У них любов. Йому – ще нема 40, їй – під 72. Він щойно її втратив.
Важко сказати, що їх тримало разом у стінах пансіонату для самотніх, Василя і Галю. Просто в цих стінах любов буває різна. І часто дуже очевидна. Максимально гіпертрофована.
Про неї казали: «Мала собі тут свого чоловіка».
– Ти поїдеш на цвинтар? – спитали у Василя вже під обід.
Він сидить і порожніми очима дивиться в сірий асфальт. Навколо – клумби, цвітуть дерева, сонце впирається просто у сходи пансіонату. Тут, у луцькому геріатричному, куди вони з Галею приїхали з точно такого тільки у Коростені, – наче й гарніше. І без вибухів. І ніби можна пережити, що тебе вирвали двічі і твою самотність помножили на два, переселивши у другий у твоєму житті спецзаклад.
Тут вперто не називають ці стіни геріатричним, бо яка старість у 40?
Тільки Галя Філоненко стала першою, хто приїхав до Луцька з Коростеня на Житомирщині, щоб утекти від російських обстрілів, і лишиться в цій землі назавжди.
Він дивиться в асфальт і каже:
– Ні. Я не поїду на цвинтар… Не зможу.
* * *
Після 4-ї ранку 24 лютого весь персонал Луцького геріатричного пансіонату хутко зійшовся на роботу. На їхній відповідальності - 150 самотніх людей.
Жодних розпоряджень згори.
На той момент мешканці тільки прокидалися, і одиниці знали, що сталося в місті. На світанку 24 лютого російські ракети поцілили в луцький військовий аеродром, 6 вибухів – так починалася війна на Волині.
У місті Коростень на Житомирщині війна починалася інакше: 25 лютого російський снаряд вцілив у житловий будинок. Уже 2 березня росіяни обстріляли там блокпости та телевежу. Мешканці тамтешнього геріатричного пансіонату війну могли бачити й чути з вікон своїх кімнат, щоб зберегти життя, їх вивезли у більш безпечний Луцьк. Для цього в Луцьку звільнили цілий поверх такого ж закладу.
Свій прихисток тут знайшли й ті люди літнього віку, кого змушені були залишати в Україні рідні, які в перші дні російського вторгнення виїздили з країни. Їх небагато. Це мешканці Харківщини та Київщини.
17 волинян із луцького пансіонату погодилися виїхати на тимчасове проживання в Італії. Тепер персонал щодня скидає їм світлини з їхніх порожніх кімнат, які чекають.
Так мусять підтверджувати, що ці стіни нікого не викидають «за борт».
Після ранку
Але ...не стаєш
Справжнє життя пансіонату відкривається тільки тоді, коли ти стаєш частинкою його світу. Навряд чи це можна помітити, просто прийшовши сюди зробити репортаж чи у справах.
Зовні, і якщо не заглиблюватися в деталі, це завше виглядає наче кадри з доброго фільму про те, як десь у Штатах доживають самотні старі актори.
Луцький геріатричний пансіонат з 1982-го знаходиться на околиці міста, у мікрорайоні, який колись був селом Теремне. Тут - тихо, затишно, а до 24 лютого мали планів і планів. Наприклад, хотіли облаштувати за господарським двором, де поруч геть недавно заклали яблуневий сад, – зону відпочинку. Знесли для цього теплицю, вирівняли площу… На цьому майданчику хотіли поставити альтанку, лежанки, насадити квітів, насіяти трави – щоб можна було грітися на сонці.
Рахували бюджет і ставили цілі. Але поки не настав ранок 24-го.
– Найважче – це йти з ними в укриття. У перші дні війни, після вибухів у Луцьку, – йшли. Зараз – не всі і не відразу. Просимо хоча б на перший поверх спускатися… - зізнається директорка закладу Алла Гнатюк.
Підвал пансіонату
Якось підвал геріатричного показали у сюжеті на відео. У пансіонаті одразу отримали дзвінок з міністерства: мовляв, навіщо сказали, що нормального укриття цей будинок не має. Не мав, як і сотні інших установ в країні, для якої (і для всього світу) війна таких масштабів здавалася нереальною.
