Історії з луцьких гуртожитків, де знайшли прихисток внутрішньо переміщені українці та українки
Скупа абревіатура – ВПО. З рідних домівок цих людей вигнала повномасштабна війна росії проти України. Хтось ще планує туди повернутися після перемоги, а хтось вже знає, що від колишнього щодення залишилися вирви та руїни, помножені на біль втрат, розпач і страх. Але треба жити – тут і зараз. Та чи вдається порозумітися переселенцям та лучанам – у матеріалі на «Першому».
Стереотипи заради рейтингів
Значна частина населення нашої держави була змушена рятуватися від окупантів із триколором на шевронах виїздом на підконтрольні Україні території. Навіть офіційні цифри щодо кількості тих, хто підпадає під визначення «внутрішньо переміщені особи», шокують.
Бо, як уточнювала у березні 2023 року віце-прем'єр-міністерка – міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук, вже тоді офіційно зареєструвалося майже 5 мільйонів ВПО. Фактична кількість більша – у межах 7-ми мільйонів. До слова, ще понад 5 мільйонів українців перебувають за межами України.
Відповідно до даних Волинської обласної військової адміністрації, у краї за час повномасштабної війни офіційно знайшли тимчасовий прихисток понад 77,7 тисячі людей. Станом на червень 2023-го на Волині мешкає приблизно 52,5 тисячі людей зі статусом ВПО. І це 37 573 сім'ї, у яких виховується 15 245 дітей.
Значна частина з них зараз проживає в обласному центрі Волині – це понад 17 тисяч людей. Також чимало ВПО – у містах краю. У Нововолинську мешкає майже 5 з половиною тисяч осіб, у Ковелі – понад 4 з половиною тисячі.
Найбільше переселенців (понад 90%) проживає у приватному секторі.
У владі наголошують: важливим питанням для внутрішньо переміщених громадян та тих, хто їх приймає, є тимчасова інтеграція переселенців у громадах. І дуже шкодять цьому процесу стереотипи. На жаль, наш мозок не зможе їх позбутися повністю. Тому ймовірність потрапити на гачок штампів велика для будь-кого із нас.
Тож, «граючи» саме на цій особливості людської психіки, для розхитування ситуації зсередини тему внутрішньо переміщених нині дуже широко використовує й роспрапаганда. У принципі, саме політтехнологи кремля ще два десятки років тому намалювали карту-плакат про «три сорти України». І це, на жаль, спрацювало тоді та впливає на українців досі.
Тож люди ведуться на дописи на кшталт «наші (з громади, міста, села) воюють – переселенці відпочивають», «ми працюємо – ВПО все дає держава», «ми патріоти – вони сєпари». Ці «тези» масштабують і боти (таке в них завдання), і реальні громадяни, які піймалися у майстерно розставлені пастки.
«Вкиди» мають тисячі репостів та обговорень, де градус напруги нерідко зростає до емоційного максимуму. І, на жаль, про таку статистику переглядів/прочитань ті, хто професійно займається спростуванням дезінформації та фактчекінгом чи подає вивірену інформацію відповідно до журналістських стандартів, можуть тільки мріяти.
Ще більш прикро, коли до інформаційної війни, але на боці ворога, включаються українські ЗМІ. Нехтуючи вимогами показувати баланс думок, подавати інформацію достовірно, відокремлюючи факти від коментарів, точно, повно й оперативно представляти різні точки зору, дискримінаційні висловлювання впихають і в заголовок, і в текст. Бо новину – читатимуть, під її поширенням у соцмережах буде тисячі вподобань і сотні обговорень.
На заголовок про те, що «На Волині жінка всиновила малюка, якого покинула переселенка», перейде у рази більше людей, ніж на те, що «У Луцьку переселенка з Харкова відкрила дитячу медіашколу». На ресурсі, де були опубліковані обидві новини, статистика показує понад 10 тисяч переглядів проти менш ніж пів тисячі. Найпридатнішим для розколу суспільства інструментом є мова ворожнечі.
- на інфографіці від ІМІ
Найпоширеніші стереотипи щодо переселенців – про спротив спілкуванню українською, про порушення громадського порядку або правил дорожнього руху, розкішний спосіб життя та, разом із тим, отримання допомоги від держави, небажання іти на роботу або ухиляння від служби в ЗСУ, антиукраїнську погляди та колабораційну діяльність. І ЗМІ, заради рейтингів висмикуючи в новинний простір одиничний такий випадок та подаючи у поєднанні з кричущим заголовком, стають добровільними помічниками пропагандистів.
