80 % команди, яка організовує «Бандерштат», після вторгнення росії стали волонтерити.
Вони працюють у трьох напрямках: Штаб захисту Волині, Штаб мобільного спротиву та Фронтовий пікап.
Їхні будні заповнені справами, які роблять нашу армію міцнішою і допомагають зберегти життя українців.
«Перший» поспілкувався з частиною команди.
Про те, як змінилося волонтерство з початку війни, як впоратися з вигоранням, чому культура не може бути поза політикою і яким стане «Бандерштат» після перемоги – у матеріалі.
Волонтери: хто чим займається
«Штаб захисту Волині почав працювати ще до війни. Він надавав психологічну підтримку, організовував навчання з надання першої медичної допомоги та кидання коктейлю Молотова.
Були відзняті відеоролики про першу медичну допомогу, поради для тих, хто не знає, як правильно знайти бронежилет за кордоном. Коли почалася війна, ми перепрофілювалися і давали поради, що робити, якщо є запити від рідних військових.
Фронтовий пікап – це пошук та викуп автомобілів для військових.
Штаб мобільного спротиву займається логістикою.
Ініціативи між собою перетинаються. Щоб пікапи не їхали на фронт порожніми, я координувалась зі Штабом мобільного спротиву, а також Волонтерським штабом гуманітарної допомоги «Ангар» Олі Валянік, щоб перевезти якийсь вантаж.
Коли мені потрібна якась допомога, я пишу в чат «Бандерштату» і запитую, хто може допомогти.
Від початку війни ми розуміли, що нам потрібно виходити за межі України і звертатися за допомогою до когось за кордоном.
Першою країною, до якої звернулась ініціатива Фронтовий пікап, стала Литва. Вже було чотири візити литовських депутатів в Україну, кожного разу вони везли авто та допомогу, яку замовляли військові частини.
Якщо ми знайшли класне авто, але немає грошей, щоб його викупити, то я скидаю дані іншим волонтерам, можливо, в них є ресурси».
«Ми – логісти. Наше завдання – знайти машину, перекинути вантаж, працювати з водіями…
Робили навіть так, щоб вантаж до нас не заїжджав. Наприклад, нам везли гуманітарку з Італії, ми знали, що є потреба в Житомирі, і робили так, щоб його доставляли людям звідти.
Оскільки ми з активного громадського середовища, у наших друзів, які на фронті чи в теробороні, виникало дуже багато потреб, які ми намагалися першочергово забезпечити. Все, що ми могли знайти, привозили в Україну і доставляли їм. Далі пішло сарафанне радіо – «дивіться, тут можуть». А ми можемо!
Важко назвати країну, з якої нічого не надсилали. Ми самі вивчили географію Європи завдяки допомозі з невеликих міст.
В Україні стараємося відправити допомогу туди, де криза. Чи то цивільним, чи то на фронт.
Забезпечуємо лікарні, починаючи від дезінфекторів і закінчуючи гормональними ліками.
Часто доставляємо до великих міст – Суми, Полтава, Черкаси – а далі волонтери поширюють по своїх каналах.
Найприємніше, коли вдається закинути щось людям з тимчасово окупованих територіях (сподіваюсь, що скоро будуть звільнені!).
Боремося за кожне життя, до якого можемо дотягнутися. Шукаємо менш відомі точки, де потрібна допомога.
«Фонд надає допомогу по всій Україні. Робити доводиться різне.
Приймаємо і сортуємо допомогу з-за кордону. Треба відправити фуру в якесь місто – відправляємо. Комунікуємо з людьми. Є багато паперової роботи.
Щотижня відправляємо вантажі у гарячі точки. Одяг, постільну білизну, засоби гігієни, продукти… Для військових – амуніцію. Передаємо карети екстреної медичної допомоги.
Займаємося евакуацією людей. Відкрили лінію з виготовлення бронежилетів».
«Займаюсь пошуком і закупівлею амуніції та виконанням індивідуальних запитів від військових.
Аналізую, які варіанти є на ринку, де краще придбати.
Що де шукати – це не є дуже велика таємниця станом на зараз. На початку війни це було інше питання».
Волонтерство VS робота: чому вибрали перше
Мар’яна: Коли почалась війна, я зрозуміла, що гроші це не основне. Можна прожити лише з тим, що поклали в тривожний рюкзак.
Я б не могла собі вибачити, якби сиділа і не робила ніяких дій. Мені важливо бути десь задіяною і робити щось важливе для спільної перемоги.
Юлія: Щоб не поплавило, треба було свої ресурси кидати, куди можна. Зараз мій чоловік на Сході. І це ще один стимул, чому я маю це робити. Мої друзі воюють, і я не можу їм не допомогти. Якщо щось станеться, я собі не пробачу, що недопрацювала.
Лілія: Волонтерство – це стан душі. Внутрішній поклик допомогти іншим. Коли хочеш допомагати, про які заробітки може йти мова.
Володимир: Щоб щось отримувати від світу, потрібно щось віддавати. Кожна людина повинна нести якусь утилітарну користь для суспільства, в якому вона живе.
У рамках війни ти маєш бути максимально ефективним на своєму місці. Для мене це волонтерство, тому я цим займаюсь.
Як змінилося волонтерство за час війни
Володимир: Зараз процеси плюс-мінус налагоджені, зрозуміло, як що вирішувати. Потрібно менше ментального ресурсу, бо ти вже звик до ситуації, в якій живеш. І просто треба ухвалювати менше рішень, ніж на початку війни, бо вже більшість із них зрозумілі.
Мар’яна: Мені особисто стало легше. Для розуміння: коли запускали ініціативу «Фронтовий пікап», я не водила авто і не розумілась у машинах. Вже розуміюсь і навчилась їздити.
Спочатку щодня виникало все нове і не було системності. Зараз ми вже маємо напрацьовані контакти, постійних водіїв та СТО, які перевіряють машини.
Я вже знаю, як купити автівку по перерахунку, де купити валюту… Процес іде, і я його контролюю.
Є проблема – у Польщі всі автомобілі вже викуплені. Дуже складно знайти машину в хорошому стані в ціновій політиці 5-8 тисяч євро. Треба гарно оглядати машину, щоб не ремонтувати її в Україні. Ми вийшли на ринок Данії. Останні авто були звідти.
Зменшилась кількість донатів. Це складно, але знаходимо нові механізми, як продовжувати роботу.
Місяць тому ми почали працювати з підприємцями і партнерами «Бандерштату», а також закордонними партнерами, щоб вони за можливості надавали допомогу.
У Польщі бандерштатівці організували благодійні вечори і вже зібрали 25 тисяч злотих на потреби військових.
Фідбек та факапи
Юлія: Хороший фідбек – це коли є історії про «хороших рускіх». І так, вони в нас є! Найперша була через тиждень. Друзі передали з Польщі біноклі. Ми їх відправили у Миколаївську область. Наступного дня нам кажуть: «Побачили трьох росіян, більше не бігають».
Нещодавно прийшов відгук від людей, яким ми відправляли аптечки. Кажуть: «Якби не ваші аптечки, не знаємо, чи ми б вийшли. Використали весь целокс. Є важкі поранення, але живі».
Це теж відповідь на питання, чому ми волонтеримо, – бо від цього залежить життя людей.
Мар'яна: Був випадок, коли передали броньований бус на 14-ту бригаду, його обстріляли, але завдяки тому, що був броньований, всі хлопці вижили. Дуже дякували.
Лілія: У нас історія з бронежилетами. Хлопці телефонують і кажуть: «Ми знали, що ви їх випробували, але вирішили перевірити самі». Присилають фото пластин. Кажуть: «Ти уявляєш, ми стріляли з «Максима»! І не пробили».
Якось наша каска врятувала 19-річного хлопця. Її перед обстрілом із себе зняв побратим і віддав йому. Летів осколок і влучив саме в хлопця. Все добре.
Одного разу наш водій вивіз 9-місним бусом одночасно 40 людей. Кажу: «Як ви їх туди помістили всіх?» Відповідає: «Сам не знаю».
Володимир: Є історія про машину для парамедика. Був мерседес, а став «вантаж 200». Попрацювала машинка і здохла з миром.
Були й інші історії. З гуманітаркою приходили велосипедні каски для скейтбордів і їзди на велосипеді. Не знаємо, з якою метою їх адресували. За ці кошти можна було купити з десяток нормальних бойових касок.
Юлія: Був вантаж, який зник на митниці і досі не можна знайти жодних слідів. 200 касок. Три буси, забитих бронею. Ми сподіваємося, що його відправили максимально туди, куди потрібно.
Чому не всі можуть бути волонтерами чи воювати
Мар’яна: завдяки «Бандерштату» я познайомилась із багатьма людьми і маю багато контактів.
Чому одні стають волонтерами, а інші не можуть – тому що ми активні, маємо широке коло спілкування, постійно долучаємося до волонтерських процесів. Нам моральне легше брати на себе нові виклики й отримувати результат.
Юлія: Ми спочатку кажемо: «Так, ми це зробимо», а потім думаємо, як».
Мар’яна: У нас так щороку «Бандерштат» відбувається (жартує – ред.).
Лілія: У кожного на війні своя роль. Хто може воювати, хай воює. Хто може бути волонтером, хай волонтерить. Хто може працювати – хай працює. Хто нічого не може – хай не заважає.
Мене дуже обурило, коли прикордонники на 8 березня привітали чоловіків, які хотіли виїхати з країни. Це вибір кожного чоловіка. Якби його заставити піти на фронт – яка була б з нього користь? З якою мотивацією та думками він пішов би?
Вигорання волонтерів: як рятуються
Мар’яна: Я стежу за тим, що роблять інші, і мене це надихає. Всі, кого люблю і з ким спілкуюсь, десь задіяні: волонтерять, пішли в ЗСУ чи ТРО.
Коли читаю публікації про невеликі перемоги, що вдалося знайти броніки чи передати авто, під Маріуполь завезти їжу, – мене це надихає і допомагає знайти сили рухатися далі.
Читаю новини по мінімуму. Лише ввечері і лише «Українську правду», щоб мати більше часу і ресурсу працювати на перемогу.
Юлія: В один момент все максимально змінилося в моєму житті. Мене плавило. Досі плавить. Це стан, з яким живеш. Було таке, що зранку прокидаєшся і плачеш.
Надихають люди, які поруч. Які можуть у прямому сенсі зупинити потяг, який не мав би зупинятися, щоб зняти поранену людину. Які можуть завантажити 50-тонний потяг гуманітаркою.
У Харкові сказали, що треба допомога чи необхідно перегнати машину – встаємо і робимо.
Дуже багато викликів, які змушують зібратися докупи і йти далі. А щоб повністю не поплавило, у мене з’явився пес Чак. Його вивезли з Гостомеля на початку війни.
Не треба весь час грузитися, що робиш недостатньо.
Не треба себе гнобити, що комусь вдалося евакуювати мільйон людей, а тобі ні.
Кожен робить стільки, скільки може. Всі разом переможемо. У нас немає вибору.
Лілія: Зараз організм уже звик, а початках не могла спати. Максимум – годину. І це не можна назвати сном: закрила очі, відкрила й пішла далі.
Втома була така, що не могла плакати чи сміятися. Іноді могла не чути, що до мене зверталися, хоча людина сиділа поруч.
На початку війни я виїхала в Польщу, а коли 27 лютого поверталася в Україну, прикордонник-поляк сказав: «Пані, ви куди? Ви шалена». А я кажу: «Мені треба завалити путіна».
«А, добре, тоді пускаємо», – відповів. Так я налаштована й до сьогодні.
Мотивує думка, що потрібно діяти, аби скоріше закінчилася війна. Прокидаєшся і працюєш далі. Бо хто, як не ми?
Володимир: Мені складно говорити про вигорання. Я не відчуваю його як дуже яскравого явища. Я просто є апатійним і нічого не хочу робити. Це не унікальне явище.
Коли ти є в якомусь ритмі, ти це не дуже відчуваєш, тому що треба – робиш. Може, менш якісно.
Коли почалась боротьба з рускім міром для бандерштатівців
Мар’яна: Для мене боротьба з усім російським розпочалася 2008 року. До того я слухала російську музику і мені було ок.
А потім потрапила в Школу молодого лідера, яку ініціювала команда Національного Альянсу. Там дізналась про фестиваль «Бандерштат».
Він є платформою, яка ознайомлює відвідувачів з усім українським: культурою, історією, бізнесом. Тоді прийшло розуміння, що Україні нав’язують російське, а нам цього не потрібно. У нас є своя класна музика, письменники, кіно…
«Бандерштат» став для мене сходинкою, якою я далі почала крокувати по життю. 2008 року я почала їздити на «Бандерштат» як волонтерка і з 2014-го стала членкинею оргкомітету.
Юлія: Вперше зрозуміла, що є русня, яка не любить українське, на Помаранчевій Революції. Але тоді я була в п’ятому класі, тому щось пройшло повз.
У 2010 році зі мною стався Нацальянс. Там був вишкіл із чітким розкладанням, хто нам друзі, а хто ні.
Боротьба з пророросійськими наративами триває давно. Вона як частинка мене.
Це коли ти ідеш у магазин і краєм ока дивишся, хто виробник цієї продукції, – аби не русня.
Я дуже підтримувала ідею декомунізації, яка активно просувалася з 2015 року.
Я радію, коли б’ють комуністів (сміється – ред.). Так і живемо.
Ліля: Я з дитинства не дуже любила російську мову, російських пісень та літератури і всього, що пов’язане з росією. Помаранчева Революція, Майдан, війна посилили це.
Ми не є братами з росіянами і ніколи не були. росія – це лише територія. Людей там немає.
Володимир: Під час Євромайдану я зрозумів, що росія починає виглядати як щось дуже непривабливе. Тоді мені було 12 років і на рівні дитини я усвідомлював, що це якась нездорова історія: якщо є люди, які живуть краще, то чому ми маємо тягнутися до гіршого?
До того я не плекав ярої русофобії. Я почав її плекати, коли приєднався до Нацальянсу і вже більш детально заглибився в те, чому росія – це шматок лайна. Після більш глибокого аналізу розумієш, що ця країна тягне у протилежний бік.
Атаки росіян
Мар’яна: На сторінки «Бандерштату» писали різні хейтери з росії. У нас дуже класна СММ-ниця, вона всім писала «Слава Україні!» і відправляла відео накшталт «Рускій воєнний карабль, іді…»
Юлія: Русня кілька разів «клала» сайти «Бандерштату» та Нацальянсу.
За день до війни ми анонсували, що всі гроші за квитки на фест, зібрані протягом п’яти наступних днів, підуть на підтримку ЗСУ. У цей же вечір нам «поклали» сайт. Попри це ми зібрали 39 тисяч гривень.
Чому культура не може бути поза політикою
Володимир: З культурою ситуація складна і для людини неочевидна. Контрінтуїтивна.
Ти сприймаєш її на рівні «подобається чи ні». Якщо взяти музику, здебільшого ти просто слухаєш мелодію: «О, прикольно». Рідко вслухаєшся в текст на глибокому рівні, розбираєш метафори і думаєш: «О Боже, які глибокі сенси вкладав автор!»
Так з усією культурою. Ти просто сприймаєш контент. У силу того, що був радянський союз, ми можемо сприймати російськомовний контент. Надіюсь, що нові покоління не зможуть.
Якщо взяти культуру у вакуумі, навряд чи вона несе щось погане. Але ми живемо не в вакуумі.
Треба розуміти, що коли ти приймаєш російську культуру, ти приймаєш місток для росії в свою голову.
Здається, що нічого страшного, коли слухаєш російську пісню. Але коли ти її слухаєш, то, швидше за все, підтримуєш умовного тімоті чи ще якийсь шматок м’яса.
І тоді підписуєшся на його інстаграм, де він транслює свою позицію. А людина схильна переймати позиції своїх кумирів і видозмінюватися.
І от ти переймаєш позицію шматка м’яса на ім’я тімоті. І що ти переймаєш? Що путін – хороший чувак. Люди віддзеркалюють те, що є всередині держави.
Місток до нашої голови з російськими наративами – це проблема, з якою потрібно боротися.
Чому неправильно говорити, що «держава нічого не дала армії»
Юлія: Волонтери зорганізувалися швидше, ніж держава, тому що їх багато.
Держава – це складний механізм, де не можна просто взяти щось і комусь віддати. Є певні процедурні моменти.
На початках наступу саме волонтери змогли забезпечити військо так, аби стримати наступ росії. А зараз держава працює в напрямку захисту і знецінювати її роботу – неправильно.
Утримувати армію – це недешево. Це суми, які занадто складні для нашого розуму.
Є історії, коли військові говорять, що нема запасного комплекту білизни і просять це у волонтерів. Держава займається глобальнішими речима. Кожен робить своє.
Без волонтерів військо не змогло б бути таким потужним, як воно є.
Тут ми взаємодоповнюємо одне одного і не маємо мірятися чи вказувати, де держава мала б робити щось по-іншому.
Давайте спочатку переможемо, а тоді будемо розбиратися. Я впевнена, що є історії, коли чиновники щось крадуть і гроші ідуть не туди.
Але зараз наш ресурс має бути позитивно спрямований на перемогу, а не на внутрішні сутички. Маємо спільну мету і маємо йти до неї разом.
Яким буде «Бандерштат» після перемоги
Мар’яна: «Бандерштат» стане ще крутішим.
Володимир: Збільшиться кількість відвідувачів.
Юлія: На фесті буде більше героїв сьогодення. Після Революції Гідності фестиваль почали більше визнавати, бо до того ходили якісь потаємні плітки про те, що «Бандерштат» – це про бандерівців, нацистів, націоналістів. Називали нас дивними словами, надаючи їм іншого значення, ніж є насправді.
«Бандерштат» є важливою складовою у формуванні української культури вже стільки років. Це про нас і нашу культуру, тому фестиваль і далі буде частинкою України та кожного українця. Ти не українець, якщо не був на «Бандерштаті».
Чи буде «Бандерштат-2022»
Мар’яна: Фестиваль відбудеться. Просто не знаємо, коли.
Ми не виключаємо, що він пройде в іншому форматі, не таким, до якого всі звикли.
Спочатку переможемо, а тоді відгуляємо «Бандерштат».
Чому Україна переможе
Мар’яна: Ми переможемо, бо всі об’єдналися і працюють на перемогу.
Володимир: У нас нема інших варіантів. Наш супротивник, хоч і сильний та завдає шкоди, вбиває, усе ж зовсім не друга армія світу.
Ми бачимо, що свої «успіхи» вони здобувають у бомбуванні мирного населення, а не у військових проривах.
Юлія: У перемозі ніхто не сумнівається. Тут лише питання часу і ціни. Ціна війни для росії – це купа нікчемних життів. Але ціна для України – це життя наших Героїв.
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк