У боях під Бахмутом куля ворога влучила йому в голову, пробила кевларову каску і застрягла в потилиці. Але він залишився живим. Один шанс із тисячі припав саме йому – лучанину Валерію Гнатюку на псевдо «Голка».
Доля буває прихильною до життя і на війні. Такі випадки в народі називають чудотворними, пише газета «Волинь».
«За твоїми віршами – ти давно уже наш побратим!»
У волинянина Валерія Гнатюка поєдналися дві майже суперечливі іпостасі: Воїна і Поета. Він до глибини душі – гуманітарій. У Луцькій загальноосвітній школі №11, у якій успішно навчався, з усіх предметів цього спрямування мав відмінні оцінки. А математичні науки давалися важче. Проте настирливість і сила волі сприяли успішно закінчити два університети і здобути дипломи історика та економіста. Це дало можливість працювати в банку, а пізніше – науковим співробітником у Волинському регіональному Музеї українського війська та військової техніки в Луцьку.
Але вірші писав завжди: менш ліричні, а більше – патріотичні. Видав навіть збірку українських байок. Став членом Ліги українських письменників імені Павла Чубинського.
Не той поет, хто досягнув римованого вміння,
Не той, хто барвою рядка добився поклоніння.
Не в цьому дух творця-митця і Промисел Небесний.
Поет – це той, хто «не як всі», і в цьому – Провидіння.
Та коли московські рашисти у 2014 році розпочали агресію проти України-неньки, легко анексувавши Крим, гени Воїна, стукаючи у скроні, привели його до військкомату.
– Візьміть мене в АТО, – твердо попросив він військкома. – Я хочу захищати свою Батьківщину.
– Прошу пройти медкомісію, – лаконічно відповів йому військовий комісар.
– Не придатний, – винесли вердикт лікарі.
– Як так? – намагався сперечатися з ними Валерій. – Я нормально почуваюся. І, крім того, займаюся уже протягом 15 років спортом. Не шахами, а японським бойовим мистецтвом – боротьбою джіу-джитсу. Виступав на змаганнях, маю нагороди і медалі.
– Оце, можливо, й зашкодило вам, – відповіли йому «ескулапи».
Довелося тепер займатися уже собою. Лікувався, позбувся шкідливих звичок. І у 2017 році пішов добровольцем у батальйон Фронтового підрозділу розвідки та контррозвідки Добровільного Українського Корпусу «Правого сектору», нині – 67 бригада.
– Та ми знаємо тебе, – привітно потиснули там йому руку. – За твоїми віршами – ти давно уже наш побратим! – і з радістю зачислили його в стрій.
– Так повоював я близько двох років, – розповідає Валерій. – Але згодом відчув, що минають літа, а потомства у мене немає. Що залишу я, крім віршів? От і надумав одружитися, завести сім’ю. Так і зробив. Демобілізувався, одружився, а через рік і син Богдан народився.
– А коли «русня» 24 лютого 2022 року розпочала повномасштабну війну, – продовжує ветеран АТО, – не задумуючись, відразу з братом, швагром, кумом і друзями, пішли добровольцями в ЗСУ. Нас записали у Луцьку 100-ту бригаду. Рік були на кордоні з білорусією. А третього березня 2023-го нас відправили туди, де було найгарячіше, – під Бахмут.
«Коли б не кевларова каска, був би ти «200-й»...»
– Коли говорять про «пекло», то воно там і було, – продовжує Валерій. – На різних позиціях ми тримали фронт. На околицях Бахмута, в селищі Хромове. Я був гранатометником, – розповідає Валерій. – Але більшість часу виконував роль стрільця-піхотинця. Важка то робота – війна... Самі заривалися в землю, щоб не нарватися на осколки від мін чи снарядів. Бо орки не рахують БК. Валять, скільки їм заманеться, а потім посилають піхоту на нас.
Лізуть вночі і в день. Патронів у нас також вистачає. Тоді ми їх і пригощаємо свинцевим «кулешем»...
