Після закінчення школи волинянин Володимир Козік вступив до інституту. Але уже через рік зрозумів, що обрана поспіхом професія йому не до душі: залишив навчання і влаштувався на роботу. Хто знає, як би склалося його життя, якби не події 2014 року. Вже у травні юнак підписав контракт для проходження служби у батальйоні територіальної оборони «Волинь». Він і нині переважно на передових рубежах захищає кожен клапоть рідної землі.
Його історію розповідає Слово Правди.
Бойове хрещення пройшов ще на початку служби у Дебальцево. Володимир рідко розповідає про це. Хлопці тижнями сиділи на вугільних териконах і під постійними обстрілами руками рили окопи, щоб хоч якось заховатися від ворожих атак. Мама Людмила не може забути, як навіть за тиждень, коли сину довелося побути вдома, так і не змогли вимити залишки вугілля, що глибоко засіли у шкірі рук.
Пізніше Володимир підписав контракт на службу у Волинському прикордонному загоні. На його прохання направили для виконання завдань на лінію розмежування до Краматорська. А на пропозицію батьків повернутися додому, щоб вступити до вузу і здобути освіту, тільки й мовив:
«Тут мої друзі-побратими і поки я їм потрібний – служби не залишу».
У 2016 році – новий контракт уже з 14-ою бригадою. Куди тільки більш як за вісім років не приводили бойові дороги!.А скількох друзів за цей час втратив назавжди… Кожна звістка про загибель залишає серці глибокий слід. Особливо важко переніс смерть медсестри Оксани Горпініч з селища Благодатне, що поблизу Нововолинська.
Її усі хлопці любовно називали «Мурашкою», бо витягувала поранених з найнебезпечніших місць. Разом з нею він розпочинав службу ще у батальйоні «Волинь». Намагалися постійно підтримувати один одного. Якраз тоді, коли Оксани не стало, Володимира важко контузило у Бахмуті. Перемагаючи нестерпний біль, таки додзвонився до батька і попросив обов’язково провести в останню дорогу його бойову подругу та покласти квіти на її могилу. Безперечно, Анатолій Миколайович так і зробив.
Кілька років тому доля звела Володимира з Іриною Вавринюк, яка родом із сусіднього із маленькою батьківщиною його батьків села Стенжаричі Устилузької громади. Коли знайомство переросло у справжнє кохання, Ірина вирішила також підписати контракт на службу у зенітно-ракетному полку, що дислокувався тоді у Володимирі. Хлопець знав, що буде нелегко, але не відмовляв, добре розуміючи, що мусимо всі боронити рідну землю від ворога. Це було якраз перед початком війни. Ірина несе службу й тепер. Воювати пішов і її рідний брат, який зараз, на превеликий жаль, значиться у числі тих, хто пропав безвісті.
Дев’ятий рік вже у строю захисників України Володимир Козік. За цей час має чимало різноманітних нагород. А наприкінці минулого року його з іншими побратимами відправили на короткий відпочинок у Буковель. На декілька днів вдалося поїхати туди й Ірині. І саме тут безстрашний воїн запропонував руку і серце своїй обраниці. У Нововолинську за один день узаконили свої стосунки і сподівалися на бодай декілька днів «медового місяця». Але виявилося, що дозвіл на таку відпустку треба брати лише у своїй військовій частині. Отож ввечері випили по келиху шампанського з батьками, а вже наступного ранку сержант Володимир Козік – командир відділення взводу БМП поїхав на Схід. У постійній тривозі знову живуть батьки і молода дружина, щодня чекаючи бодай коротенько дзвінка, щоб почути:
«У мене все нормально. Перемога буде за нами».
У серцях відважних захисників України Володимира та Ірини не згасає надія на те, що обов’язково настане час посидіти за святковим столом у колі друзів. Для весільного застілля придбали у Закарпатті, де звідусіль відчувається дух українства, спеціальні святкові вишиванки, як символ їхнього кохання, яке зародилося у важкий час. Свято неодмінно буде, але тільки тоді, коли настане перемога. Її тепер очікують навіть весільні вишиванки.
Валентина ПЕТРОЩУК.