Лучанка Руслана Думанська разом із 15-річним сином Орестом провела 12 годин в автобусі із заручниками. Саме вона змогла дивом тричі зателефонувати журналістці «Першого» того дня. Розшифровки її розмов згодом розлетілися в сотні медіа. Не панікувати і шукати вихід у тій страшній небезпеці, зізнається тепер, їй дозволило тільки те, що поруч був… син. «Мусила», - каже вона. Хоча говорити могла тільки те, що хотів чути «Максим Плохой». І через її слова його чув весь світ.
Усю ніч я думала, що скажу їй після. Чи я знайду слова. Але знайти ПІСЛЯ їх не так важко, як ПІД ЧАС. І наступного дня вона набрала мене сама.
«Я не знаю, як ви сприймали те, що я вам говорю, але я мусила щось говорити. Я розуміла, що поруч моя дитина, мій син, якого я змусила поїхати зі мною в це село… Тому я повинна була щось придумати. І я просила його: «У мене є знайома, яка має знайомих журналістів. А давайте їм подзвонимо…».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Робіть щось! У вас пів години», - заручниця луцького терориста
«А коли він дав нам півгодини і дозволив дзвінок, я все думала: кого ж набрати, кого ж? Бо до мене вже на ту пору дзвонив багато хто, але я їх не знала. Я тоді згадала, що ваше прізвище Лівіцька – а це прізвище моєї бабусі. Чомусь подумала, що це неспроста».
...Ми пили каву в неї у вітальні. 22 липня. По обіді. Десь у Луцьку. Її штормили дзвінками і повідомленнями всі можливі і неможливі ЗМІ на світі. Я слухала. Просто слухала. Цю тендітну жінку після кожної фрази хотілося обійняти. Іноді її приходив обійняти він, її син Сашко. Того дня він писав їй у вайбер: «Все зробимо!». «Вже все виконується!». І ще оце: «Я вас дуже люблю. Тримайтеся!».
Їй і рідному братові Оресту, який теж був у тому автобусі.
Сьогодні я мала щастя просто їх слухати. Вчора я боялася, що їх ніколи не побачу.
Далі – дослівно. Події в луцькому автобусі 21 липня 2020 року. Зсередини.
Спізнилися
… «Ми його зупинили. Відкрила двері – і зрозуміла: я ж без маски. Але заходжу, перша сідаю на третє від водія місце під вікно, а Орестик біля мене. Щось шукаю в сумці, піднімаю голову – чоловік проходить біля нас і вже каже, що в автобусі вибухівка, що в нього автомат і ще багато зброї.
Ми ще на зупинці і ще не розуміємо, що відбувається.
Він іде до водія і каже йому, що буде показувати куди їхати. Командує їхати на центральну площу до Лесі Українки. Уже там він накаже йому стати лобовим склом до готелю.
Я думала в перші секунди, що то якийсь розіграш. Хтось почав плакати. Хтось – молитися».
* * *
… «Було 13 людей всього. З ним – 14. Хоча він всім постійно наголошував, що людей більше».
* * *
… «Поки він говорив, я тихенько вийняла телефона, поставила беззвучний режим і набирала чоловіка. Я хотіла, щоб він чув, що в нас відбувається. Але він брав слухавку, нічого не розумів і виключався. Потім у нас телефони забрав і вимкнув. Сказав: «Дам, коли треба буде».
* * *
… «Потім він усе позашторював, позакривав, позав’язував так, що ми повністю були заблоковані.
Пересадив людей під вікна. Сам сів від нас з Орестом через одне крісло, на 5-те, біля чоловіка вагітної жінки, яка їхала в тому автобусі. А її посадив навпроти, біля неї розклав гранати, магазини свої, ножі, таблетки в торбинці… Якби хтось захотів у нього стріляти, то мені тоді здавалося, що не зачепити когось із людей було нереально. Та й він це розумів і постійно рухався поміж нас».
Син
Інший син був поруч, у тому ж автобусі...
… «Він зразу назвався. Наголосив, що він - Максим Плохой, що «сьогодні такий день». Він вважав, що то особливий день, так як свято. Називав це «днем антисистеми», «днем правди». Мовляв, всім треба цього дня говорити правду. Тому 21 липня він обрав навмисне».
* * *
… «У мене дуже боліла голова. Але я намагалася прокручувати собі в голові варіанти, бо не мала права не захистити свою дитину. «Так, - думаю, - якщо звідси вибухне, то…». Тихенько питала в Ореста: «В тебе все добре?».
