Наша співрозмовниця все життя (а це 50 років) мешкала в Херсоні. Працювала в держструктурі. З двома синами три місяці пробула в окупації.
На власні очі бачила, як росіяни чинили терор та «звільняли» місто від всього українського.
Про катування у підвалах, блокування росіянами доставок їжі та ліків, заселення покинутих будинків бурятами, а також партизанський рух серед херсонців – у матеріалі. На прохання жінки публікуємо розмову анонімно. Далі – пряма мова.
Активістів роздягають, б’ють, погрожують зґвалтувати
росіяни зайшли в Херсон на початку березня. Їхні танки стали біля адміністрації. Вони призначили колаборантів, але назовні їхньої діяльності не було помітно.
Жителі міста з перших днів чинили їм спротив. Зорганізовували протести. Спочатку людей було небагато, а потім одночасно могло вийти по 5-10 тисяч.
росгвардія розганяла протестувальників жорстко, застосовуючи зброю, кидаючи димові шашки…
Херсонці протестували довго, поки росіяни не почали відстежувати активістів і забирати «на підвали» для допитів. За три місяці викрали приблизно 500 активістів. Мій кум теж туди потрапив. Перед цим ночував у мене, бо відчував, що за ним прийдуть. На щастя, його родина виїхала раніш із міста.
Ті, хто був «на підвалах», розповідали про це так: привозять захоплених, допитують. Якщо людина швидко здається, підписують документ про співпрацю і відпускають. Коли тримається, то починають словесно тиснути.
Якщо затримані і тоді не ламаються, то зав’язують очі, роздягають, б’ють, ставлять на коліна, погрожують зґвалтувати. Не дають пити воду й сходити в туалет. У декого були поламані ребра. В обличчя зазвичай не б’ють. Змушують записати відео, що з людиною все нормально, й викласти його в інтернет.
За співпрацю пропонують 10 тисяч рублів. Це 5 тисяч гривень на наші гроші. Мало того, що це ганебно, то ще й не вигідно. Це як собі вирок купити.
Вони хотіли створити так звану «Херсонську народну республіку». Не проводять виборів, бо не можуть зібрати ЦВК. Ніхто не хоче туди йти.
Після розгонів та викрадень люди почали боятися, що їх вб’ють чи покалічать. Пішли в підпілля. Відтоді один за одним стали зникати колаборанти. Когось знайшли мертвим, комусь підірвали машину. Партизани діють чітко.
Херсон – то не Донбас і не Крим. Тут ніхто не чекав путіна. Ніхто з квітами та прапорами росіян не зустрічав. Тут люди за Україну. Ми в 2014 році відстояли Херсонщину. І зараз є спротив.
росіяни блокували доставку харчів
Перший тиждень повномасштабного вторгнення росії в Україну я з сім’єю провела в підвалі. Ховалися від бомбувань.
Коли окупанти зайшли в Херсон, вибухи припинилися, але зникла їжа. Супермаркети ще працювали, але там були порожні полиці. Всі їли те, що встигли придбати. Потім почався голод.
Через тиждень ми побачили переформатування: у кав’ярнях взялися випікати хліб. Інші продукти не мали де дістати. росіяни блокували доставку харчів у місто.
Лише наприкінці березня привезли продукти з Олешок. Ціни – шалені, але люди все розкупили.
Херсонщина – сільськогосподарська територія. Звідси постачали овочі та фрукти в інші області України та за кордон.
З моменту окупації у фермерів було лише два виходи: торгувати на окупованих територіях області або вивозити у Крим. Решту шляхів росіяни обрубали.
Продукти почалися псуватися, тож їх стали продавати за безцінь, аби не викидати. Частину зерна росіяни вивезли. Крадії, які прикриваються хворою ідеологією.
Шкода фермерів. Вони багато працювали, щоб виростити ту продукцію…
Полуниця спочатку коштувала 150 гривень за кілограм, на момент нашого виїзду з Херсону (4 червня) вже вартувала 20 гривень. Огірки були по 50 гривень, стали по 5-10. Ціна на редиску з 30 гривень впала до 5, на картоплю – з 35 до 10.
При чому їх продавали лише «з машин». Магазини й ринки були закриті. Люди ставали просто неба, відкривали багажник і торгували. Стихійно. Переслідувало відчуття, що ми повернулися в 90-ті.
