«На цій війні релігія не працює», - військовий капелан Павло Гаврилюк. ІНТЕРВ’Ю

Павлу Гаврилюку – 52. Він служитель християнської церкви «Скинія», очільник реабілітаційного центру «Маханаїм» у Нововолинську та вже вісім років військовий капелан. За це отримав нагороду Міністерства оборони України «Знак пошани».

Павло Гаврилюк дивує своєю відвертістю. Каже, «релігія – це гарний фасад», який не має нічого спільного з вірою, відверто розповідає про війну та власне минуле, в якому лишились наркозалежність і три тюремні ув’язнення.

Про історію капелана та специфічні методи роботи – далі з його слів.

«Молився: «Господи, якщо виживу, ноги моєї тут не буде»

У 2014-му році я був на капеланській конференції у Херсоні. Тоді вони мали зовсім іншу функцію - опікувалися місцями ув’язнення.

Але на конференції домовилися, що час допомагати й на фронті. Сформували команду і почали їздити по черзі. 10 днів на позиціях, повертаєшся на Волинь, через 40 днів – знову на Схід. Зараз їздимо на п’ять днів, але кожні два тижні.

Спочатку не вірилося, що це все не кіно, а реальність: обстріли, «сєпари»...

За роки страх притупився, але нікуди не зник. Десь місяць тому вночі ми потрапили під обстріл. Попадали в яму, в чому спали. Я лежав і молився: «Господи, якщо виживу, більше ноги моєї тут не буде». 

Але обіцянки не дотримався… Вони ж мене чекають часом, як діти. Я бачу зміни після нашого спілкування. Ті, що пили, перестали – Бог звільнив їх від алкозалежності, рядові стали офіцерами.

Скільки разів був на Сході, навіть не рахував. Полюбив його  тоді ще Маріуполь був, море… Не віриться, що багато місць зараз окуповані, зруйновані. Ми ж там купу часу провели – місцевих багатьох знаємо. Дзеркала, шкафчики, ліжка, інші побутові речі солдатам не привезеш потягом з Волині, то ми по місцевих збирали, домовлялися.

19 лютого, за кілька днів до вторгнення, ми приїхали з Мар’їнки (місто на Донеччині, ред.). Тоді вже відчувалося загострення. Тими дорогами, якими ми раніше їздили, не можна було – довелося полями вибиратися.

Але мій командир переконував: «Не те стратегічне положення, щоб війну починати. Я не вірю, що це станеться».

Потім їхали на Схід 27 лютого. Житомирською трасою ми одні рухались в той бік, всі інші – на Захід. Командир з Маріуполя, який пізніше загинув, дзвонив і казав: «Ви що. Вертайтеся в себе оборону організовуйте. Може, дві-три області вдасться зберегти».

Але ми вирішили рухатися далі – допомогу ж везли. Приїхали під Мар’їнку: бійців по кущах обстріли ганяють. Мені дали прапор і пакет документів, щоб вивіз на Білу Церкву. Богу дякувати, хлопці врятувалися і в полон не потрапили. Прапор зараз знову на фронті.

Читати також: Був добряком, як у пісні Скрябіна. Спогади про Героя Сергія Власюка з Нововолинська

«Релігія на фронті не працює»

З бійцями проводимо спільну молитву, а потім спілкуємося особисто, якщо є такий запит. Самі звертаються рідко, але коли ти довго на позиціях, то з тим розговорився, то з іншим. І вже люди розкриваються – перестають з себе суперменів «корчити».

Військових чіпляє те, що я нетрадиційно проповідую. Тим, хто випиває на війні, кажу: «Я вас зараз сфотографую і покажу дітям, які малюнки роблять. Вони ж уявляють, що тут всі герої, а ви…» Приїжджаю наступного разу – стало краще: дисципліна.

Проте читання моралі не допомагає. Допомагає тільки Бог. Коли я спілкуюся з людиною, при цьому присутній Бог, і щось відбувається. 

Обов’язково заводжу мову про сім’ю, бо в основної маси  проблеми вдома. Натомість про страх обстрілів не говорять – люди до всього звикають.

«Прильоти» – це ще не найстрашніше. Страшніше жити з 30 людьми, коли не зі всіма спільну мову знаходиш. Бруд, окопи, одне  і те ж кожного дня, непорозуміння з командирами, рідними, які лишилися вдома.

Чи спілкуюся з невіруючими? На війні атеїстів не буває. Зазвичай вони не проти поговорити. Бог дав мені авторитет і вплив духовний, тому багато військових стоять і кожне слово з’їдають.