Постійно сиділа нахилена над ним. Повторила кілька разів: «Орестику, щось тільки не так, ти різко схиляєш голову на коліна, закриваєш її руками, падаєш на низ, а я зверху тебе прикрию». Хоч я бачила, що його сумка була буквально біля нас, і було страшно, що в ній. Правда, чітко не можна було визначити, яка сумка - його. Ми ж зайшли не спочатку. По-друге, там всі скинули свої речі, і вони лежали абияк. І коли він ходив по тих сумках, я думала: «Хоч би де не наступив на яку вибухівку…».
* * *
… «Кілька разів я потім його просила: «Відпусти малого, відпусти». Він сказав: «Це не зараз».
Вже пізніше він мене спитає: «А скільки твоєму синові?». Кажу, що 15.
«В мене такий же», - відповів».
* * *
… «Зашторив усе. Тоді сів, взяв кнопковий телефон і почав сам дзвонити в поліцію. Мав з собою кнопковий телефон, смартфон і планшет. З планшета читав усі новини про нього.
Спершу йому здалося, що в поліції його дзвінок не так сприйняли. Він ще раз набрав: мовляв, не жартує. Пояснив тоді, що він Максим Плохой, що в нього отакі і такі вимоги, що має дуже багато вибухівки, автомати, пістолети, що в іншому кінці міста замінував ще щось... Усе це він постійно поліції повторював. Через якийсь період часу через шторки, ледве-ледве, бо все ж закрито, ми помітили дві поліцейські машини на площі…».
* * *
… «Щоб його таки «добре зрозуміли» в поліції, він вистрілив у вікно. Тоді ми вперше почули сильний глухий звук із запахом».
Люди
… «Одна старша жіночка дуже довго плакала. Все ніяк не могла заспокоїтися, такий нервовий зрив мала. Я зрештою кажу іншій жінці: «Сядьте до неї. Треба їй заспокоїтися. Скажіть їй, що все буде добре». Ми бачили, що він нервувався через її плач, а це було нам не вигідно. Вона пересіла, він вийняв якісь таблетки. Сказав, що це дуже сильні заспокійливі ліки і попросив їй їх дати. Випила – і через трохи заспокоїлася справді
Казав, що може ці таблетки дати нам. Але ніхто не хотів».
* * *
… «Він запитав у нас, як кожного звати. Декого називав на ім’я. Коли давав мені телефон, а потім на хвильку забував, що він у мене є, а я в той час намагалася щось написати своїм, то він повертався: «Руслано, поклади телефон», - казав».
* * *
… «Вагітна жінка постійно тихенько плакала. А її чоловік дуже за неї переживав.
Старша жінка дуже сильно плакала, навіть паніка в неї почалася.
Старший чоловік просив потім таблетку від тиску взяти у своїй сумці, він йому дозволив.
Хлопець один їхав з косою в село. Щось косити.
За мною хлопчина сидів, не рухався, не говорив.
Ззаду була пара, чоловік і жінка. У нього боліла нога так, що не міг сидіти».
* * *
… «Ми старалися пити, але нечасто. Щоб не ходити в туалет. Я б не змогла… У нього був для цього пакет, він одразу сказав, що підготувався, якщо хто захоче, то ззаду автобуса можна… Жінка, яка переді мною сиділа, везла у відеречку харчі для собаки. Вона почула про пакет і запропонувала відро. «О, то ще й краще», - сказав він і взяв те відро. Але ніхто в туалет не ходив».
* * *
… «Я не думала ні секунди, що в автобусі могли бути його спільники. Було видно, що – ні».
(Час від часу у тій розмові виникала промовиста пауза. Руслана мовчала. Вона каже, що її мозок ніби блокував певну інформацію. Вона просто не може відновити деяких фрагментів. Ми мовчали разом, сьорбали каву. А потім зринали інші сюжети).
Він
… «Вода у мене була з собою. Дехто – теж мав. Але він зразу попередив: «Може, кому треба води, я маю».
* * *
… «Ми не розуміли і не відчували, що він психічно-хворий, наприклад. Він здавався дуже врівноваженим і спокійним. Казав нам: «Не нервуйтеся», і сам не нервувався. Старався».
* * *
… «Час від часу він говорив нам щось своє, філософське. Ділився своїми думками. Часто повторював, щоб читали його книжку, що вона є у вільному доступі. Розказував, що він був у тюрмі».
* * *
… «Постійно говорив про фільм «Земляни». Що його мусять всі глянути. Чи я подивилася б? Ні. Поки що я не готова. Хоч колись, може… Цікаво, що вже там є в тому фільмі…».