– Що сталося в той «роковий» день?
– Уже сутеніло, – розповідає Валерій. – Перестрілка йшла з обох сторін. Орки пішли в атаку. Ми їх зустрічаємо всіма видами стрілецької зброї. І тут мене й «бахнуло» в голову. Я навіть не відчув болю. Опустився в окоп і... знепритомнів. А коли отямився, запитав у хлопців: «Де мій автомат?»
На фронті існує неписане правило: в пораненого забирати автомат, щоб у шоці своїх не перестріляв.
Хлопці побачили, що кров тоненькою цівочкою тече з-під каски по шиї. Один із них мені відразу тампона підклав і цим трохи призупинив кровотечу. Відтягнули в безпечніше місце. По рації викликали санітарів, які і так були уже на «передку», перев’язуючи поранених.
– «Голка» (таке було його псевдо. – Авт.), хоч трішки пересуватися зможеш? Бо ми самі не дамо ради.
Рельєф місцевості був горбистий. Навколо – стрільба, міни, дим, спалахи від розривів.
Дружина не відходила від нього, як від малої дитини. Бо він вчився не тільки говорити, ходити, відновлювати рухи, а й пізнавати предмети, речі…
– Добре, – сказав я впевнено їм – але сам не зможу. Потрібно, щоб хтось, хоч трошки допоміг.
Адреналін тоді, мабуть, зашкалював. І я, нагнувшись, спираючись на побратима, а деколи й переповзаючи, добрався з ним у безпечне місце. Там уже чекала санітарна машина. Не встиг я залізти туди, як «вирубився» повністю.
Аж через три дні отямився в госпіталі, у місті Дніпрі. Уже прооперований, помитий, як лялечка, лежу у чистій постелі в охайній палаті.
– Ну, що боєць? – запитав хірург – мій спаситель. – Коли б не кевларова каска, був би ти «200-й». Тепер загрози здоров’ю немає. Найгірше – позаду. Будеш жити. Ти – один із тисячі, хто після такого поранення виживає. Кулю ми витягли з твоєї голови. Осколки кісток із розтрощеного черепа також. Головне тепер – пройти добре реабілітацію.
Але автор цих рядків переконаний в іншому. Не тільки кевларова каска врятувала нашого Героя, а й… козацька натура. Переглянувши фото, які мені надав Валерій, зауважив, що на більшості з них він щиро посміхається.
Потенційний оптиміст, завжди – з усмішкою на устах, яка й береже його на всіх фронтах життя.
Після госпіталю у Дніпрі почалися довгі місяці відновлення не тільки сил, а й пам’яті. Ніби життя почалося спочатку. Все і всіх забув. Коли подзвонила дружина і сказала: «Валера, це я, – Валя», запитав її спантеличено: «Яка Валя? ».
– Як – яка? – перепитала вона розгублено і ледь не впала, як потім розповідала. – Дружина твоя.
– А-а, – зніяковіло відповів їй…
Вона приїхала у Львів, куди потім перевезли Валерія, і більше не відходила від нього, як від малої дитини. Бо він вчився не тільки говорити, ходити, відновлювати рухи, а й пізнавати предмети, речі і тому подібне.
Із Львівського госпіталю потім відвезли у Чернівці. Там зняли шви. Звідти – до Луцька, у госпіталь ветеранів та інвалідів війни. Туди уже приходили родичі та друзі, з якими він… почав знайомитися знову.
Згодом направили на ВЛК – у Волинській обласній лікарні затвердили статус інваліда війни ІІ-ї групи.
– Я дякую всім, хто боровся за моє життя, – без пафосу та іронії завершив наш діалог Валерій Гнатюк – Воїн і Поет. До слова, з-під його пера вийшло уже сім збірок.
Я вірю, що він і надалі буде у строю, тільки уже – ідеологічного фронту. І напише та видасть не одну книгу поезій. Адже для того і зберіг його наш Господь і Творець.
Олександр СЕРЕДЮК