Побувати у пеклі АТО і, все одно, хотіти повернутися туди знову – характерна риса для істинних патріотів та справжніх героїв.
Один із них - волинський офіцер Олег Кивлюк, який потрапив у зону бойових дій в першій хвилі мобілізації у 2014 році.
Напередодні Дня захисника України «Перший» поспілкувався з майором Кивлюком, котрий якраз перебуває на лікуванні у військовому госпіталі.
- Розкажіть, як Ви потрапили в зону АТО?
- До початку воєнних дій на сході я служив у 51-ій бригаді, крайня моя посада – командир 3-го механізованого батальйону. В 2012 році за сімейними обставинами я звільнився, але коли почалася війна я добровільно пішов у Володимир-Волинський військкомат...
Дружині, якщо чесно, збрехав, сказавши, що мені повістку принесли. Мене не хотіли брати спочатку, бо маю трьох дітей. Врешті-решт до 51-ої бригади я не потрапив, мене відправили у Луцьк, де призначили заступником начальника штабу І батальйону територіальної оборони «Волинь».
З травня до липня 2014 року ми проходили навчання, після чого батальйон «Волинь» відправили на кордон із Росією у Чернігівську та Сумську області.
Ми захищали державний кордон, показували присутність Збройних сил України. А вже 24 вересня 2014 року ми ввійшли в Дебальцево, де захищали важливий напрямок – залізничну станцію «Дебальцево».
- Чому надумали повернутися у військове життя, залишити сім’ю і піти в АТО?
- Я – військовий, мій дід, батько, дядько, сестри, брати – теж військові… Я багато що вмів, знав і хотів в АТО. Може, це поклик душі…
- А які перші враження по приїзду на схід?
- До АТО я ніколи не був на сході України. І перше, що мене вразило, це умови проживання людей, самі мешканці… Вони досі вірять в партію! Наш штаб батальйону базувався на шахті і якось у розмові з інженером шахти, який ні слова не розумів українською, я запитав: «Дєд, а чого ви так добре до рускіх ставитесь?».
Він відповів, мовляв, а як по-іншому, це ж наші брати.
«А ми тоді хто тобі?», - спитав я. Дєд сказав, що теж брат, але «нашими» називав російських військових, а «вашими» - українських.
- Припускаю, що людей, які думають, як той дід, на сході багато…
- Дуже багато… Ми регулярно чули у свій бік від місцевих жителів фразу: «Сколько еще ваши будут стрелять по нас?», маючи на увазі Збройні сили України.
- Добре, а що тоді вони казали, коли обстріл вели російські військові?
- Що ніхто не стріляв – українці стріляли самі по собі.
- Як Ви, все ж, контактували з місцевими мешканцями?
- Спілкувалися, допомагали їм… Пригадую випадок – на шахті була котельня і нашим солдатам треба було десь митися. Дві місцеві жіночки, які там працювали, спочатку вмикали нам воду градусів 90. Митися було нереально. Згодом вони якось пішли на контакт, побачили, що ми не бандерівці, дітей не їмо…
Ці жінки допомагали нам, а ми їм, наприклад, продуктами харчування.
Потім я дізнався, що після того, як ми покинули Дебальцево, цих жінок за співпрацю з українськими військовими зарізали люди з підрозділу під керівництвом Гіві. Просто усіх працівників шахти поставили в шеренгу і директор шахти вказав на цих жінок за співпрацю з укропами. Їм нанесли до двадцяти ножових поранень…
- З кожним днем війна забирає життя військових. Чи багато солдатів втратив батальйон «Волинь»? І що відчуває керівництво батальйону у ці моменти?
- Відчуваєш відповідальність за тих фактично дітей, які їдуть з тобою на передову. Мої хлопці на мене казали «батя» і для них я мусив бути батьком…
Мені довелося бути в зоні АТО і командиром роти в таких населених пунктах як Новоорлівка та Малоорлівка, бо їхній командир захворів. В другу ніч мого командування загинуло три військовослужбовця, хлопці були не з Волині, з Чернігівської області. Від обстрілу градами на них обвалилася стеля. Пережити це було дуже важко. Хоча я військовий, маю певну витримку, навчався в Суворовському ліцеї…
Я пам’ятаю той вечір… Подзвонив до свого комбата і так на нього кричав, вимагав завдати удару у відповідь, питав, де допомога… Це реально страшно. В перший день нас мінометами обстрілювали, другий день – вже градами… А в батальйоні «Волинь» за наші сто днів в АТО загинуло двоє чоловік.
- У 2014 році армія ще не була готовою до війни. Як відбивали напади ворога?
Пам’ятаю, одного разу радіоперехватом нам вдалося дізнатися про штурм якраз тієї території, де ми були. Що робити – покидати її чи ні?
У мене 36-40 солдатів, пара одиниць важкої техніки, автомати… Я прийняв рішення залишитися і зі мною лишилися й інші.
Слава Богу, що вище командування адекватно реагувало на наше прохання про допомогу. Розпочиналося все з мінометних, потім танкових обстрілів…
Нас врятувала артилерія, хлопці зі 128-ої бригади прикрили, чули лише від них «Пригніться! Пригніться!», коли вони відбивалися. На щастя, наступів не було, були випадки, коли дуже близько ворог підбирався, але слава Богу, без великих втрат.
- 14 жовтня – День захисника України. Що означає цей день для Вас?
На фото: зустріч з побратимами у 2015 році
- Для мене це день пам’яті, день зустрічі з побратимами. Ми щороку з’їжджаємось саме 14 жовтня. Бо хтось служить, хтось в запасі, ми не можемо бачитися часто. Навіть хлопці з Кіровограду, які служили в батальйоні «Волинь», приїздять до Луцька.
- В АТО пішли б ще раз?
- Якщо все буде добре, то в листопаді я знову вирушу на схід на чотири місяці, як контрактний офіцер.
Спілкувалася з героєм-захисником Ірина Костюк