* * *
… «А якось сів і каже: «Ну, не сприймають вони мене серйозно. Не сприймають серйозно». І давай знову стріляти».
* * *
… «Його дружина і дитина справді були в Луцьку. Але йому їх не приводили. Просто передзвонили і сказали, що вони є. Однак його дуже це розсердило».
Він пив заспокійливі таблетки. Ну, принаймні, він так їх називав. Розказував нам, якщо випити цих таблеток більше, вони можуть звалити, що то братові, той приймає їх, бо має епілепсію. Випив одну, потім став шукати другу.
Шукав і не міг знайти. Тоді ми трохи знову запанікували, бо бачили, що йому треба заспокоїтися. Стала казати йому: «Подивися в кишенях». Просити вагітну жінку, біля якої лежали гранати і все інше, щоб вона подивилася там на стільці, бо там в торбинці лежали якісь ліки. Вона, певне, боялася і каже – нема. Кажу: «Ти добре глянь, нам треба…». Але він знайшов їх. Випив, слава Богу».
* * *
… «Дуже розсердився, коли написали, що він лежав в психіатричній лікарні. «Я не думав, що напишуть таку неправдиву інформацію!» - казав. Я потім вже кажу: «Давайте подзвонимо, скажемо, щоб спростували». Він подумав. «Давай». І тоді я вам дзвонила і передавала йому телефон».
Тиша
Часом одного чоловіка він просив глянути у фейсбук. Той починав, щось не виходило, він сердився. Потім я сказала, що я можу глянути, що в мене є фейсбук. Дозволив».
* * *
… «Ми не розуміли, як триває час. Не орієнтувалися. Тільки коли він питав у когось телефоном, яка година, чи комусь казав, скільки годин ми сидимо».
* * *
… «Спершу він дав поліції годину на виконання своїх вимог. Але час ішов, а ми бачили, що нічого не відбувається… Стараються до нього продзвонювати, він постійно комусь розповідає, що він Максим Плохой і так далі. Бачимо, що він нервується, мовляв: «Ти ж бачиш, що в мене на сторінці, чого я маю це повторювати?». Але руху - ніякого».
Тим часом я намагалася постійно мати з ним контакт. Говорила людям те, що він би хотів чути. Я зрозуміла, що він хоче».
* * *
… «Я стала бачити, що руху нема, що він мовчить, а люди плачуть. Він знов каже, що в нас скількись там хвилин. Я тоді починаю бігом думати, що ж робити. І кажу: «Можна я передзвоню синові? В нього є знайомі, вони передадуть журналістам все».
Він дозволив, я вмикаю телефон і починаю дзвонити. Дзвоню до Сашика. Сина». Все, на що я у нього питала дозволу, він дозволяв. Але я про кожен свій рух – запитувала, чи можна це зробити».
* * *
… «З його слів, ці його вимоги було виконати дуже легко. Так ми це й сприймали. Думалося: ну, має Зеленський сказати: «Подивіться фільм», а знизу висунути його вимоги, що певні люди - терористи в законі. «Вони більші терористи, ніж я, бо вони народ тероризують», - повторював він. І чесно кажучи, в тому я не бачила нічого такого».
* * *
… «Він потім сів і каже: «Певне, мільйон мені їм би краще було заплатити, ніж сказати мені ці слова». Потім додає: «Я розумію, що швидше за все вони ці мої вимоги не виконають, але хай хоч почують, хай хоч у ваших головах щось зміниться».
* * *
… «Згодом йому почали дзвонити різні люди. Він всіх питав, хто вони, з якого видання. Якось йому напряму ніби подзвонили з Москви (це мене тоді здивувало). Їм він відповів, що «ви маєте свої проблеми, у вас ще гірші, то ними займайтеся, бо так, як ви в себе висвітлюєте інформацію, мені не треба».
Коли йому нібито подзвонили журналісти з Естонії, він погодився говорити. Але всім казав одне й теж. От як вам. Говорив, де знайти свої вимоги і просив максимально це поширити в ЗМІ».
* * *
… «Уже потім з ним спілкувався якийсь «Женя», ми так розуміли, що то з поліції.
«Вже шість годин сидимо, і ніхто нічого не робить», - раптом сердито каже він. Певне, тому «Жені». Тоді ми зрозуміли, що ми вже тут так довго. І тоді ж йому сказали, що його вимоги не зможуть виконати. Оце було страшно».
* * *
… «Почула оце його: «Я даю вам пів години», - і така тиша настала. Сидимо і не знаємо, що далі. Тут я кажу: «І що? Отак тобі і сказав? Так? Ти не переживай. Давай я зараз подзвоню тій журналістці, вона все швидко розповсюдить. Добре?». «Добре», - кивнув він.