Якось я купила куряче м'ясо. Запитувала, звідки. Сказали, що з Вінниці. Пізніше дізналася, що воно з Криму.
Люди везуть на півострів овочі та фрукти, а звідти – м'ясо.
Приїжджають торгувати і росіяни, але люди саботують їхні товари.
У Чорнобаївці була ферма, на якій через росіян загинуло чотири мільйони голів птиці. Вони не дозволяли завезти корм, а також зарізати та нормально обробити продукцію.
Звідти привозили необщипаних курей і просто роздавали людям. Була мова, що може трапитися екологічна катастрофа.
Отак росіяни встановлюють свої порядки. Ми жили, як в радянському союзі. Ні імпорту, ні експорту. Їли все, що вирощували місцеві фермери. Про якісь снікерси, чипси чи безглютенове харчування взагалі забули.
Ми приїхали у червні в Запоріжжя. Почувалися як дикі люди, бо три місяці не бачили супермаркета.
Окупанти вивозять на Крим медобладнання
За перші три тижні з аптек зникли ліки. У першу чергу розкупили бинти, вату та всі антисептики для обробки ран. Також зникли серцеві засоби, заспокійливі, антидепресанти…
Дівчата-аптекарі казали, що росіяни змушують підписувати договори на постачання медикаментів. Власники заборонили це робити. Тож згодом аптеки почали закриватися.
Необхідних ліків, які раніше люди отримували безкоштовно, немає навіть у медзакладах. Для діабетиків, психіатричних хворих… Мій старший син через проблеми в особистому житті і війну дуже стресонув, потрапив до спецлікарні, то потрібних препаратів не було. Один раз вдалося доставити їх з підконтрольної Україні території. Але то дуже тривало у часі і важко, бо завжди для тих, хто це робіть як волонтер, є загроза отримати кулю від росіян.
Ми ходимо у храм Православної Церкви України. Батюшка організував там склад, куди люди зносили ліки, які були їм не потрібні. Дівчата-фармацевтки допомагали розібратися, які препарати кому підійдуть.
Священник запросив туди перукаря й оплачував його послуги, щоб містяни могли привести себе до ладу. Ще там була безкоштовна кава.
Церква стала місцем, куди люди збиралися поговорити. Пізніше отця забрали «на підвали». На щастя, не вбили. Коли відпустили, ми вблагали його виїхати.
Через місяць почали завозити ліки з Криму. Продавали їх, як і продукти, просто з багажника. Ніхто не знав, ліцензовані вони чи ні, справжні чи підроблені… Люди купували, бо не було іншого виходу.
Ціни – шалені. Пластинка парацетамолу – 100 гривень. Я купила «Уролесан» за 380 гривень. Це ще дешево, бо взагалі продавали за 450 гривень.
З наших лікарень окупанти вивозять обладнання. Моя знайома – керівниця онкоцентру. Стільки трудилась, щоб там з’явилась нова апаратура. А росіяни найкраще повивозили у Крим. Крадії. Орда. Вона сварилася з ними. Безрезультатно. А потім виїхала, щоб не потрапити на допит.
Купити прокладки чи памперси можна було лише «з підлоги».
Якось туалетний папір придбала і не звернула уваги, який він. Потім зрозуміла, що це російський. На упаковці напис: «100 % результат». 100 % результат чого? Що витрешся?
Там гофра совєцька, вона як наждачка. А росіяни пишуть «нежное удовольствие». Навіть у таких деталях проявляється їхній ідіотизм.
Пального спочатку не було. Зараз хоч греблю гати. На момент нашого виїзду бензин коштував 35 гривень, газ – 27.
Завезли з Криму, але ж про це ніде не оголошують. Всі знають, що Херсонщина проти росії.
Дуже багато людей чинили супротив росіянам і чекали, що звільнять область. Спочатку не брали ні їжі, ні ліків, ні інших товарів, привезених із півострова. Але були змушені виживати… Якщо є можливість, то купують українське.
Бідніші люди, пенсіонери, безхатьки, алкоголіки – ті ходять за російською гуманітаркою. Змушені. Три місяці такі шалені ціни…
Були вказівки вішати цінники в рублях. Продавці відмовлялися це робити. І херсонці не хотіли купувати за рублі.