Тут ні витяжки, ні туалету, труби течуть, їх замотали, у що могли… Втім, підвальне приміщення за три місяці вже добре облаштували для сховку. Є ліжка, стільці, ковдри, крісло-туалет – все необхідне. Однак найдовшу тривогу, яка тривала 4,5 години, мешканці пансіонату ледве витримали, багато хто просився «відпустити додому»...
На третьому місяці війни мешканці геріатричного все таки більше дивляться серіали, а не новини і про війну говорять найменше. Їх мало цікавить, що відбувається у світі. Тут, запевняє директорка, одиниці людей знають, що таке «Азовсталь» чи Маріуполь, хоча телевізор стоїть чи не в кожній кімнаті. І телефони з доступом до соцмереж люди мають.
– Я не знаю, як це пояснити. Можливо, байдужістю до життя в принципі. Чи небажанням занурюватися у жодні інші обставини, крім своїх. І це можна зрозуміти, – каже Алла Гнатюк.
Вона тут працює 20 років.
– 24-го я мала бути вихідна. Написала заяву на відпустку. Ми їхали з сім'єю у справах до Києва. Рушили о 3-й ночі, добралися до Рівного, а за трохи нам з Києва телефонують: «Не їдьте». Вертаємося до Луцька, тут – вибухи, – згадує.
На диво, всі на ранок прийшли на роботу. Стали думати, як діяти.
Найперше взялися шукати перевізників, які були б готові евакуйовувати людей в разі необхідності. І знайшли їх. Далі згадали ж, що треба подбати про запаси їжі.
– Наші мешканці не панікували. Багато хто спав і не чув цих вибухів. Хтось був насторожений. Але коридорами не бігали. Переживали більше ми, працівники. Уже потім вони почали глибше розуміти, що – війна. Почали нас слухатися, і то був дуже важливий момент. Бо тут всі звикли, що завжди мають свою думку і її треба брати до уваги. А тут – інструкція робити певні чіткі кроки. Ми говорили , що робити і як, а вони тільки: «Добре, добре». Потім пішли волонтери. Так незвично: чужі нам люди почали цікавитися: як ви? що вам треба? чимось допомогти? Стало легше, – згадує директорка.
«Як почали бомбити Бориспіль, син захотів вивезти свою сім'ю і нам сказав збиратися. Ми ж не хотіли їхати ніяк. Але я – з ходунками, чоловік – після інсульту. Як ми самі?
Син нас забрав силоміць, посадив у машину. Тут уже дочка почала дзвонити, щоб знайти нам помешкання, бо вона – на 5-му поверсі, я туди не вилізу, а квартира така тісна, що ми там не зможемо жити. Сказали, що нас тут приймуть на певний час. Ми згодилися.
Дід після того стресу не ходить геть. І зі мною гірше.
Усе життя прожили в Ковелі. Він, мій Василь, там був машиністом першого класу, залізничником. Його всі поважали. Сам із села Личини на Камінь-Каширщині, а я - зі Львівської області. Коли лишилися одні, продали хату, купили квартиру в Бортничах. Син тоді переконав, бо йому там за нами доглядати легше. А от доля повернула, що своїх він мусив відправити в Польщу, а ми – тут.
Хоч не знімайте, що я плачу. Воно саме плачеться».
Ярослава Муравчук, Київ
Після лютого геріатричний переглянув свої витрати. Плани на розвиток та ремонти – скоротили. Хотіли вентиляцію нову – ні. Хотіли завершити термомодернізацію – ні. Частина цих стін може так і лишитися неутепленою. Не зроблять – піде прахом усе, що зробили з 2018-го.
Тут створили запаси їжі, ліків, поділили між собою чергування і пильніше вартують територію. Чоловіки (їх серед персоналу – 11) – зовні, жінки – всередині. Був момент, коли на території помітили підозрілих осіб, звернулися в поліцію – на щастя, минулося.
– Війну вони згадують рідко. Принаймні я не чую про це постійно. Хіба ви запитаєте… – каже Алла Гнатюк.