Але я дуже довго не могла просто набрати до вас номер. Дивлюся на руки, а вони в мене так трусяться, що я не можу натиснути на цифри. Так зовні я себе ніби тримаю перед ним, а руки трусяться. Потім мені Орестик каже: «А ти натисни і тримай», і в мене вийшло. Вже лишилося хвилин 20, і я думала, що я ж витратила стільки часу…
Згодом дивлюся в телефоні: о Боже, я читаю нашу розмову, тут геть моїми словами, навіть «в с*аку» сказала з того всього. Але то нічого, то добре, що так це звучало: слово в слово».
* * *
… «І от після того він трохи заспокоївся, бо я сказала, йому: «Дивися, про тебе пишуть! Є дуже багато інформації». Вибирала йому коментарі і читала ті, які йому сподобалися б».
* * *
… «Мене обурювало, що нам кажуть: «Почекайте, поки делегація швейцарська піде, тоді рішення прийматимуть». Може, то були просто такі розмови, я ж не знаю. А може, справді? Я хотіла спонукати щось робити.
Ні. Це ніяка не постановка, ви що? Ми боялися за життя. Бо ми бачили, що все, що він обіцяє і каже нам – робить. А він обіцяв підірвати автобус, якщо відео не буде».
* * *
… «Іноді я просто читала йому вимоги. Казала: «Ти саме оце хочеш, правда?». І починала йому просто їх читати вголос. Він спокійно: «Та-а-ак», - кивав. «Т-а-аак»… Йому подобалося це слухати. Я читала це в телефон, щоб інші чули й розуміли, що в нас робиться.
Дзвінків йому потім вже було багато. Не знаю, хто це дзвонив. Чи то все поліція якось. Чи то журналісти. Але багато. Він всі не брав. Багато хто дзвонив на мій телефон, я давала йому його. Мені дозволяв брати тільки знайомі».
Вечір
поки терористу дзвонив Володимир Зеленський
… «Він дзвонив навіть в посольство Швейцарії. Попросив хлопчину Андрія знайти контакти. А чому дзвонив, бо йому спершу сказали, що президент в Швейцарії і не може говорити. Потім сказали, що він в Києві, але приймає делегацію зі Швейцарії. Тоді він став сам дзвонити і щось там в них питав, чи то правда».
* * *
… «Раз принесли воду. Другий раз. Тоді сказали, що будуть переговори з Зеленським, що йому принесуть телефон, коли він подзвонить. Він погодився. Принесли телефона, він говорив з ним навіть немаленький період часу. Бо я в той час встигла навіть включити телефон, синові написати. Мої чули, що він відповідав Зеленському. Він говорив, що треба, щоб хоч він виконав його вимоги. Потім чую: «Я сказав, я цих відпущу трьох, а наступних – через півгодини після відео».
* * *
… «Перш, ніж відпустити трьох, він спитав, хто хоче піти. Але було якось ясно, що піти має дитина, вагітна і ще одна людина. Ми чомусь одразу вирішили, що це має бути та старша жінка, яка дуже плакала. Мені важливо було, щоб пішов мій син».
* * *
… «Він бачив відео Зеленського. Але не зі свого планшету. До того часу він вже планшет побив.
Зрозумів, що там нема що йому дивитися, що там його не сприймають так, як він хотів, і став його бити. Поклав і ногою легенько по ньому тупав, зламав, виймав з нього все. Ножом його колов. Але вже він всі рухи робив плавно, повільно. Напевне, це вже діяли ті його заспокійливі таблетки. Я тоді переживала, щоби він випадково не натиснув тоді на щось, не вистрілив».
* * *
… «Він навіть двічі стріляв з пістолета у той планшет. Що цікаво: куля не пробила його. Коли ті вистріли почули, то в поліції запанікували теж трохи через стрілянину в автобусі. Тому він потім сказав, що одного чоловіка поранив. Дозволив передати джгута. Нам принесли, він взяв і просив його перев’язати. Але ми мовчали і не зізнавалися, що це неправда. Бо ми вирішили, щоб нам зізнаватися не на користь».
* * *
… «Йому було важливо чомусь, щоб це відео в Ютубі було 30 хвилин. Щоб багато людей його побачило».
* * *
… «Тебе люди підтримують!» - казали ми йому, коли дивилися те відео. Хоч читали ж інше… Але ми його тримали в тому комфортному для нього стані, хоча вже тоді відчувалося, що він під дією сильних таблеток.