За готівкою стояли в черзі пів дня
Спочатку банки працювали раз у тиждень. Найстійкіший був «ПриватБанк». По місту надавало послуги найбільше його відділень.
У мене зарплата нараховувалася в «Укрсиббанку», то там було так: телефонуєш, запитуєш, яке відділення коли відкрите. Хочеш – їдеш.
«Ощадбанк» працював, доки не прийшли росіяни. Сказали, що там віднині «Сбербанк», тож усім працівникам потрібно підписати з ним договір про співпрацю. Хто не захотів, того звільняли.
Я встигла оформити рахунок для нарахування пенсії. Пенсійний фонд у Херсоні не працював. В «Ощадбанк» дистанційно передали мої дані й усе зробили. Мені нараховували пенсію, але зняти гроші я не могла, бо не було картки. Ні пластику, ні готівки не завозили.
Можна було зняти пенсію з паспортом у відділенні. Для цього потрібно було стояти в черзі пів дня. А пізніше відділення закрили, то й це стало неможливим.
День починався так: виходиш і займаєш чергу. Тут черга за хлібом, метрів за 500 – за готівкою, далі ще за чимось…
Колаборанти попередили, що якщо ми не хочемо, щоб нас постріляли, то треба пред’являти документи за першою вимогою і не ходити вулицями після 15 години.
Тому місто жило до обіду, а далі все ніби вимирало. Люди ховалися. На вулицях нікого не було. По місту носилось перекотиполе. Це просто жах. Як Чорнобиль.
росіяни роблять все, щоб люди забули, що таке Україна
За весь час нашого життя в окупації зв'язок пропадав тричі. Вперше на два дні, через місяць – на чотири дні. Як ми виїжджали з Херсонщини, пропав втретє.
Були не доступні інтернет, мобільний зв'язок, телебачення, банківські послуги.
Хто мав старі телевізори, в тих з’явилися російські телеканали.
У нас бабуся живе в селі. Вона не дивиться телевізор. Вмикає радіо, бо його ще можна зловити на українських частотах.
Інтернет-провайдери змушені були перейти на кримський кабель. Я спробувала в одному приміщенні приєднатися до цього інтернету. Українські сайти заборонені. Фейсбука і месенджера нема. Ютуб вибірковий. Є вайбер, телеграм і WhatsApp. Сенс мені від того інтернету, якщо я не можу подивитися те, що мені хочеться?
росіяни вивозять українські книги та картини. Вони обрубують все. Намагаються зробити так, щоб люди забули, що таке Україна. Стирають будь-який слід. Вони роблять ставку навіть не на дорослих, а на дітей.
російських солдат стає все більше в місті. Їх видно серед перехожих, на ринку… Багато машин із «зетками». Не тільки військові, а й цивільні.
Нас попередили, щоб воду завжди кип’ятили. У річці знаходять трупи. У телеграм-чатах пишуть: опізнайте. У військовій формі, обличчям вниз – хтозна, чи наші, чи їхні…
Моєму меншому сину 13 років. Цей рік він довчився в українській школі. Коли почалась окупація, всіх перевели на дистанційне. 30 квітня закінчився навчальний рік.
росіяни сказали, що шкільну програму будуть змінювати. Схиляють до співпраці вчителів, але ті відмовляються. Є й серед них колаборанти, але це одиниці.
Наскільки мені відомо, ті, хто у 13-річному віці залишився жити на території так званої ДНР, через 8 років воюють проти України і ненавидять її. Молоді хлопці, яким просто промили мізки пропагандою. Тому я не могла там залишатися довше, мусила забирати звідти дитину.
Алкоголь і цигарки – «валюта» росіян на блокпостах
Ми жили на острові, який сполучений мостом з іншими мікрорайонами. На виїзді з нього – російський блокпост.
Щоб потрапити в місто, потрібно кожен раз проходити перевірку. Щоразу черги. Знову ті самі пики й автомати. Брала злість. Хотілося вдарити чимось важким.
У думках було одне: «Падлюки, падлюки, падлюки…» Хотілося матюкатися. Мене рідні заспокоювали, щоб я мовчала, бо окупанти могли розстріляти.
Вони оглядали кожну машину. Особлива «увага» – до чоловіків. Казали їм роздягатися.