Іноді бракує ...цигарки
Війна внесла у роботу директорки пансіонату десятки й десятки дзвінків на вайбер. Це телефонують ті мешканці, які з березня тимчасово живуть у Турині (Італія). Адаптувалися. Трохи видихнули пережите. І дуже хочуть додому.
- Ви ж пригадуєте той наплив людей на волинських кордонах? Люди виїжджали. Вони мусили переходити кордон пішки. І часто ця відстань була нереальною для їхніх стареньких батьків. Так ми почали у себе поселяти тих, кого діти мусили тут лишати, їдучи далі, - розповідає жінка.
Паралельно в пансіонаті стали шукати можливість частині людей знайти тимчасовий прихисток у подібних закладах інших країн. Варіантів не було, аж поки до пансіонату не звернулися з представництва МЧХ в Італії: готові були забрати людей з інвалідністю.
– Отак і спитала: «Хто хоче їхати в Італію?». На це мала бути їхня абсолютна згода. Мали день на документи. В основному їхали молодші. Старші люди не мали такого бажання, вони казали: «Ми вже будемо вмирати в себе в Україні», – згадує директорка.
На дорогу до Італії витратили три доби. Тим часом у Луцьку дуже хвилювалися, як це витримають візочники. Із 20 березня у Турині одна з груп живе у такому ж пансіонаті, інша - у монастирі. 27 березня у Луцьк втретє полетіли російські ракети: горіла нафтобаза.
Там, у Турині, – гори, красиві пейзажі, гарний догляд, здорове харчування. З того, що бракує, – неочікуване: цигарки.
– Тут нічого не вдієш. Багато хто курить. Усі ж дорослі люди. І перші ж і всі їхні гроші (а мали по 20 євро) вони витратили на цигарки, а далі – все. Я мусила просити уповноваженого, аби їм пішли тут назустріч. І їм видають дві цигарки в день, – розповідає Алла Гнатюк.
«Що я можу розказати? Дуже хочу додому. Тут дуже добре, більше простору. Там же у нас постройка ще совєтська, тісніша, але мені там все більш …домашнє. Хоч… Є такий девіз: «Я змалку маю сильну вдачу. Співаю, як на серці сум. За тим, що втрачено, не плачу. І не беру когось на глум». Чули? От і я так.
Насправді я не з Коростеня, а з посьолка Ємільчине. Лишилася сама. Що ще? Вмерти я не боюся, я з 1937-го. Але я хочу, щоб ми побідили. Щоб я знала, що всі люди після мене будуть жити, і в них буде мир. Я дуже пам'ятаю ще ту війну. У селі було два поліцаї, один із них подпольщик, знав німецьку мову і все передавав партізанам.
Німці бомбили путь (залізницю, – авт.). У нас там путь - 500 метрів од села. Як німці заходили, то наші тихенько путь розбирали по гайках. Моя мати носила туди свєдєнія, тоді її зловили і хотіли розстрілять. Але: німець не робив те, що зараз рускій робить. Ну, оте… Наоборот: я ходила селом мала, і ніхто не чіпав. Вузлика дадуть, а я несу, хоч і не знаю, що в ньому, і кладу за путь, як мене ніхто не стріне. Ходила повз німців, коли вже мама не могла. Єден угостив конхвєтою. Такий кружечок, як зари пам’ятаю.
Батька не мала од войни. Любила шити верхню одежу жіночу і дивитися, як в ній людям гарно. Учила шить інших. Вишивала і зараз вишиваю. Навіть тут. Тепер у моєму селі мало хто остався. Пости стоять...»
Ольга Антонюк, Коростень
Попри війну і небезпеку, «наші італійці», як їх тут лагідно називають, найбільше бояться більше не повернутися у стіни, які з часів совєтів звуть «домом прєстарєлих».
– Наших Таню Білітюк і Мішу Новосада ми зробили старостами груп. Але крім них, дзвонять і всі інші. Зараз оце десь трошки запрацюєшся, то відразу шлють: «Усе. Забула про нас». Їм важко психологічно. Нарікають, що втомилися нічого не робити. Отака натура українська, тут вони мали спілкування, свої справи та клопоти.