Після відео він допив ту пляшечку барбовалу. Пив з неї постійно, коли його дратували. А спека ж. Важко було і йому. Потім помалу почав складати сумку, збиратися, те все перекладати. Мене вже на ту пору пересадив до тих гранат. Гранати, магазини, один ніж здоровий, другий - менший… Я дивлюся, як він збирається повільно, а потім запитую: «А це справжні гранати?». Він каже: «Скажу тобі чесно: одна бойова, одна – муляж». Ще водієві нащось пропонував пачку фальшивих доларів, таких просто друкованих на папірцях
Потім каже, що лишилося ще 5 хвилин. Сів, закурив. Знов закрив двері на ті гумові заручники. Став розв’язувати сам – і вийшов».
* * *
… «Перед тим, коли він говорив з кимось про це телефоном, то сказав, щоб зразу його на землю не клали, бо він на коліна не стане. Щоб просто підійшли, вдягнули йому наручники і забрали його.
Тобто оце як він виходив, як піднімав руки – то все було так, як вони домовилися. Він виконував їхні умови, вони виконували його умови».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Суд готується обрати запобіжний захід луцькому терористу
* * *
… «Чому не всі зразу виходили? Бо хтось не мав речей чи мав менше. Я мала тільки сумочку, наприклад, – я вийшла. А хтось брав свої речі, а вони лежали у проході розкидані, їх треба було знайти.
Коли БТР приїхав, то всі вже вийшли. Ми вже почули вибух, коли відійшли від автобуса. І тоді вже побачили машину. Його тримали збоку. Перш, ніж вийти, він сказав нам: «Вибачайте».
Вона
… «Дуже сильно політикою не цікавлюся».
* * *
… «Звичайно, я дуже хочу, щоб в цій країні все було справедливо. Як, певне, і той чоловік… Щоб діти вчилися – і мали потім роботу. Щоб не крали. Щоб всі мали стільки, скільки зароблять. Щоб рідні мої не їхали за кордон. Я дуже цього хочу. Бо ще мій тато цього хотів. Він казав: «Я жив, але ти, дитино, маєш жити ліпше». А виявляється, я знов хочу, щоб мої діти ліпше жили…».
* * *
… «Коли я нарешті переступила поріг своєї квартири після всього цього, то дуже зраділа, що тут люди, яких я давно не бачила, але хотіла побачити. Мене чекало море людей. Всі приїхали до нас. І сусіди дзвонили, чекали, не спали, поки я не приїхала. Це було так несподівано і так класно».
* * *
… «Найщасливіший момент - коли я вийшла і побачила в натовпі свого чоловіка. Нас вивели, а я все дивлюся: люди стоять, а нікого не видно з моїх. Проходимо, а він мене хватає за руку. Я обіймаю, він плаче, а я йому: «Юра, ти що, ти що?.. Ти плачеш? Заспокойся».
Навіть Андрійко з Тернополя приїхав… Так стало добре, бо весь день здавалося, що ніхто не хвилюється за нас і ніхто цим не переймається».
(Юрій це чує - і в цей момент виходить на кухню. Сховати сльози)
* * *
… «Звичайно, мені допомогло, що я мама. Там, в тому автобусі, мене нічого не цікавило, крім того, щоб моя дитина звідси вийшла здорова. Все інше не було таким важливим».
* * *
… «Ми ніяк не могли зрозуміти, чому таке маленьке відео стало таким важким для них. І досі я цього осягнути не можу. Здавалося, що спасти людей так легко. Постійно думала: чого це ніхто не робить? а якби тут їхні діти були? А ми… Ну, так хто ж ми – чужі ж люди».
* * *
… «На мою думку, Президент правильно зробив. Я вважаю: з нього шапка не впала. А ми всі – живі й здорові. Я надіюся, правда, що я здорова… Але – жива ж».
P. S...
...У цій розповіді Руслана Думанська не називає Максима Кривоша ні Максимом Плохим, ні терористом, ніяк інакше. Просто каже «він».
Я запитую у неї, жінки, яка силою свого материнського чуття намагалася врятувати всіх у тому автобусі, якого покарання заслуговує луцький терорист.
Мовчить.
«О… То складно. Я не можу розпоряджатися чужою судьбою», - каже.
Потім додає, що вона прекрасно розуміла, що його кожної секунди можуть вбити влучним пострілом. І вона була до цього готова. Кожного разу, коли він вставав і йшов, вона прикривала собою сина Ореста, раптом в цей момент летітиме куля. Цей момент вона теж «прокрутила» в своїй голові, поки сиділа 12 годин під пекельним сонцем в автобусі. «Біля Лесі».
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА