22 червня велимченці цілим селом прощалися з односельчанином – військовослужбовцем Національної гвардії України старшим лейтенантом Олександром Сергійовичем Видричем (20.08.1996 – 18.06.2024).
Історію бійця розповіли на фейсбук-сторінці газети «Ратнівщина».
Заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, він до кінця був вірний військовій присязі і виконав свій обов’язок перед Україною сповна, залишивши по собі світлу пам’ять, позитивні спогади і добрий слід на Землі.
Плакали усі, хто його знав, бо Олександр був непересічною людиною. Таких, напевно, є одиниці, бо від жодної людини не почула поганого слова про нього – тільки світло і позитив, то й шкодують над втратою усім селом і досі оговтатися не можуть від горя.
Сім’я Олександра дуже хороша. Мама Алла Вікторівна – медсестра в місцевій амбулаторії. До неї раз і не два звертаються велимченці зі своїми проблемами зі здоров’ям. Тато Сергій Васильович – звичайний сільський чоловік. Змалечку Видричі навчали добру своїх діточок Олександра та Валентину. Саша кілька років навіть був паламарем у сільському храмі Покрови Божої Матері. Вихований у релігійних чітких рамкам, він завжди керувався законами людяності і порядності у ставленні до своїх підлеглих і взагалі до всіх людей.
Непередбачувані повороти були у нього ще з юності. Історію його першого кохання, яке переросло у міцний шлюб з односельчанкою Ольгою, добре знають у селі.
- Я навчалася у Володимир-Волинському педагогічному коледжі, а Саша у Нововолинську на електрика, - згадує події того дня Ольга. - Ми завжди їхали разом додому і в Ковелі пересідали на одну маршрутку. Місця були поряд. Якась бабуся зайшла в маршрутку і він, як завжди, вирішив уступити місце, тож запропонував: «Я візьму тебе на руки, а ця жіночка хай сяде!»
Завʼязалася розмова. Обоє вони здивувалися, що проживають у Велимчі, та ще й на одній вулиці – на Центральній. Тільки Саша скраю села з боку Теклина, а Оля – в іншому кінці з боку Датиня. Ольга – менша від нього на три роки, тому хоч і навчалися в одній школі, та ніколи не перетиналися.
- Я не знаю як, але вже тоді зрозуміла, що це моя людина, - зізнається дружина. - Мені тоді 16 років було, ще була геть мала, але цей момент був такий яскравий! Ми почали спілкуватися. Я ніколи перша не писала, він завжди робив перші кроки. Потім почали зустрічатися. І от майже вісім років ми були разом. Три роки зустрічалися, рік прожили на квартирі, а потім Саша зробив мені таку пропозицію, про яку я мріяла. Він не просто прийшов з квітами і обручкою, а організував цілу програму. Букет зі 101 троянди, вогники, коробки із завданнями, обручка! Все, як я мріяла! 17 липня 2020 року він зробив мені пропозицію. 24 жовтня 2020 року ми одружилися. Мені було 21, йому – 24.
Ольга каже, що чоловік був дуже розумним. Він завжди вчився. Спочатку закінчив Луцьке вище професійне училище (вчився на електрика), далі у Нововолинську вивчав електричну інженерію, потім ще Львівську політехніку закінчив – отримав вищу технічну освіту, а тим часом паралельно навчався на юриста у Волинському національному університеті імені Лесі Українки.
Закінчив військову кафедру, здобув фах військового психолога і звання молодшого лейтенанта. У 2019 році склав присягу на вірність українському народові.
Ще школярем хотів іти в медицину, напевно, тому, що мама медсестра, але після дев’ятого класу не пройшов, після десятого теж, тому пішов на електрика. Юридична справа йому дуже подобалася, але й електрика водночас.
- Він любив, щоб все було ідеально, старався на совість усе робити, - плаче дружина. – У ньому поєднувалося несумісне – він був практик і теоретик, а ще інтелігент, любив носити класичний одяг – піджаки, сорочки, брюки. Вони йому дуже личили. Будував плани, що працюватиме юристом.
Після закінчення коледжу Ольга пішла працювати в Луцьк. Саша запропонував жити разом. Через рік одружилися, але дуже мало бачились.
- Сашка завжди мріяв мати житло, машину, виховувати в сімейному гніздечку дітей, діждати внуків, щоб все було найкраще. Одразу після весілля він поїхав в Англію на заробітки на пів року, потім разом були в Німеччині на роботі, потім він у Польщі лишився. Десь два місяці перед війною ми пожили в батьків Саші, а далі почалася війна. 22 лютого ми з сестрою поїхали на роботу в Польщу. 23 лютого перетнули кордон, а 24 почалася війна. Зідзвонилися – він уже був на сумках. Пішов служити і ми знову не бачилися.
Момент, як самовіддано Олександр Видрич став на захист України переповіла голова Велимченської громади Анастасія Павлович:
- У перший день повномасштабного вторгнення він прийшов до нас у сільську раду і попросив: «Допоможіть мені дістатися до Луцька. Я йду служити!»
Він знав, що його офіцерське звання обов’язково стане в пригоді. Дружина розповідає, що одразу служив на охороні Рівненської атомної електростанції у Вараші. Довгий час там був.
- У нього відпустка була у листопаді 2023 року. Я приїхала з Польщі, ми побули два тижні вдома, а далі їх з Вараша перевели в Луцьк (був бійцем Національної гвардії, військова частина 1141), потім відправили на навчання на Франківщину. А 31 березня вони вже виїхали на Схід. З 1 квітня він був там.
Ще у травні 2023 року Олександра підвищили до звання старшого лейтенанта, тому виконував офіцерську роботу. Він працював з паперами, але проживав долю кожного зі своїх хлопців. Вивозив їх на позиції і повертався назад, відповідав за долі багатьох бійців.
- Востаннє ми говорили з Сашею о 00:08 год. 18 червня. Я працювала у нічну зміну (в Польщі), - деталізує Ольга. - Колеги увімкнули музику на колонці і слухали. Він її почув і дуже зрадів, казав, що це музика його юності, під яку на дискотеках танцював. Сказав, що в нього все добре, набере вдень. Коли прокинулась, побачила, що він у мережі був, написала, чи все добре, бо телефонувати у будь-який час він не дозволяв. Сам дзвонив, коли в нього виходило. Саша не прочитав моє повідомлення, а через трохи подзвонили його батьки і сказали, що його вже немає. Їм подзвонив командир. Я не хотіла вірити, сама зателефонувала до командира, щоб запитати, може, це помилка. Це виявилося страшною правдою!
Молоде подружжя Видричів будувало плани. Обоє старалися, працювали, хотіли жити і радіти життю. Оля пригадує, що чоловік ніколи не дозволяв їй важко працювати, навіть якщо той пакет 1 кілограм важив, все одно його в неї забирав, якщо тільки був поряд.
- Він у всьому мене підтримував. Я придумаю якусь навіжену ідею, а Саша підштовхував: «Роби, у тебе вийде!» - У мене такий запальний характер, що я, як вогонь, а він, як вода – тихий і спокійно. Він завжди гасив полум’я, все робив, щоб я була щаслива. Саша був таким добрим, таким хорошим, ніколи нікому поганого нічого не зробив! Завжди старався усім допомогти. Він все робив, щоб всім було добре – і мамі, і сестричці, він всім помагав.
Особливим релаксом для Видричів був перегляд фільмів із глибоким змістом. Як тільки вони бували у місті, завжди купував квитки в кіно. Він переглядав фільм, а потім шукав усю інформацію про нього – про акторів, про основний задум, він завжди мав докопатися до істини.
Безпосередньо на фронті Олександр Видрич пробув 2,5 місяця. Його мрії частково здійснювали – придбали будинок під Луцьком, планували майбутнє, хотіли бути щасливими. А доля розпорядилася по-іншому.
Увечері 21 червня велимченці зустрічали земляка навколішках зі свічками у руках. Мабуть, невипадково, кортеж із тілом загиблого прибув у село, коли стемніло. У тих свічках було його тепло і світло, якими він щиро ділився з усіма, кого знав.
Наступного дня, 22 червня, священники Ратнівського благочиння звершили чин похорону над новопреставленим воїном Олександром.
Тиснуло в грудях від слів, які про нього говорили побратими. Він проживав історію кожного бійця не просто головою, а серцем, намагався кожного зрозуміти, підтримати. Виявляється, Олександрові пропонували вищі посади по службі, але він сказав: «Я прийшов з хлопцями і з хлопцями звідси піду!».
Від вищих посад він відмовився. Командир зізнався, що не боїться назвати його найкращим тому, що Саша був дуже відповідальним, вихованим, людяним. З ним працювати було в задоволення.
- Важко сприйняти, що цієї світлої, щирої людини немає більше з нами, - сумує Анастасія Павлович. - Розум відмовляється сприйняти реальність. Він був дуже ввічливий, добрий, і хоч не люблю цього слова, але Олександр був «правильний»! Таких, як він, одиниці.
Горюють батьки, плаче сестра, бо втратили опору і підтримку. Для матері він був радою-розрадою. Вони завжди один в одному вони шукали підтримки. Тією підтримкою у мами був син, а в сина була мама. В одну мить усе обірвалося.
Пройде час, і рідні муситимуть навчитися жити без свого Олександра. А зараз нестримно болить, бо усе і скрізь нагадує про нього. Здається, що напише, що зателефонує, засміється і втішить, а натомість – тільки спогади, світлі, добрі спогади.
Ольга втратила своє перше і єдине кохання, батьки – люблячого сина, сестра – турботливого брата. Та за своє коротке життя він навчив їх любити, був прикладом, на який вони завжди будуть рівнятися.