Більше довіряють, коли бачать, що привожу корисні речі. Ми завжди шукаємо щось, щоб не їхати з порожніми руками: машини, запчастини… Людина ж спершу матеріальне оцінює – це її зацікавлює. Але основна місія все ж духовна.

У душу нікому лізти не можна. Тому розмови – лише з тими, хто хоче. Але коли ти приїжджаєш другий, третій раз, бійці вже тебе знають і самі пропонують.

Ті, до кого їжджу вісім років, мене поважають. Знають, що я присвятив цьому шмат життя.

У 2015-му молилися за офіцерів, а комбриг раптом встає і виходить. Питаю, що сталося, а він: «За мене після війни помолитеся, я стріляю в людей, я вбивця».

Я тоді відповів: «Ти ж не шапки з людей на вулиці зриваєш і вбиваєш. Ти захищаєш свій народ. А як його захистити без зброї?»

 ***

Дуже круто, коли командир розуміє, чому потрібен капелан і сам запрошує. Коли тільки починали, це було дико. В радянській армії не було капеланів. Але зараз вони так багато роботи зробили, що вже ніхто не питає, нащо це.

Бути капеланом – це покликання. Так само, як воїном. На жаль, бувають різні люди. Релігія там не працює. Працює тільки віра, тому я говорю не те, що мене навчили в семінарії, а те, що сам пережив, те, що працює в моєму житті.

Релігія – це гарний фасад. Але всередині може бути мавзолей: пліткарі, інтриганти. Релігія більше пильнує за тим, як ти одягнутий, як говорив. Підстригли правильно, спідницю довгу вдягнули, сережки познімали і все, готово. А віра – про те, що всередині.

Моя віра – це «Бог захистить, якщо я не зраджуватиму дружині, пакостей нікому не робитиму, слухатимуся командирів». Якщо ти не слухаєшся командира, то як ти Бога будеш слухати? Цього і вчу солдатів.

Розмови «командири – погані, хлопці – хороші», «командири кинули»  – це диявольське. Розказав якийсь Вася-алкаш, якому в цивільному житті «Зеленський – поганий, поліція – погана, все погано». Так він і на фронті так само поводиться. А хтось вірить.

Я також привчаю бережно ставитися до волонтерських передач. Щоб не було так, що машина – це розхідник, який зовсім не треба берегти. Люди на неї гроші збирали.

***

На цій війні з нашою армією Бог. Людям це треба пояснити, бо мотивація є не у всіх. 

А так то в непереможність радянської армії я і сам вірив, коли служив, хоча з тисячі бойових машин ні одна не заводилась – все розкрадено було. Зараз з цим міфом боремося.

Читати також: Бізнесмени стали волонтерами. Історія об’єднання «Укриття – Нововолинськ»

«18 років коловся – ніхто нічого не міг зробити»

Звісно, лише розмовою ситуацію не виправиш. Знаю із власного досвіду.

Я в школі був некерованим. Дитяча кімната міліції, виправна колонія. Купа розмов, які не допомогали.

Батька не було, мама весь час працювала, щоб прогодувати трьох дітей, тому мене виховувала вулиця. В 14 років почав випивати, а потім і на наркотики перейшов – у Нововолинську це було повально. Крав, коловся, гроші забирав в людей. Тричі сидів по два роки. За третім разом вирішив, що час змінюватися.

Думав, мені «хана», але одного разу люди порадили: почни молитися. Побачив біля кінотеатру зібрання п’ятидесятників і пішов до них. Пройшов реабілітацію. Одружився, народилась дитина. Це мене врятувало. 

Тому я всім кажу: віриш-не віриш, а варіантів немає. Тільки Бог може зробити людину щасливою.

Дружина – теж з колишніх наркозалежних. Ми почали служити людям разом: до війни допомагали безхатькам, ув’язненим.

У 2014 році відкрили реабілітаційний центр «Маханаім», де надаємо притулок колишнім ув’язненим, нарко і алкозалежним. Пізніше будемо приймати також ветеранів, яким це потрібно.

Медикаментами не лікуємо. Наше завдання – познайомити з Богом і врятувати через віру. Якщо Бог не допоможе, ми вже нічого не зробимо.

Іншого сенсу я навіть не бачу. Жити для себе весь час не приносить задоволення, а це мені подобається: на війну їздити, в тюрми.

На фронті я, можна сказати, відпочиваю. Там люди справжні. А тут – дзвінки безкінечні, тягнуть тебе в різні сторони. Втомлює, але без того ніяк.

Текст і фото: Віта Сахнік


#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Волинь на 90% готова до опалювального сезону
Наступна новина Під час контрнаступу на Харківщині загинув локачанин Олександр Ткачук
Схожі новини