«Треба допомогати – і взагалі не важливо, лучанам чи ВПО»
У жовтні 2022-го Волині сколихнула новина, що внутрішньо переміщені особи, які мешкають у гуртожитку Луцького вищого професійного училища, що на вулиці Бенделіані,3 часто поводяться просто неадекватно. Це розійшлося передруками, потрапило до ТГ-каналів.
Лише на першоджерелі відео «Розпивають алкоголь та матюкаються до студентів: у Луцьку скандал із переселенцями» за 7 місяців набрало понад 560 тисяч переглядів. Яка насправді ситуація у районі Луцького підшипникового заводу (ЛПЗ), де у згаданому гуртожитку мешкають зокрема й ВПО, чи є проблеми із громадським порядком та чи розпочалися вони з появою переселенців, вирішуємо з’ясувати на місці.
Микола Гловацький працює «на ЛПЗ» старшим дільничим офіцером поліції уже багато років. Зараз у зоні його відповідальності – у межах 25 тисяч громадян.
Правоохоронець визнає: роботи завжди більш ніж вистачає, бо люди звертаються до поліції з будь-яких питань, навіть коли не працює телебачення чи тече кран. «Наше – правопорушення. Намагаємося їм запобігти. І, звичайно, реагуємо на усі заяви», – коротко окреслює він.
Офіцер пояснює: у гуртожитку ВПУ є постійні мешканці, вони займають одне крило. В іншому живуть студенти та – після повномасштабного вторгнення росії – внутрішньо переміщенні особи. Усім без винятку, хто селиться в гуртожиток, доводять до відома (під підпис) правила проживання і попереджують, що у разі порушення громадського порядку виселять.
Правоохоронець пригадує: понад 130 людей одночасно жили тут минулого року. Зараз залишилося мешкати приблизно 80 осіб.
Коли почався наступ росії і прибули перші поселенці, у гуртожитку одразу ж включилися у допомогу: речі першої необхідності надавали, спальним місцем, одягом і харчами забезпечували.
«Тут, звичайно, умов готельних немає. І меблі, і техніка далеко не нові. Комфорт намагалися створити спільно працівники училища та ті, хто тут рятувався від війни. Усі усвідомлювали: це необхідно і важливо. Була волонтерська допомога. Місцеві небайдужі багато чого зносили.
Самі переселенці теж із розумінням ставляться до ситуації. Так, вони мають необхідне для життя. Але і ми добре знаємо – то не власне помешкання. Доводиться їм і, як кажуть, тулитися.
Бо у кімнатах, де, згідно з нормами, до повномасштабного вторгнення мешкало по дві людини, зараз живе четверо-п’ятеро. Тих, хто без сім’ї, підселяють одне до одного», – коротко описує побут гуртожитку Микола Гловацький.
А ото саме на криміногенну ситуацію в мікрорайоні, що перебуває у зоні його службової відповідальності, повномасштабна війна не вплинула взагалі.
«Не змінило суті та кількості звернень проживання тут внутрішньо переміщених осіб. А викинуть одне таке відео – і робляться висновки, які взагалі не відповідають дійсності», – обурюється співрозмовник.
Він уточнює, що добре знає і про невдоволених сусідством із внутрішньо переміщеними. І дуже делікатно пробує пояснити, що то люди, які взагалі дуже багатьма й іншими речами, що жодним чином на їхній комфорт не впливають, теж невдоволені.
«Відомо, хто це відео взагалі першим поширив. Його швидко ідентифікували. Бо ж усі одне одного знають, живуть тут десятиліттями.
Що ним керувало? Цього не скажу. Але із заявою до поліції про порушення громадського порядку або антидержавні висловлювання певних осіб він не звертався. І мені, на жаль, не вдалося з’ясувати, чи взагалі до запису відео не було підбурювання до конфлікту», – констатує правоохоронець.
Гловацький визнає, що, звичайно, на початку повномасштабного вторгнення було чимало додаткових проблем, які потребували уваги дільничного.
«Але ж ви зрозумійте: люди приїхали з-під обстрілів, залишився все нажите. Поселилися у гуртожитку. Не мали роботи, не знали, що завтра.