Я їм: «Ну, почекайте трошки, подивіться, які там у вас краєвиди, які гори, як гарно… Коли ще таке побачите?». А вони мені: «Вікторівна, заберіть нас додому».
Дуже переймаються, чи ніхто не зайняв їхні кімнати. Ми побачили, як це їм важливо, - і кімнату кожного бережемо. Часом, навіть дуже часто, просять: «А сфотографуйте мені, як там». І ми фотографуємо, шлемо, показуємо – сто разів, скільки скажуть», – зізнається Вікторівна.
Війна загострила відчуття дому в людей, яких з цього дому не вперше вириває життя.
Ромашки і волошки
Надворі немилосердно цвіте бузок. На порозі під центральним входом розтягнувся і мирно спить рудий пес.
Це – Рижик, він тут років зо п’ять. Біг в укриття разом із усіма на кожну з тривог й не пропустив жодної. Рижик знає, коли тривога - коротка, а коли - довга. Бо як коротка, він виходить з підвалу наперед, відчуваючи, що небезпеки нема. А коли довга - сидить до останнього. Якось Рижика покусали пси, тоді він до медпункту на перев’язки приходив сам, регулярно, щоранку. Рижика тут люблять, на сходах його минають, аби не тривожити сон…
Поруч – досить людно. Дядьки на візках гуртуються говорити про своє. Жінки на лавках гріються під травневим сонцем.
Хтось сидить в альтанці на самоті. Хтось намотує круги навколо.
Раптом чоловік у краватці чує голос директорки, яке йде з нами поруч, спиняється, дістає з кишені дві рошенівської «Ромашки».
Віктор Петрович. Колись інженер із луцького картонно-руберойдного заводу. Він так завжди робить. Погано бачить і погано ходить. Для нього то щось таке домашнє - носити цукерки у кишені піджака і пригощати.
Укінці доріжки, в самому кутку пансіонату, завмер у візку сивий старший чоловік. Він сидить спиною до всіх: до людей, до будинка із балконами та кімнатами, до бузку з альтанками - і дивиться на шматок дороги.
У тому місці над парканом трохи розступилися дерева, й видно шматок іншого світу з його рухом: люди йдуть тротуаром, автівки їдуть потоком, маршрутка спинилася, отам за пам’ятником – ставок…
Це – Віталій Сасюк. Він місцевий, колись – агроном, і приїхав сюди жити якраз перед війною з Новосілок Горохівського району. Каже краще було б цю війну пережити у своєму селі, у своїй хаті, на хуторі Кумовище, «у мене там навіть є інтернет, вода є, газ є». Чоловікові ампутували дві ноги. Має три сини.
– Мене хотіли й забрати, але я не їду. Не хочу нікому заважати. Надіюся на протези, а тоді вже, – усміхається.
Повертається до дороги і знову пильно дивиться кудись у густу зелень.
– Тут правда - прекрасно. Але часом заїдає. От привезли людей від біди. Є такі, що понапиваються і чіпляються до тих бідних санітарок. Міг би, то… – додає.
Найскладніше з усього під цим дахом – те, що поруч живуть ті, хто все життя відпрацював і заслужив спокійну і добру старість, і ті, хто, наприклад, 32 роки провів за гратами за злочини.
…Тим часом в актовій залі, за зачиненими дверима, почалася репетиція. Грає баян. Чути: «Ти ж мене підманула…» – і кілька людей пробують зійтися в одне в пісні під не дуже гучну музику.
Неодмінне в цьому пансіонаті – сцена як відрада.
Із зали виходить немічна жінка у халаті, колір якого вибирає очі. Про такий кажуть – як волошки в житі. Вона сама схожа на маленьку волошку, тільки вицвілу. Бо має сиву аж білу голову.
«Не взяла нічого з собою. То всьо гасударствєнноє. Та й коли б я вспіла? Харашо, шо живая. Я полтавська, там моя родіна. Вийшла замуж. І оце я стала харьковчанка, так і прожила. Мені вже 80, я з 1941-го, пора помірать, правда?
Два місяця тут. Тяжко, додому хочу, до дітей хочу. Бамбьожка била страшная… Хоть убєйте мєня, нє помню кагда ето било.
