юнак прийшов на роботу.
«Дмитро був тією людиною, яка об’єднувала навколо себе. Він прекрасно знав свою справу, допомагав, підказував. На роботі знайшов друзів, які стали його кумами. У лютому він повідомив про своє рішення – йти воювати. Всі чекали, що після Перемоги Дмитро знову повернеться на рідне підприємство... Не віримо досі, що його немає», – згадує пан Віктор.
Поховали Дмитра Табачука на Алеї Героїв міського кладовища.
Світла і вічна йому пам'ять.