Між самими переселенцями виникали найчастіше суперечки. Сварилися, наприклад, люди, які приїхали з Харківщини, із тими, хто прибув із Луганщини Але це й не дивно – уявіть їхній внутрішній стан. Одне слово могло спровокувати конфлікт.
Тому коли у нас тільки з’явилися внутрішньо переміщені, я не раз говорив зі студентами, з місцевими, просив не провокувати. Приходив тоді часто на профілактичні бесіди також з прибулими, пояснював правила співжиття у гуртожитку, що існували завжди, а не виникли через війну», – емоційний у розповіді Микола Гловацький.
А щодо найбільшої проблеми із внутрішньо переміщеними, то вона, на переконання офіцера, була не у правовій площині.
Людей війна «вирвала» з дому. Вони переїхали у невідомість. Їжа, засоби гігієни, одяг – ті, які приносили як допомогу. Плюс ще й не було роботи.
«Спробуйте уявити, як це впливало на переселенців. Це зараз вони вже і в побуті притерлися, і порозумілися. Але найважливіше – чимало з них працюють.
У цьому гуртожитку приблизно половина внутрішньо переміщених має роботу. Багато переїхали, бо змогли винаймати житло. Така стабілізація вплинула на загальну ситуацію. І зараз немає навіть побутових конфліктів», – окреслює нинішній стан справ дільничний.
Щодо власне щодення у роботі, то якщо притягували громадян до відповідальності за розпиття алкоголю чи куріння у громадських місцях, то порушниками були переважно місцеві. Ще пригадує, як у родині переселенців зафіксували випадок домашнього насильства, вживали заходів. Але ж, наголошує, такі проблеми, на жаль, існують не в одній родині лучан.
«Ми маємо розуміти, що треба допомогти людям – і взагалі не важливо, лучани це чи ВПО», – впевнений офіцер.
Ці ж тези, тільки іншими словами, підтверджують і працівниці гуртожитку, на вахту якого ми прийшли, щоб на місці розпитати про те, як і чим тут живуть. Кажуть, що словесні перепалки – як у будь-якому будинку між сусідами – тут іноді виникають. Причому траплялося, що то місцеві мешканці з’ясовували щось на підвищених тонах стосунки. А за трохи вже чутками до гуртожитку «поверталася» інформація, буцімто переселенці сварилися.
«А про тих внутрішньо переміщених, що наші, то напишіть, що тут зараз живуть родини тих, хто вже з гуртожитку пішов у Збройні Сили України. І ми всі дуже намагаємося їх підтримати», – просять працівниці.
«Ці всі люди бачили страшне, пережили таке, що усвідомити важко»
У гуртожитку Луцького педагогічного коледжу нас зустрічає Тетяна Оксенчук, заступниця директора з виховної роботи. Вона про понад рік з початку повномасштабного вторгнення та тих, хто у них за ці 15 місяців рятувався від війни, може говорити годинами. Бо саме тут від 4 березня 2022 року і до червня 2023-го прийняли понад тисячу осіб. Заселяли тих, кого спрямовували до них через дзвінок на гарячу лінія при департаменті соцзахисту ОВА.
У гуртожитку виділили для внутрішньо переміщених 100 місць, увесь другий поверх. Спочатку була величезна плинність. Люди, поживши кілька днів, вирушали, як правило, за кордон. Але вже у квітні минулого року масовий виїзд припинився.
Після цього переважно відбувалася внутрішня міграція: хтось із мешканці повертався додому, на деокуповані території, хтось їхав до рідні в інші області, а хтось починав квартиру винаймати в Луцьку. Тоді мали у гуртожитку в середньому 80 мешканців одночасно. Цьогоріч у крайні 5-6 місяців постійно проживає 55 людей, із яких 14-ть – діти до 18 років.
«Вони у нас постійно, бо справді не мають куди повертатися. Географія каже сама за себе. Ці люди з Рубіжного, Лисичанська, Луганська, Сум, Пологів, Запоріжжя, Херсона, Миколаєва, Маріуполя…», – перелічує назви населених пунктів, які або окуповані, або під постійними обстрілами російських військових-терористів співрозмовниця.
Зараз вдалося все зорганізувати так, що кожна сім’я у гуртожитку має окрему кімнату. Для спільного користування є дві кухні, у кожній – по дві електроплити, холодильники, морозильні камери, мікрохвильовки. З цим добре допомогли як влада, так і волонтери.
Бо спочатку, каже Тетяна Оксенчук, багато чого брали з того, що полишали студенти: «То такі золоті діти. Користувалися їхнім – з їхнього ж дозволу. З початком повномасштабного вторгнення розпочалося дистанційне навчання, всі поїхали додому. Але вони знесли і віддали нам усі свої харчові запаси.
А потім самі ж телефонували і казали давати їхні речі тим, хто потребує. Це ж робили і викладачі. Збирали все, що могли, – продукти, постіль, посуд, одяг, засоби гігієни. Цим і допомагали тим, хто приїздив».
Щоб якісно коригувати ці процеси, включили в роботу на допомогу увесь колектив.
«І ви знаєте, воно і нам треба було. Скажу так: мені це допомогло відчути потрібність. Бо здавалося, що там воюють, а я – нічого не роблю», – каже з підступним дрижанням голосу жінка.
За якийсь час до допомоги мешканцям гуртожитку долучилося дуже багато людей. Студенти та їхні батьки і навіть дідусі-бабусі із сіл неподалік Луцька приїздили з сумками, допомагали готувати. Везли і продукти, і страви.
«Траплялися не одна історія з тих, про яку без сліз не розповіси. Наприклад, студентка з першого курсу виїхала з початком війни за кордон і вчилася дистанційно добре, тому отримала першу стипендію.
То її бабця привезла нам за придбану ці на гроші повну сумку смаколиків для дітей та засобів гігієни. Передавала зі словами, що її онука сказала: «Я маю все, а цим людям більше треба, їм важче», – розповідає, вкотре опануваючи раптові емоції, заступниця директора.
Вона не приховує, що на початках траплялися певні непорозуміння.
«Так, казали деякі переселенці нам в очі, що ми бандерівці. І що? Погоджувалися з цим та наголошували, що пишаємося цим. Переконували їх, що немає в цьому нічого погано, не словами, а вчинками.
Не була це агресія як така з їхнього боку. Ми усі ці розуміли. А емоційну неврівноваженість та її словесний викид назовні провокувало те, що люди приїхали з пекла, з-під бомб та снарядів. Ми мали подарувати їм тепло, повернути, наскільки це можливо, до життя.
Наслухалися таких історій, що волосся дибки. Наша мешканка розповідала, що її свекруха вийшла з підвалу, де було повно людей, і її убив осколок.
Приїхали чоловік та жінка. Збираються поселятися. Ми пропонуємо їм ситну вечерю і чуємо: «Нам зараз не можна цього всього, бо ми два тижні нічого, крім брудної води, у роті не мали»…
Прибули з Лисичанська двоє стареньких людей, подружжя. Й одного дня чоловік підходить до мене, показує телефон і каже: «То горить моя квартира. У нас нічого немає. І дві мінімальні пенсії. Як нам далі жити???». Вони й досі – тут.
Поселялися жінка 72-х років, її мама – 96 років, син-інвалід та його двоє дітей-підлітків. Розповіли, як знайшли буса, яких їх вивіз, із вокзалу у Краматорську за годину до того, як його розбили росіяни.
Прибували наші поселенці такі розбиті, знівечені зсередини, хоч і цілі ззовні. Дитина 10 років – а вона навіть імені свого через стрес від пережитого назвати не може. Даєш обід і випадково ложка брязне чи стілець голосніше посунеться – дитя падає на підлогу та голову руками закриває.
І що? Чи мали ми хоч найменше право на них сердитися, навіть якщо і щось не влаштовувало у їхній поведінці? Хтозна, як би й самі поводилися за таких обставин. Бо ще й зараз – знаю, що наш літак пролітає над головою, і все одно дуже тривожно.
А ці всі люди бачили страшне, пережили таке, що хоч і чули ми розповіді, але усвідомити важко. Тому траплялися притирки, але не було біди у відносинах.
Ми не допускали, щоб спалахнув реальний конфлікт», – ділиться тим, як взаємодіяли працівники та переселенці.
Такий підхід, каже Тетяна Оксенчук, дав свої результати. Діти, які вдома ходили у російські школи, вже щебечуть українською. Старші переселенці теж вчаться рідної мови, бо їм тут власними силами зорганізовували курси.
