У 40 років Марія Неведюк із села Городище Луцького району народила дванадцяту дитину. Ніхто ніколи не чув, що вона не справляється з ними чи жаліється, що важко.
Нині до багатодітної мами додався й інший статус: вона вже бабуся. І могла б повноцінно тішитися щастям, але болить серце, бо на передовій два найстарші сини-соколи: Тарас і Юра, - пише Вісник+К.
Разом в армію, разом на фронт
– Найважче жилося, коли діти дрібні були, – таки зізнається жінка. – А як виросли, то вже вони мені помагати стали. І доньки, й сини. Хлопці більше з батьком по господарству, а дочки – варити чи прибрати. Найменший синок має проблеми зі здоров’ям, то всі його шкодують і глядять. Зараз у мене шестеро школярів. Донька заміжня. Найстарші сини майже одночасно пішли в армію. Тарас служив в Національній гвардії, а Юра – в авіації. Пишалися, що пройшли цю школу. Додому повернулися майже разом – у грудні 2021-го. Вже жартували, що женитися пора. Та в лютому почалася війна.
І досі при цьому тремтить голос у матері. Вона на хвилину зупиняється, щоб підібрати слова. Бо лише трохи побули хлопці вдома – і в перший день вторгнення рашистів сказали, що йдуть воювати. Роз’яснили, що є військовозобов’язаними і їм на телефон прийшло повідомлення, щоб з’явилися у військкомат.
– Я не вірила, – наголошує. – Думала, що обманюють, але хлопці показали мобілки, таки є есемески. Тоді я ще не думала, що все так страшно і затягнеться надовго.
Старший син попросився, щоб поруч з молодшим бути, щоб підтримувати одне одного. Їх послухали. Зараз брати Неведюки на передовій, але їхні позиції недалеко одна від одної. Коли мама пересилає передачу, то просить, щоб поділилися одне з одним. «Добре, мамо, не переживай! У нас все нормально!» – часто повторюють сини.
Тиждень не було вісточки
Для усіх нас війна тягнеться довго. А матерям, сини і дочки яких на передовій, здається, що їхні діти воюють вічність.
– Якби не такі хлопці, як мої, то б і у нас могла бути Буча, – каже Марія. – Думаєте, мені не болить дивитися, як одні ховаються по хатах, а мої воюють вже другий рік? Тарас два рази в Бахмуті отримав поранення. Юрик вісім контузій має. Вже просила, що, може, групу зробимо, а він, коли був на реабілітації, каже: «Мамо, я йду до своїх хлопців! Як вони без мене?» Так, я горджуся своїми синами. Старший запускає дрони. Молодший був наводчиком, але не раз витягав поранених з поля бою. Робив перев’язки, уколи давав. Тепер він парамедик. Ніхто його не вчив. Всього навчила та клята війна…
Марія плаче… І голос стишує, коли переповідає слова сина, який не зміг витягнути з-під обстрілів товариша, бо його перерізало навпіл. «Кидай мене і спасайся сам», – просив поранений. Як тяжко далося йому це рішення. І це лише один страшний кадр із війни. А скільки всього їй сини не розказують. Бережуть.
– Вони переживають за мене. Завжди кажуть: «Мамо, ми тебе любимо». Хоча раніше такого ніколи не говорили. Якось Юра тиждень не виходив на зв’язок, то уявіть, що мені робилося. Руки тряслися, коли побачила, що дзвонить, – мати не в силі стримати переживання. – Щодня молюся і прошу, щоб Матінка Божа їх оберігала. Яка я була щаслива, коли 6 серпня сини приїхали додому! Ото сюрприз мені зробили, ледь серце не вискочило! Хоч втомлені, зморені, але такі раді, що вдома. Під час відпустки Юра зробив пропозицію дівчині із села Шклинь. А Тарас встиг розписатися. Маю невістку та внучка в Романівці. Якби ж то був мир, то вже й більше нічого для щастя не треба.
Руслана СУЛІК
Фото автора