Юрій Столярчук майже половину свого віку присвятив поліції. Йому 38, і нині він обіймає посаду заступника начальника Луцького районного управління, володіє всією оперативною обстановкою у місті та районі. У 2014-2015 роках Юрій у складі зведеного загону вирушив на схід країни для проведення стабілізаційних заходів. Тепер він вирішив вступити до штурмової бригади Нацполіції «Лють», щоб дати гідну відсіч окупантам.
Поліцейський жартує, що до підрозділу долучається для якнайшвидшого розмінування узбережжя Одеси й звільнення Криму, бо 5-річний син часто питає: «Коли поїдемо на море?», а це стане можливим лише після Перемоги.
Про професійний шлях поліцейського, особливості роботи кримінального блоку, досвід у зоні бойових дій та рішення про вступ до «Люті» поліцейський розповів в інтерв’ю.
Найбільше задоволення від роботи - вдячність людей
- Якщо повернутися у минуле, ви пригадуєте, чому вирішили йти саме в поліцію?
Для мене це була мрія дитинства. Пам'ятаю, ще в садочку, в школі мені завжди подобалася робота поліції, їхня форма. Це так запало в душу, що я ніколи навіть не розглядав якісь інші напрямки роботи. І до сьогодні я ані крапельки не жалію про свій вибір.
- Ви зараз працюєте в кримінальному блоці, це одна з найвідповідальніших ланок поліції. Чому саме такий напрям?
Так, це відповідальна робота, тому що на кримінальний блок дуже багато покладається завдань. Там багато відділів, відділень, що займаються майновими злочинами, злочинами проти особи, розшуком злочинців. Але, незважаючи на складність, хочеться дійсно працювати, аби, наприклад, викрадене повернути власникам, розшукати зниклих, затримати зловмисників. Найбільше задоволення від роботи - це коли люди дякують добротою.
Я хочу бути навіть сам для себе взірцем. І коли вступив у лави міліції та, будучи рядовим, старшим сержантом, і нині, підполковником поліції, я завжди до своєї справи ставився відповідально. Хочу, як кажуть, і надалі служити та захищати.
- Чи пригадаєте якийсь випадок із службовий своєї діяльності, що вам закарбувався в пам'яті?
У кримінальному блоці немає такого, щоб нічого не відбувалося. Кожний день десь крадуть, там щось «сунуть». Злочинів є дуже багато різних, важко навіть пригадати щось особливе, але розумію одне: коли всі згуртовано працюють над розкриттям, – це дає свій результат.
- Як Ви намагаєтесь згуртувати колектив оперативників у Луцькому районному управлінні?
Нормальним ставленням і своєю наполегливою та хорошою роботою. Є багато злочинів, на які я особисто виїжджаю чи то вдень, чи вночі. Для мене цікаво бачити характер правопорушень, аби скласти картину в себе в голові і своїми порадами допомогти і менш досвідченим поліцейським у розкритті.
Ми в такій ситуації, що залишатися осторонь не можна
- У 2014-2015 роках ви були в зоні проведення Антитерористичної операції?
Так, це були перші заїзди. Ми їздили на територію Донецької області. На той час у нас було два об’єкти, на яких працювали, – це Краматорськ і Барвінкове, напрямок дороги на Слов’янськ. Ми обслуговували блокпост і населений пункт, там і проживали.
- У чому тоді полягала функція поліції, які ви завдання виконували?
Перевірка осіб, автомобілів, транспорту, адже дуже багато їх тоді було викрадено. Крім цього, також перевіряли людей, які виїжджали з області чи судимі, чи несуть якусь загрозу в нашу сторону, тобто здійснювали фільтрацію цих осіб.
- Що було складного у тій роботі?
Коли робиш її правильно і злагоджено, то не складно. Особисто для мене, чи я був тоді в АТО, чи на своїй посаді, - нічого складного немає.
- Як я розумію, тоді ви всьому вчилися «на ходу»?
Саме так, вчилися «на ходу» і володінню сучасною зброєю, яку нам видавали на блокпости. Також, коли я заїжджав у 2015 році, то вже був командиром зведеного загону і відповідав за більшу кількість особового складу, і за два блокпости. Крім цього, ми виїжджали на «зачистки» території, працювали спільно з військовими, з Національною гвардією, перевіряли населення щодо їх співпраці з російською стороною.
- Тоді ви вперше стикнулися із війною, чи важко було зібратися, чи не було якогось розгублення?
Я психологічно врівноважена людина і розумію, що роблю і які приймаю рішення. Так, є ризики, але ти ж робиш це не тільки для себе, ти робиш це для держави. У нас склалася така ситуація, що залишатися осторонь і дивитися не можна, треба це все робити разом злагоджено, рішуче, і тоді буде поставлено крапку. Були моменти, коли, можливо, було і страшно, наприклад, коли йдеш – а людей зовсім немає, і ти дивишся на той будинок п’ятиповерховий, дехто виглядає зі штор, а ти не розумієш, що це за людина, що в неї в голові, чи становить вона тобі небезпеку.
Цю війну треба завершити, щоб ми жили спокійно
- Як розпочалося для Вас 24 лютого, пригадуєте той ранок?
У мене дружина перед тим запитувала: «Юра, 24 лютого щось буде?» Я дуже люблю свою дружину і постійно заспокоював її, що все буде добре. І тут, зранку, - звук вибухів. Ми недалеко живемо біля аеродрому, куди вперше «прилетіло», дуже добре все чули і відразу ж – збір речей, сумок. Діти плачуть, дружина теж, аж пригадав – і недобре стало на душі. Я тоді вже розумів, що треба гуртуватися, зв’язався з керівником, розпочали усіх збирати по оповіщенню. Дружину із дітьми залишив вдома, а сам як поліцейський і ще й заступник начальника Луцького РУП, – з сумками на роботу: отримували зброю, весь бойовий комплект і намагалися зосередитися і зрозуміти, які завдання перед нами стоять.
- Яка обстановка тоді була на роботі? Який настрій був у поліцейських?
Спочатку усе було незрозуміло, але весь особовий склад, незалежно чи хлопці, чи дівчата, усі вчасно зібралися, не жаліючи свої сили. Я розумію, що в кожного була сім’я, діти, дружини, але усі прибули, щоб виконувати свою роботу.
- Чим ускладнювалася служба поліції в умовах воєнного стану?
Ми посилили охорону території нашої області блокпостами. Дуже велика кількість співробітників заступала на блокпости, інші – займалися комплексною перевіркою усіх підозрілих осіб, тому що дуже багато людей переїжджали з місць, де йдуть бойові дії. Ми повинні були їх усіх перевірити, бо під прикриттям цивільного населення могли бути диверсійно-розвідувальні групи, учасники збройних формувань. Завдання було - зберегти нашу область від будь-яких недобрих вчинків.
- Наступ зі сторони білорусі: як поліція Волині налаштована щодо цього, чи очікує, чи, навпаки думає, що не підуть?
Тоді, коли ми лише отримали зброю, якийсь був у всіх бойовий дух і, чесно кажучи, не було різниці, чи будуть підходити з білорусі, чи з іншого напрямку. Не було такого, що хтось щось боявся, в один момент страх переріс у ненависть. І деякі працівники, які заступали на добову зміну, навіть не хотіли змінюватися, а далі працювали. Мені подобалося у нашій структурі, що усі гуртувалися, були разом і були готові стояти і захищати до кінця, навіть якщо будуть йти зі сторони білорусі. Хоча вже рік про це говорять, а ми їх відкрито рік і чекаємо, та щось вони ніяк не дійдуть.
- Що вас змусила переусвідомити ця війна?
Коли дивишся засоби масової інформації, бачиш усю цю біду в нашій країні – зруйновані будинки, дітки, які перетинають кордон без тата і без мами, - немає нічого гіршого, як відчувати їхній біль. Я дуже часто переглядаю відеоролики, як люди живуть там, у гарячих точках, і розумію, що з цим вже треба закінчувати, вже вони стільки горя заподіяли нам і нашій державі, що лише одна ненависть і лють до цього ворога.
- От, власне, ми заговорили і про лють. Ви вирішили вступити до штурмової бригади Нацполіції «Лють». Чому, адже могли б залишатися у більш спокійному місці і працювати у тилу на своїй посаді?
Я кожний свій вчинок обдумую. Коли вже почала формуватися «Лють», я зауважив для себе, що це дуже гарна ідея, де гуртуються усі підрозділи поліції, і цивільні мають можливість долучитися, а наша згуртованість, сила і міць - це перший крок до перемоги.
До мене дехто телефонував, мовляв, що тобі не вистачає – кабінет, крісло, автомобіль... Так, я на хорошій посаді, маю звання підполковника, але я вважаю, що з цією війною вже варто закінчувати, і нам треба в цьому допомогти.
Я собі думав, я готував дружину до цього і розумію усі ризики, ситуацію. Коли багато колег моїх дізналися, що я долучаюся до «Люті», почали телефонувати і говорити, що якщо я йду, то вони разом зі мною. І це для мене - ще більша мотивація, бо разом ми будемо сильніші, і ми розуміємо, що йдемо туди заради перемоги.
- Як дружина сприйняла таке ваше рішення?
Реакція була різною, адже все-таки двоє діток – десять і п’ять років, і ніби все є. Ми сіли та обговорили усе. Я завжди говорю їй, що все буде добре, і це так і буде. І слава Богу, ми стараємось для цього і приймаємо ці рішення, дивлячись наперед. Це треба зробити, щоб ми жили вже спокійно, щоб мій син не говорив про війну, щоб донька не переживала, коли під час тривоги спускається в укриття. Я вважаю, що маю гарну фізичну підготовку, і в свої 38 років я готовий багато що зробити задля держави, задля своєї сім’ї, аби бути гордим, що я не залишився осторонь.
- Діткам вже своїм говорили про те, що відправлятиметеся на війну?
Я говорю, що їду на навчання, адже не хочеться їх травмувати, вони бачать, що я сумки перебираю, збираюся. Я кажу: «Доця, син, я на місяць-два», не хочеться, щоб вони про це думали і знали, що я маю робити.
- Які ваші професійні навички будуть корисні у цій бригаді?
Крім фізичної підготовки, володіння зброєю, можливо, якимись тактичними моментами, ще треба думати, як все правильно зробити. Інколи це можуть бути рішення колективні, рішення колегіальні, і для цього всього потрібен холодний розум. Напевно, це моя перевага.
- Яким ви уявляєте День перемоги України над росією?
Всі ставлять це запитання, кожен його трактує по-різному, думаю, будемо святкувати (ред. - усміхається). Так, зі сльозами, бо багато людей ми втратили, кожен буде згадувати своїх колег, рідних.
Нам не потрібно і салютів, просто чудовий настрій, вітання одне одного, обійми і радість від того, що ми сильна нація.
- Про що мрієте після перемоги?
Побути разом з сім'єю, робити все заради них, намагатися повернутися до повсякденного життя і далі боротися зі злочинністю, бо це в мене в душі. Я ще раз повторюсь: вже майже 20 років я служу і пишаюся тим, що поліцейський.
Марина Балдич, Ігор Лівошук