Навесні 2014-го – коли почалося вторгнення рф – Іванові було 11 років. Тоді його дядько – рідний брат батька – став до лав ЗСУ. Дядько, до слова, донині служить у 14 окремій механізованій бригаді. Відразу ж після широкомасштабного вторгнення до військкомату пішов і тато Івана – чоловік служить у 25 десантно-штурмовій бригаді.
Історію Івана розповіли у 100-й бригаді Тро.
Маючи такий потужний родинний приклад, хлопець – попри ще зовсім юний 20-річний вік – за першої ж нагоди також мобілізувався до Володимирського батальйону Волинської бригади тероборони.
– Позивний у мене «Нонстоп» – бо завжди був живчиком. Мене на «учебці» в «Десні» називали «Нонстопом», а потів і в Іспанії, куди відправили на подальше навчання. В батальйоні ж спочатку хотіли дати псевдо «Іспанець», але побачивши мій темперамент таки зупинилися на «Нонстопі», – усміхаючись розповідає Іван.
До служби «Нонстоп» встиг закінчити школу та агротехнічний коледж, а також попрацювати кілька місяців за здобутою спеціальнністю електрика.
– У рідному Володимирі на мене чекають з Перемогою мама Оксана Олексіївна і майбутня дружина Анастасія. А ще собака і кіт – Мішка та Ляля. В Насті також є двійко домашніх улюбленців – шиншила і кіт, – розповідає юний волинський тероборонівець, який нині разом із побратимами успішно виконує бойові завдання на сході України.
А ще Іван запевняє, що жодного разу не пошкодував про своє рішення піти на війну добровольцем:
– Я вже дорослий чоловік, на здоров’я не скаржуся. Мій дядько воює, мій батько воює – а я що вдома мав сидіти? Вважаю, що моє місце тут – треба бити клятого ворога і визволяти рідну Україну!