У селі Хотешів Камінь-Каширського району встановили пам'ятник на могилі старшини армії УНР, православного священика Олександра Білецького.
Це перший пам’ятник вояку армії УНР на території Волині, пише Наталія Пась на шпальтах видання Район.Камінь-Каширський.
Монумент з’явився завдяки блогодійному фонду «Героїка».
На кладовищі допомагали монтувати пам’ятник місцеві жителі.
Роботи з виготовлення і встановлення пам’ятника проводив майстер фонду Олег Собченко.
Довідково:
Отець Олександр Білецький служив Хотешівським парафіяльним священиком з 1935 по 1943 роки. Він народився в 1903 (за деякими джерелами – в 1900) році в Новоград-Волинському повіті в родині священика.
Під час визвольної боротьби українського народу юнак воював у складі Армії УНР у рангу хорунжого 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії. У 1920 році, після окупації України більшовиками, українське військо було вимушене залишити свою території і відступити за Збруч; серед вояків був також старшина Білецький.
З листопада цього року він перебував у таборах для інтернованих вояків армії УНР у Польщі; найбільші табори такого типу були розміщені в Ланьцуті, Александруві-Куявському і Каліші.
У 1924 році, після остаточного розформування Армії УНР і скасування режиму інтегрування, незначна частина вояків осіла на польській території, інші емігрували переважно до Західної Європи, Америки, Австралії або повернулися до УСРР, де вони змушені були перекваліфіковуватися на цивільні професії.
Тоді чимало військових прийняло сан священиків. У 1924 р. у священики висвятився й Олександр Білецький зі своїм другом, теж вояком армії УНР – Григорієм Жуковичем. Вони разом навчалися у духовній семінарії і після закінчення, в той самий день, одружилися із сестрами Буйницькими зі священицького роду: Олександр – з Неонілою, а Григорій – з Марфою.
Згодом Білецькі оселились селі Більська Воля на Рівненщині, а на початку 30-х років – у с. Тинне Сарненського повіту Волинського воєводства, де отець Олександр був настоятелем церкви Різдва Богородиці.
Польська влада запідозрила священика в членстві ОУН і домоглася виселення його за межі воєводства.
Так отець Олександр Білецький потрапив у Хотешів, котре тоді належало до Поліського воєводства, і став настоятелем Свято-Михайлівського храму.
У їх сім’ї підростало дві доньки – Лідія й Ольга, пізніше народилося ще сини Микола й Мстислав.
Матінки Неоніла Білецька і Марфа Жукович мали велику втіху від того, що жили недалеко одна від одної, бо ж отець Олександр служив у Хотешові, а отець Григорій мав парафію у Велимчі (пізніше – у Річиці). У Жуковичів росло двоє дітей: син Анатолій і донька Алла.
Поряд із обов’язками парафіяльного священика Олександр Білецький проводив просвітницьку роботу серед населення, а передусім – серед молоді. Він проголошував проповіді і викладав Закон Божий у місцевій школі українською мовою, розповсюджував українську історичну та художню літературу, збуджував серед населення національну свідомість і в такий спосіб готував поповнення для збройних формувань УПА.
З 1942 року протоієрей Олександр Білецький був благочинним Ратнівської округи, до якої належала й Хотешівська парафія.
Радянські партизани мали свідчення про зв’язки священика з повстанцями, які угруповувались і проходили вишкіл у хотешівських лісах, тому постійно переслідували його і намагалися вбити.
26 квітня 1943 року, на другий день Великодня, під час святкової літургії, партизани розстріляли отця Олександра. Один із них, уродженець сусіднього села Василь Наумік (на прізвисько Чухрій) в’їхав на коні в церкву і вистрілив у священика. Олександрові Білецькому тоді виповнилося сорок років.
Про цю подію майже детально згадує дев’яносторічна Катерина Свиридюк, жителька Хотешова. Вона дружила з доньками Білецьких, а передусім – із Ольгою, бо дівчатка були однолітками.
«Ми тоді збиралися йти до церкви, аж раптом бачимо, що кругом такий галас здійнявся, рух. Ми з матір’ю думали, що то німці оточили село і будуть палити, як було минулої осені в Кортелісах і втікали за село, в сторону Черча, геть за міст. А коли побачили, що все стихло, – повернулися додому і почули від людей, що вбили батюшку. Згубник в’їхав конем у церкву і скомандував людям лягати на підлогу, а сам вистрілив у священика. Отець Олександр ще забіг у ризницю і намагався зняти одяг, але вже не зміг. Скільки здужав – хрестився», – розповіла жінка.
Тоді ж, згадують хотешівці, був вбитий і церковний староста.
Після похорону отця Олександра Жуковичі перебралася жити в Хотешів, куди з Велимча був переведений отець Григорій.
Після війни Білецькі й Жуковичі зазнали репресій.
У центрі – Олександр Білецький, зліва – Григорій Жукович, сидять перша зліва – Марфа Буйницька, крайня справа – Неоніла Буйницька. 1924 р.
У 1947 році були репресовані Білецькі, як «члени сім’ї активного учасника ОУН і підлягали виселенню у віддалені місцевості Радянського Союзу, з конфіскацією майна». Відбували покарання у Кемеровській області.
Звільнившись із спецпоселення, син Микола емігрував до Німеччини, інші – оселились на Дніпропетровщині. Внучка Миколи Білецького Тетяна нині мешкає в Києві, вона – видатна балерина Національної опери України імені Тараса Шевченка, народна артистка України.
Усі члени родини Білецьких були реабілітовані згідно із Законом України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».
Нині Ольга Білецька живе разом із двоюрідною сестрою Аллою Жукович у Дніпровській області. Вони обоє мають понад 90-річний вік.
Благодійний фонд «Героїка» – благодійна організація, яка займається відродженням історичної пам'яті про боротьбу українців за незалежність. Основними напрямками діяльності є відновлення українських військових поховань, встановлення пам'ятників та пам'ятних знаків на честь борців за незалежність.