Жінки такого віку, як я, їх не цікавлять, а дівчат перевіряють теж. Дивляться плечі, лікті – чи нема слідів від носіння зброї.
Під’їжджаєш на блокпост, а там кажуть: «Добрый день. А можно документики? А поднимите футболочку? А можно проверить брюки? А это кто? Это ваша супруга? А это ваши дети? У вас все хорошо? Счастливого пути!»
Це, мабуть, у них методичка. Всі кожен раз повторюють одне й те ж. Ніби знущаються. Поводять себе нагло, як у себе вдома.
Нам ще якийсь значок вчепити, що ми українці, – і буде як концтабір.
Спочатку люди виїжджали з області через Миколаїв. Росіяни обстріляли кілька разів машини. Почали евакуйовуватися через Олександрівку, Снігурівку, Давидів Брід… Потім і ці шляхи були перекриті. Довелося шукати інші.
Херсонці передавали інформацію через сарафанне радіо і так формували колони.
Ми їхали власним транспортом. Поки від Херсону дісталися до підконтрольної Україні території, здолали 37 блокпостів.
У Червоному Хресті порадили перед виїздом запасатися алкоголем і цигарками. Це ніби як валюта, щоб окупанти пропустили далі. «А сигаретки не найдется?» – питали російські солдати.
Ми всюди казали, що їдемо у Крим відпочивати. Коли стало зрозуміло, що півострів не по дорозі, говорили, що прямуємо в Генічеськ. Там теж море є. Далі називали якісь села: мовляв, їдемо відвідати бабусю. До останнього не казали, що прямуємо в Запоріжжя.
Перед останнім селом були великі черги. Росіяни могли по кілька днів під палючим сонцем затримувати людей. Просто так. Ніхто нічого не пояснював.
Далі – сіра зона. Через 3-4 кілометри – вже українські блокпости.
росіяни кажуть людям, що прийшли в Херсон назавжди
росіяни намагалися влаштовувати фейкові мітинги, привозили людей для масовки з Криму.
Під час обшуків або «на підвалах» росіяни найчастіше говорили людям: «Вы не думайте, мы тут навсегда. Мы пришли забрать своё».
Навішали бігбордів із написами на кшталт «Херсон – город с росийской историей».
Здерли зі стели портрети Героїв Небесної Сотні й повісили «героїв» радянського союзу з георгіївською стрічкою. І написи: під час Другої світової воював там-то…
Окупанти начіпляли всюди червоних прапорів. З мерії український прапор зняли не відразу, а через 2 з половиною місяці.
росіяни в Херсоні діють зовсім не так, як у Маріуполі чи Харкові. Його так не бомбили, як інші міста.
Я вважаю, що для них Херсонщина стратегічно важлива. Це як перлина. Історія Криму без неострівної частини неможлива. Інакше півострів загинався. Там нема води.
росія хоче зробити в області «рускій мір». Ми до окупації ховалися в підвалах. Але окупація – це страшніше, ніж обстріли. Я можу порівнювати.
У місті – психологічний терор. Про те, що окупанти роблять у селах, нема інформації. Ми не знаємо, скільки там Буч ще буде…
росіяни різними способами хочуть дізнатися, хто поїхав, а хто залишився. Керівників ОСББ змушують надавати списки. Опитують сусідів, ходять по будинках. На блокпостах фіксують номери машин.
Як казала одна журналістка, «ті, хто залишився, тримають небо». Якщо виїдуть всі, вони заселять росіян чи бурятів. Уже це роблять.
Вчителі та медики не хочуть співпрацювати з ними, тож окупанти везуть своїх із Криму, росії, днр і лнр.
Є чутки, що сподобався бурятським воякам наш край. І дуже хочуть вони перевезти сюди сім’ї.
Я вважаю, що Херсонщина наразі – найважливіша ціль путіна, хоч хто що каже. А далі – Миколаїв і Одеса. Думаю, що росіяни хочуть захопити Чорноморське узбережжя і залишити нас без виходу до моря.
Те, що вони пішли на Київ і Харків, на моє переконання, – це відволікання, розтягування наших військ по території.
Тому звільняти область треба якнайшвидше. Якщо цього не зробити, окупанти викорінять звідси все українське, всі розвернуть в інший бік.
Текст: Наталя Хвесик