Страшна звістка про загибель сина, онука і брата прилетіла до родини Туруків із Заболоття 17 травня. Полеглому в бою проти росіян Сергію Туруку було лише 24 роки.
Його історію розповіла газета «Ратнівщина».
Владислав і Людмила виховували двійко дітей – Світлану і Сергійка, утримували велике господарство (коня, корову, свиней, птаство), обробляли городи. У 2009 році раптово помер господар. На руках у Людмили Іванівни залишилося двоє неповнолітніх діток. Доньці тоді було 12, сину Сергію – 9.
Пані Людмилі треба було піднімати на ноги дітей. Чоловікова мама і сестри допомагали. Час швидко пролетів. Світлана першою пішла в самостійне життя, вийшла заміж. А син Сергій після закінчення школи залишився у Заболотті. На ньому була відповідальність за маму і бабусю, бо він – один господар на два обійстя. Періодично їздив на заробітки, працював на будівництві в Україні і за кордоном.
Світлана пригадує, коли почалася війна, він постійно повторював, що піде воювати, якщо буде така нагода. Але вони ставилися до цього спокійно, бо він за віком не підлягав мобілізації. У рідному селищі познайомився з дівчиною Оксаною, переселенкою з Кривого Рогу, яка переїхала на Волинь на початку повномасштабного вторгнення. Спілкувалися, згодом стали жити разом.
Однак Сергій ретельно обдумував ідею служити в армії. Ні на строкову службу, ні в прикордонники влаштуватися йому не вдалося, то підписав контракт із ЗСУ.
Світлана каже, що всі його відмовляли, бабуся плакала, просила, щоб не йшов. А він вперто відповів: «Я знаю, що робити!», і пішов. Позицію сестри щодо його рішення знав, але все одно перед від’їздом зателефонував і ніби дозволу запитав на службу.
Наприкінці грудня 2023 року він вже був у навчальному центрі. А нещодавно їхній підрозділ перевели з більш віддалених позицій на передову.
- Коли він перший раз пішов на завдання, зв’язку з ним дванадцять діб не було,- розповіла пані Світлана.
- Ми запанікували, але його побратими нам передавали, що Сергій живий. З ними по рації підтримував зв’язок. Коли повернувся з позицій, зателефонував. Казав, що там непросто, але був бадьорий, налаштований на позитив. Ми навіть у середу (15 травня. – Авт.) по відео-зв’язку говорили. У подробицях нічого не розповідав. У четвер вранці він написав мені, набрав на кілька секунд, і більше ми його не чули. А 17 травня повідомили, що нашого Сергія вже немає.
Сестра Світлана пригадує їхні непрості роки дитинства. Каже, що з братом підтримували ще тісніший зв’язок, ніж з мамою, бо росли без тата і з маленьких засвоїли, що повинні стояти один за одного, завжди разом, що б не трапилося.
Сергій Турук воював недовго, але за цей короткий проміжок часу зумів заслужити повагу побратимів. Коли йшов у Збройні сили, хотів, щоб його поважали. Товариші по службі плакали і казали, що він був дуже сміливий, а ще наполегливий і впертий. Коли востаннє йшов на позиції, у нього була можливість залишитися, але він навідріз відмовився: «Ви йдете, і я піду»!
Коли сестра запитувала якісь подробиці про службу, відповідав різко, але завжди з посмішкою: «Ти багато питаєш! Не можу розказати! Потім дізнаєшся!»
- Він був найкращою, найріднішою людиною! – не стримуючи сліз, каже Світлана. – Окрім мами, ми завжди по особливому хвилювалися за бабусю Іру. Вона не має доброго здоров’я, щоб навіть по хаті самотужки рухатися. А він прийде, притулиться до неї, обцілує, допоможе, що потрібно, і не було такого разочку, щоб не сказав: «Я люблю Вас!» А як в мене якісь проблеми виникали, завжди підтримував: «Свєто, я ж завжди біля тебе! Ми з усім впораємося, я щось придумаю!» - Він вмів знаходити слова!
Заболоттівчани кажуть, що Сергій був гарним хлопцем, хорошою людиною. Він легко знаходив спільну мову з різними людьми, був простим і добрим. Не цурався своєї простоти.