Їхали в Луцк п’ять суток. Вмєстє с дочкой і двома внучкамі мене в халатє со спічкамі посаділі і увєзлі. Дньом ми їхали, ночью нас встрєчалі в разних городах. Спасібо, у нас прєкрасниє люді. Ми там ночєвалі, нас кормілі, а утром - в дорогу. Дарогі разбіти танкамі, водітєлі дзвонили друг другу, штоб хоть нас нє убілі. Так оказалісь здєсь. Ми так радувалися, ми нашего водітєля целовалі за то, што он нас нє аставіл. Правда.
Діти мене зразу сюда, в інтернат, бо я ж – нікуди… А водітєль їх – до граніци. А там - вони пішки. Я з палкою не дійшла б… Польща всіх приймала, дякую їй, але там вже місця не було. Мої діти переїхали в Хорватію. І зараз вони там, а я – тут. Свєта і дві внучечки, Катічка і Сонічка.
Є тут така Тамара. Я люблю її як дочку. Вона коли купає мене, я думаю, що це моя Свєточка. Такіх людей, як Тамара, треба ценіть. Одне діло мить рідного, а друге – чужого.
Дом разбілі. Ми без крова. Плачу, плачу, а хоть плач, хоть нє плач... Тут дуже хароші люди. Тільки від бєздєлія можна сойти с ума.
Я так люблю співать. Заспівала б сольно, але от втратила голос через горло. Дякую Тані, яка мене сюди тягне… Як вона сідає за піаніно і грає «Рідна мати моя», я нєвольно плачу. Правда. Дуже хочеться…
Дітей хочеться скоріше обнять».
Людмила Маража, Харків
«А люді добриє»
…Поки в Італії сумують за луцьким пансіонатом, у Луцьку сумують за коростенським.
Він вцілів під час обстрілів міста. Нині у кімнати багатьох із тих, хто поки живе в Луцьку, поселили людей з Донбасу. Дехто через те тут плакав.
Із 47 житомирян, які приїхали з Коростеня, восьмеро написали заяви про те, щоб лишитися тут на постійне проживання на Волині. Але є й такі, які хочуть назад, бо там – «усе домашнє».
Тут можна почути, що вони – інші. Постійно просять «якусь роботу». Не біжать фарбувати нігті чи робити стрижку, коли таку оказію влаштовує луцька волонтерка. Не звикли, що директорка ходить поверхами, наче живе тут. Більш замкнуті.
Свій тамтешній заклад мешканці геріатричного з Коростеня в розмові звуть «інтернатом».
– Ви знаєте, я 20 років не чула українського язика. Тому я говорила російською. А тепер стараюся українською. Чути, да? – спитає старшого віку жінка.
Потім розкаже, що жила в Казахстані й довго пояснюватиме, де саме: біля Караганди, на станції Агадир… Усі 20 років «проробила на морзянці».
Перш, ніж вернутися в рідний Коростень, Галина Таратасюк на телеграфі в Казахстані розшифровувала послання азбукою Морзе.
Лишилася одна, «почула, що вже началось потихеньку», взяла відпустку і приїхала в Україну. Додає слово «втекла», і – «а люді там добриє».
* * *
Довгий коридор із просторими вікнами рядком. Під ними – вазони в горщиках. Вікна впираються світлом у низку дверей. Двері з написом «Перукарня» – зачинені. Біля сусідніх стоять, прихиливши голови, люди. Звідти тихо чути голос священника.
Поміж головами і хустками видно, як згорблений на стільчику сидить молодий чоловік, чорний від суму і розгублений. А біля нього стоїть труна. На дверях написано: «Ритуальне приміщення»...
Тут сьогодні ховають одну із мешканок, яка втекли від вибухів у Коростені до Луцька. Галя Філоненко з Коростеня вмерла несподівано: тромб. І ще трохи – й автомобіль ритуальних послуг повезе її труну на луцький міський цвинтар у село Гаразджа.
Тому цього дня на поверсі з «переселенцями» – незвично тихо.
Потім вони зізнаються, що «наша Галя хотіла тут остатися».
І залишиться. Навіть після війни.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК