У лютому, через кілька днів після початку повномасштабної війни, в одному з будинків у Липинах зібралися кілька жінок, які почали випікати солодощі і смаколики для бійців. На той момент вони ще не мали контактів волонтерів і не розуміли, як і кому це можна доставити, але вже за кілька днів їхніми піцами смакували на Київщині, а згодом – бійці на різних напрямках фронту. І волинянки продовжують цю справу протягом восьми місяців.
У пошуках цієї домашньої пекарні в Липинах журналістці Волинської служби новин довелося трохи поблукати, перш ніж знайти потрібний будинок, та вже потім стало зрозуміло: можна було шукати його за запахом. Аромати вже полонили кімнату, у якій біля столів клопоталися п'ятеро жінок. Під час своєї роботи вони активно між собою розмовляли і щиро усміхались над жартом, що зронила одна з них.
Про волонтерок із Волині пропонуємо дізнатися з репортажу Волинської служби новин.
Сьогодні у складі «кулінарного десанта» Ірина, Богдана, Ольга, Наталія та Олена. Але насправді господинь, які сюди приходять – значно більше, проте жінки зазвичай чергуються. Вони почали випікати смаколики, передаючи їх бійцям, ще в перші дні повномасштабної війни.
– Було страшно сидіти, дивитися новини й сходити з розуму, тому зайняли себе цим, – розповідає Ірина про старт їхньої роботи.
Просто зібравшись одного разу, вони не припиняють це робити й досі. Кухня Богдани стала місцем їхньої зустрічі, щирих розмов і, звісно, смачної випічки. Було, що на початку навіть ніч заставала їх за приготуваннями. Така ініціатива так поєднала господинь, що ті вже стали подругами.
Та й не лише їх це об’єднало. Жінки кажуть, що люди охоче зголошувалися й ділилися продуктами: хто давав варення, хто – картоплю, хто – тісто. Навіть зараз не припиняють це робити: нині передали люди яйця і капусту, дізнавшись про необхідність.
Наголошують: «Даси клич – відразу несуть».
На кухні – довкола купа баняків і не менше тіста та заготовок на нього. Роботу вони почали з 10-ї, тож нині, по обіді, місива вистачить на кілька жаровень з пирогами. Сьогодні вони – з капустою. Процес не спиняється ні на мить і триває так до самого вечора. Пухке тісто за десяток хвилин перетворюється на ароматні пироги. А все почалося з маленьких піц 28-го лютого.
Зазвичай жінки випікають солодощі, але якось влітку під час тридцятиградусної спеки, військовий під Миколаївщиною попросив їх приготувати червоний борщ з чебуреками:
– А можна борща червоного і чебуреків? – спитав той.
– А як ми його довеземо? – запитали у відповідь.
– Новою поштою передасте, воно доїде, – впевнено відповів військовий.
Далі все було так: Ірина зателефонувала Богдані й розповіла, що саме їм потрібно буде незабаром втілити в реальність. Бійці таки поїли борщу: жінки законсервували його у трилітрові банки й передали поштою на Миколаївщину.
В якусь мить жваву розмови перериває телефонний дзвінок, з іншого кінця неочікуваний співрозмовник – військовий.
– Дуже дякуємо, що ви про нас не забуваєте. У нас піднявся настрій, коли воно до нас приїхало. Тільки до перемоги! – сказав він, але жінки розчулилися вже після перших слів.
Богдана каже, що вперше так трапилося, що їм зателефонували бійці під час безпосерднього випікання.
– Ну і як їм після цього не спечеш? - веде вона далі, запитуючи риторично, адже відповідь знає й сама.
– Якби наші люди, ті, хто ніколи не долучався, хоч один разочок зробили щось таке і отримали зворотній зв'язок... Ну як ти оце не зробиш? Тебе це просто заряджає, не можеш не робити, – констатує Ірина.
– Треба було їм сказати, що ми пироги робимо, – додає Богдана після розмови з військовим.
– Я їм сказала, вони такі: «О-о-о-о-о», – з посмішкою відповідає Ірина.
Робота продовжується. У кожної з господинь є свої обов’язки: одні пиріжки вже спеклися, інші лише посипаються кунжутом і змащуються яйцями. Паралельно замішується тісто на нові порції пирогів, що за трохи перетвориться на пухкі здоби. Господині співають «І москаля нема, немає москаля» і жартують, що можуть і їм напекти пиріжків, але вже зі щурячою отрутою.
Водночас Ірина розповідає історію, що зачепила її найбільше:
– Один солдат, якому ми передавали випічку, опинився в гостпіталі. Коли його роздягали, то він постійно запитував, чи є при ньому записка. Промовляв: «Лишіть її, бо я дівчатам не подякував». Якось нам сказали: «Ваші записки рятують людям життя».
Це лиш сильніше мотивує жінок діяти. Повідомлення і дзвінки від бійців зворушують до глибини душі і не дозволяють зупинятися, бо там, на фронті, особливо цінується увага. Наприклад, військові зі стрічок у кольори прапора, які кладуть у пакунки жінки, сплітають косички і прикріплюють на зброю.
Одного разу волинянки стільки замісили тіста, що крутили пиріжки до ночі, а воно все не закінчувалося.
Господині розповідають, що нині у них існують такі потреби: борошно, яйця, цукор, маргарин, кефір, різні повидла і начинки, але кажуть, що все може згодитися. Щоб допомогти можна сконтактуватися з Іриною Журбою у фейсбуці. Якось мішок картоплі передали військовим, а картину, що намалювала одна дівчинка, продали за 3 тисячі і придбали необхідні речі бійцям.
Певно, немає такої точки, в якій тривають бої і куди не передавали випічку волинянок. Ірина розповідає, що коли в новинах говорять про напружену ситуацію, вона знаю, кому можна написати і точно запитати.
Господині кажуть, що тепер маркують свої пакуночки стрічкою «Все буде Україна» і блакитно-жовтими прапорцями, бо якось, коли хлопців звільнили з полону і вони в автобусі їли печиво, Ірина впізнала, що це їхнє.
– Ми завжди пів ящика кексів кладемо, пів ящика - печива (Іра завжди його робить). Вона каже: «Ваші кекси – красиво, а за моє печиво ніхто дякую не каже», і якось відправляє: «Дівчата, це наше», – ділиться Богдана.
У такому ритмі минає день випічки: жінки згадують смішні моменти, постійно спілкуються і натхненно працюють, уявляючи, як будуть відпочивати за трохи в українському Криму.
Особливим моментом є написання листів захисникам, що разом зі смаколиками відправляться до них у гарячі точки, дозволивши відчути хоч таким чином домашній затишок і передавши ту вдячність. Кожен пишуть окремо, різними словами, але з однією любов’ю всередині.
«Дорогі наші Захисники! Ми щиро вдячні Вам за тяжку щоденну працю, за Вашу силу, міць, відвагу, за гарячі серця, в яких живе любов до України!»
«Кожен з Вас – Герой, який сьогодні пише нову історію вільної, незалежної України!»
«Смакуйте, бережіть себе, виганяйте ворога і повертаєтеся додому живими з Перемогою!»
«Ми хочемо, щоб Ви хоча б на мить відчули нашу підтримку і домашній затишок»
Унизу – номер телефону і примітка про те, що чекають фото, а вони точно будуть, бо чи не вся галерея в телефоні Ірини - світлини та ролики наших захисників.
Господині у Липинах продовжують випікати ароматні пиріжки, якими зовсім скоро частуватимуться і військові, набираючись сил перед звільненнями нашої країни. Жінки не бажають зупинятися і планують робити смаколики аж до нашої перемоги. Кажуть, що на цей день напечуть тортів, а до 14 жовтня приготують для українських бійців багато солодощів.
***
Перемога виборюється скрізь, де лиш це можливо, і кожним, хто щоденно прикладає бодай найменші для цього зусилля. Вона здобувається великою ціною на фронті і в складних боях, але водночас - простими діями у кожному будинку в тилу.
Українську незалежність утверджують донейтами у дві гривні на картки волонтерів, бо хоч це й не мільйон, але вони його формують, і блокування всього російського, бо хоч мені так не дуже зручно, але так точно ліпше країні. Її формуємо і я, і ти, і кожен українець... Зокрема, і жінки на кухні у Липинах, що можуть спекти смачнющі кекси, і, якщо попросять військові, законсервувати в банки борщ.
Текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ
Фото: Ольга ЮСКОВЕЦЬ, особистий архів Ірини