Іванна Філозоф – голова Федерації профспілок Волинської області, її чоловік Мирослав – директор Крупівської гімназії. Дев'ятий рік подружжя, окрім основної роботи, волонтерить. А з початком повномасштабної війни в України сім’я у складі місії "На щиті" привозить додому тіла загиблих Героїв України.
В інтерв'ю Суспільному подружжя розповіло про волонтерство, війну та складну місію – повернення загиблих синів матерям.
Волонтерити почали ще в 2014-тому, коли син після служби в армії потрапив у зону АТО. Іванна Філозоф пригадує, спершу на передову передавали сумки із продуктами. Згодом вирушили й самі. Їхали п'ятитонною вантажівкою.
"Коли ми приїхали до них на позиції, там танк закопаний з однієї сторони, з другої. Все ніби то на виду. Хлопці дуже радісно нас зустріли. Почали розвантажувати ту машину, кожен почав розпитувати: що і як в нас тут", – каже волонтерка.
Подружжя зізнається, що у волонтерській справі їх тримає те, що колись хтось допоміг їхньому синові. А сьогодні допомоги потребують і діти, і чоловіки, і батьки.
Пані Іванна розповідає, коли перші поїздки були – тішило те, що побачить сина»
«І діти, які теж чекають якогось домашнього пирога, чи якусь навіть пляшку води – тоді дуже великі проблеми були з водою – що теж зможемо їм "домашнє тепло" привезти, якісь вітання від батьків. І насамперед що тішило наших хлопців – це дитячі малюнки. От вони дивилися на ці малюнки і в них виступали сльози. Я, як мати, теж не обходилася без сліз, хотілося всіх обняти, поцілувати і забрати назад з собою додому», – ділиться відвертим жінка.
Нині, переконана, не можна розкисати, адже настрій тих, хто в тилу, передається і тим хлопцям.
«Хочеться показати, що ви – хлопці, там, на передовій, робите свою справу, і будьте впевнені, що у вас міцний тил. Але думки про те, щоби покинути, не виникало» – наголошує волонтерка.
24 лютого, пригадує пані Іванна, була певною мірою паніка. Але думками зібралися, що маємо далі робити? Вирішили з чоловіком – треба допомагати. На другий день повернулися до Луцька, організували свої колективи і почали займатися волонтерством.
Син Іванни та Мирослава повернувся з АТО з інвалідністю. Він рветься йти на передову, але за станом здоров’я військкомат не допускає його туди.
«Хоч ми розуміємо, що якщо прийде час, ми підемо всі: і я піду, і чоловік піде, і він піде», – каже жінка.
Є люди, яких війна взагалі не зачепила, не торкнулася. Тільки вони стали ще більш жорстокі. Тому що десь забрали від них ресторани, їхні розваги. А є такі люди, які ні дня не задумуючись, віддають останнє своє.
На запитання у волонтерів, чи усі розуміють, якою ціною дається Україні ця боротьба і майбутня Перемога, Іванна Філозоф відповідає, що є люди, яких війна взагалі не зачепила, не торкнулася. Тільки вони стали ще більш жорстокі. Тому що десь забрали від них ресторани, їхні розваги. А є такі люди, які ні дня не задумуючись, віддають останнє своє.
Нині подружжя працює у складі місії "На щиті".
Іванна Філозоф пригадала, якою була їхня перша поїздка...
«Подзвонив Микола Собуцький (волонтер, теж працює у складі місії "На щиті") і каже: поїдьте, бо ми вже втомилися. Чи можете нас підмінити? Але попередив відразу, що це нелегко. І фізично, і психологічно. Але ви пережили це все, ви знаєте, що це. Ми виїхали заздалегідь. Ми виїхали так, щоб на ніч нам прибути в Дніпро, переночувати в готелі, тоді цілий день працювати і вночі повертатися додому. Найперше, що здивувало – це велика кількість автомобілів, таких як наш. І військові, звичайно, що приїхали забирати хлопців. Найперше – це документи. Ніхто без документів не віддає нам наших Героїв. Тому велику частину часу забирають оформлення документів. Особисті речі нам віддають. Дуже важко було бути там вперше.
Кожна сім’я, кожна родина, в якої є загиблий, всі вони чекають. Щоби мати місце, куди піти, поплакати, помолитися. Тому вирішили, що все-таки вже будемо допомагати і будемо це робити.
І ви знаєте, що з кожним разом просто ти їдеш і виконуєш роботу. Руки не опускалися. Навпаки – хотілося пришвидшити, щоб привезти наших Героїв додому, щоб ще мама попрощалася з дитиною. Щоб можна було побачити, кого ми привезли, бо бувають дуже різні випадки», – розповіла пані Іванна.
Її чоловік Мирослав Філозоф додає, що їхня справа, насправді, дуже неприємна. Але вона дуже потрібна. І вони уже психологічно готові до цих поїздок, і знають, що їх очікує.
Пригадують, як їхали в Харків і зустрілися з двома хлопцями з волинської бригади. З Луцька був один хлопчина:
«Ніби родичі, почали обійматися, розказувати, розпитувати один в одного. І один з цих двох товаришів каже: мені треба спальник, але бажано, щоб був хороший, НАТівський спальник. Через тиждень веземо той спальник. Я набираю Костю і запитую, чи ви в Харкові? Так, каже він, в Харкові. Я перепитую, чи Ви разом з Сергієм? А він мовчить…Така, знаєте, затяжна пауза. А потім каже: Сергія вже немає. Оце найважче… І емоції вже не стримували – ні він, ні я. Це було дуже важко, що сьогодні людину бачиш, а за кілька днів дізнаєшся, що її вже немає».
У більшості випадків на Схід Іванна і Мирослав їздять разом. Або з хлопцями з місії "На щиті". Іноді Іванна бере в дорогу своїх подруг.
Емоції, зізнається волинянка, зашкалюють після таких поїздок:
«Коли приходжу додому, хочеться відпочити, тому що важка дорога. Але біжиш бігом в душ, щоб змити оце все з себе і трошки оживитися. І, звичайно, треба відіспатися».
Мирослав Філозоф додає, що після таких поїздок допомагає спілкування: «Коли ділишся думками, десь легше на душі стає, коли трошки розповіси, де ти був, що бачив, що робив».
Авто, яким подружжя їздить на Схід, дуже стареньке. Після кожної поїздки потрібне техобслуговування. Завжди важко із паливом:
«Але даємо раду, слава Богу. Ми не самі. В нас є команда. В нас працює чотири екіпажі по два водії», – кажуть волонтери.
Читайте також: Сказав росіянам – ріжте дві, – воїн 14-ї бригади, який втратив стопи, долоню і майже всі пальці