«Ми дуже чекаємо на перемогу та воз’єднання родини»
Серпень минулого року став своєрідною тестом на людяність, бо дозволив знайти вихід зі складної ситуації. Адже тоді виникло питання вивільнення місць для студентів та переселення внутрішньо переміщених з гуртожитків при закладах освіти.
Керівництво коледжу ознайомилося із тим, які місця пропонували їхнім поселенцям. І зрозуміло, що тут умови для цих людей є значно кращими. Тому очільник закладу Петро Бойчук використав право автономії для керівника в ухваленні рішення, поговорив зі студентами, їхніми батьками та знайшов можливість потіснитися, проте не виселяти ВПО.
Допомогли з вирішенням проблем і благодійники. Наприклад, забезпечити проживання більшої кількості осіб на тих же площах кімнат дозволили 50 двоярусних ліжок, як прийшли у коледж як гуманітарна допомога. Тому мешкають цього навчального року в гуртожитку 546 студентів та 55 переселенців.
«Петро Бойчук ще із 4 березня минулого року розпочинає свій робочий день (це приблизно о 07.00-07.15) з гуртожитку. Знав про кожну людину, загалом про стан справ. Залучав до допомоги безліч людей. І тому просто не зміг би зробити по-іншому», – пояснює мотивацію співрозмовниця.
А ще вона дуже впевнена, що такі страшні обставини повномасштабної війни стали хорошою моральною школою життя і для студентів-педагогів, і для переселенців.
«Вони так дружать, допомагають одне одному, уроки з дітьми вчать, граються, продукти з сіл привозять, свята організовують. Бо, дякувати Богу, ми не бачили і частини тої біди, яка випала на долю тих переселенців, що мешкають тут.
На початках траплялися суперечки і за мову, і за поділ на «схід» та «захід». Але усі конфлікти проговорювали з їхніми учасниками. Загалом вчили взаємодіяти, знаходити порозуміння, не ділити, а об’єднуватися.
Інколи з цим працювали фахівці психологічної служби колежду і нацуніверситету. Однак, разом із тим, не було у нас жодного разу виклику поліції. Бо до справжніх конфліктів не доходило. З дрібними ж давали собі раду», – ділиться досвідом педагогиня.
Щоправда, не обійшлося у цьому невеличкому соціумі без проблем, які є у нашому суспільстві. Фіксували у гуртожитку випадок домашнього насильства у родині ВПО. Тоді задіювали тих, хто за посадовими обов’язками має вирішувати такі негаразди.
Мали проблему у гуртожитку з тим, що один чоловік-переселенець трохи пив. Чи можна тому дивуватися і засуджувати? Ні. Але мусили допомагати йому впоратися з проблемою.
Також мала людина проблеми зі здоров’ям, які вимагали залучення вузьких спеціалістів. Звичайно, що зверталися до медиків, передали його під їхню опіку та відповідальність.
«Водночас, намагаючись взаємодіяти, працюємо і на запобігання негараздам. Постійно збори проводимо, виносимо проблемні питання на обговорення, про цьому жодним чином не виділяючи якусь конкретну особу.
А ще у якості превентивних заходів щоночі двоє чоловіків із викладацького складу з березня 2022 року чергують у гуртожитку», – розповідає жінка.
… Ми йдемо на другий поверх, де мешкають переселенці. Якраз – обідній час. Жінки готують їсти, спілкуються поміж собою. Про себе розповідають із тихою посмішкою. А от у їхніх коротких фразах – так багато болючої правди.
Лідія із Пологів на Запоріжжі тут – із 8 березня 2022 року. Приїхали сюди вчотирьох, проте зараз старший син навчається за кордоном, а чоловік – на фронті. «Практично зараз майже вдома, тож буде, очевидно, наше місто звільняти. Ми дуже чекаємо на перемогу та воз’єднання родини», – тихо каже жінка .
Ірина з Авдіївки приїхала до Луцька у квітні минулого року. Зараз уже знайшла роботу – працює в магазині одягу. Каже, що має у гуртожитку велику підтримку. Це додає сил.
Катерина – військова. Вона з Бериславського району на Херсонщині. Живе тут більш ніж рік із 9-літньою донькою та 3-річним сином. Її чоловік воює, на зв'язок виходить не щодня. «Найбільше хочу перемогу, – зізнається жінка. – Все інше, щоб жити тут і зараз, у мене є».
Раніше на заході України вона не бувала. Зізнається, що вражена ставленням до себе та дітей.
«Люди з золота зроблені. Я дуже думала, чи лишатися. Але хотіла бути тут, в Україні, ближче до чоловіка. Хвилювалася, як діти в школі й садочку освояться, як до них інші діти ставитимуться, що буде, як «проскочить» слово російською. На щастя, і близько такого жодної проблеми не було».
Євгенія – з Рубіжного на Луганщині. За спеціальністю флорист, тож і тут вже встигла надбати вазонів. «Люблю це», – зізнається.
Приїхала жінка з дітьми до Луцька у червні 2022 року. А виїхала з дому 20 квітня і ще майже два місяці жила в селі під Луцьком, у приміщенні садочку.
Вона – одна з трьох людей, які у коледжі знайшли роботу (тут працевлаштували двох жінок техпрацівницями, а одного чоловіка – столяром).
Так склалося, що спочатку тимчасово замінила людину, яка зламала ключицю. А потім її взяли на постійній основі. Каже: ця робота дуже підходить, бо так вона може наглядати за меншою донькою, допомагати їй з уроками. Старша ж уже працює поваром в одному із місцевому кафе. У липні виповниться рік, як дівчина на роботі.
Минулоріч, як роботи ще не було, і Євгенія, і доньки активно займалися волонтерством – ходили готували їжу для переселенців та тих, хто стояв на блокпостах. Мають офіційні подяки за це.
«Іноді Євгенія там готувала і для переселенців із гуртожитку. Привозили з тієї кухню сюди і пригащали гарячим», – додає штришки Тетяна Оксенчук.
Оксана вдома, у Харкові, працювала в магазині взуття. Живе тут з донькою-школяркою Аліною та сином-першокурсником Максимом. У місті, що постійно зазнає обстрілів досі, – її мама, молодша сестра, свекруха, її донька й онука.
А от Олександр, чоловік Оксани, приїхав із родиною до Луцька і став до лав ЗСУ 20 квітня 2022 року. В цивільному житті був підприємцем, мав магазин будматеріалів.
Жінка наголошує: побутові проблеми вона вирішує і дійсно вдячна за допомогу та підтримку найперше працівникам коледжу.
На ці слова Тетяна Оксенчук уточнює, що і вони мають за що бути вдячні цій родині.
«Просто унікальні люди. Вони приїхали до нас. Й Олександр запитав, чи може він відремонтувати кімнату, яку ми їм виділили. Ми почали шукати гроші, щоб покрити хоча б витрати на матеріали. А він каже: «Ви і так нам стільки дали. Про що виговорите? Як я з вас можу гроші брати?». Зробив у себе – взявся вирішувати інші схожі проблеми. Іноді з невеличкими ремонтами за день справлявся.
А ще у нас в той час половина вікон не була замінена. Ми шукали бригаду. То Олександр пішов до ректора і запропонуав сам це зробити. Але не встиг – пішов до війська», – доповнює розповідь переселенки заступниця директора.
Ми виходимо, дякуючи усім за розмову та зроблене.
«А як же інакше? – риторично запитує Тетяна Оксенчук. – Ми всі тут – українці. І тим людям, які до нас приїхали, у рази важче в загальному. Тому робили все, щоб допомогти, підтримати та здружитися.
Ви ж бачите – вони втратили найдорожче: домівки, роботу, близьких та рідних, хвилюються за тих, хто воює і невпевнено дивляться у майбутнє. Росія їх позбавила опори. Нею мали стати ми. Хтось після перемоги поїде, хто залишиться. Але в одне хочу вірити – ця війна дуже важкою ціною навчить нас розуміти одне одного».
… Під час однієї з розмов почула, що без прикрих ситуацій все ж не обходилося. Наприклад, одній із жінок-переселенок заявили: «Понаїжджали тут». «Ми не на екскурсію», – відповіла вона.
Маємо це усвідомити. І навіть якщо дуже захочеться в емоційному пориві когось із цих людей «вколоти» словом, то згадаймо: внутрішньо переміщені особи – це українці та українки, які залишили свої домівки, побут, роботу і життя «до 24 лютого», бо їх окупували, намагалися знищити й обстрілюють російські війська.
Текст Ольга БУЛКОВСЬКА
Фото Людмила ГЕРАСИМЮК