Це народилося спонтанно. Хтось із колег доробив новинку про те, що в луцькі тролейбуси «запустили» 20 контролерів і 4 муніципалів. Ловити «зайців».
Хтось у відповідь іронічно всміхнувся.
«Хм…» - подумала я.
А цікаво: скільки можна поїздити Луцьком «до першого штрафу»? Уявити себе пересічною лучанкою, якій у справах треба в різні кутки міста і яка залюбки їздить лише тролейбусом… Беру гроші на штраф – і йдемо пробувати.
Вийде чи не вийде розвінчати міф про суворий контроль? Міф чи не міф? Роблять щось чи тільки гарно розказують, що роблять?
Плани «шо в Гітлера»: ЦУМ, ДПЗ, 40-й…
10 січня. З 30-го грудня у Луцьку не працюють кондуктори в тролейбусах. Там не «ходить» готівка. Там же тим часом не стихають розмови про валідатори, картки, хамів-контролерів і погану владу, яка у всьому винна. Не ганить хіба ну-у вельми вже лінивий.
«Теревені» (улюблена лучанами група у ФБ) розриваються. «Як влетіли дві… А в мене не спрацював мобільний валідатор… Як накинулися…» - пише «обурена лучанка».
Читаємо з Іриною-фотографкою це дорогою на зупинку.
Ех))
Заразом плануємо, як то ми будемо їздити до вечора за «простотак». Вибудовуємо маршрути.
«Та-а-ак… Спершу їдемо 15-кою ціле кільце. Потім пересідаємо на тролейбус десь на ДПЗ. Далі повертаємося і їдемо на Дубнівську. Ще б на 40-й якось…».
13.30. Обідня пора. На зупинці в самісінькому серці – не людно. І дощ. Пропускаємо першу 15-ку. Не встигли(( За кілька хвилин – друга.
Як?.. Як в церкву в бриджах
Заходжу. Сіла. 13.40.
«Та-а-ак… Оце мабуть, і є контролер. Зараз спалить мені всю історію за секунду», - думаю.
За спиною стає млосно, біжать мурашки. Бути «зайцем» – якась геть не типова роль. Це як ти прийшла в церкву Московського патріархату без хустки і в бриджах. Навіть страшніше))
У кожному чоловікові, в кожній більш-менш зовні подібній на потенційну контролерку жінці я впізнаю перевіряльника (цю). Пильно вдивляюся в потилиці, в очі. Тролейбус старий, польський, рипить собі тихенько чорним зимовим містом… І тут би помріяти, що десь отак у минулому житті я могла їздити ним у Варшаві. Але чесно: хочеться втекти якнайшвидше. «Заєць» з мене так собі))
14.00. Ніхто не йде. Починають мерзнути ноги.
Щоб відволіктися, починаю на кожній зупинці вистежувати таких, як я «зайців». Одна зупинка, друга, третя, шоста… - ніц не вдається. Народ справно заходить, «пікається» - і виходить. І старі, і малі. Молодь іноді користується мобільним додатком.
І збоку здається, що розраховуватися за проїзд стало навіть простіше. Не треба шукати гроші, виглядати кондуктора. Ніхто не кричить на вухо: «Квито-очки! Пасажири, квито-о-очки!». Ніхто на правах кондуктора не «воспітує маладьож», не втручається у політичні дебати. Словом, нічого цікавого в тролейбусі не відбувається)) Якось аж незвично))
З кожною зупинкою я все більше вживаюся в роль. Вже не тремтить нічого всередині. В кишені не муляє 100 гривень на штраф. В голові не сидить (відцензурована редакцією) думка: «Тільки б не забути, тільки б не забути: я не платила, бо думала, що можна грішми. Бо всі ж в маршрутках так їздять. Можна грішми… Можна грішми...».
Ті-і-ільки ми з Іриною нарихтувалися виходити і мандрувати на ДПЗ – як грім серед ясного неба: «Контроль!».
Червона куртка і love’s: приїхали - злазьте
Її яскраво червона куртка мало очі не засліпила. Просто наді мною поставленим «тролейбусним голосом» вже «чихвостить» підлітків і перевіряє їхні картки:
«Точно платили?».
«Та платили ж, платили!»
«Ну, дивіться, бо зараз – як…»
Зараз – все ок. У хлопців. Червонію я…
14.20. Дивиться на мене суворим поглядом. Червона куртка. Шапка з промовистим «love’s»... Бейджик. І широко відкриває сірі очі, коли я лепечу, з усіх сил намагаючись звучати «твердо, трохи по-хамськи, з викликом» – точнісінько так, як інструктували колеги)), щось про те, що «я ж думала».
Іра встає, проходить десь у глибину салону. Краєм вуха я чую, що в цьому ж тролейбусі працює ще одна контролерка і щось комусь голосно пояснює про «рішення виконкому». Але «заєць» – тільки я одна.
Дослівно.
«А ви що: без карточки?»
«Так».
«А цікаво: як ви їдете?».
«Ну, от їду. Я тільки зайшла».
«Все. Ви приїхали. 80 гривень штрафу».
«??? А в маршрутках…».
«Ага. В 20-кратному розмірі».
«Та не всі ж знають. Я не знала. То вже один раз…».
«Оголошення он, - показує рукою кудись на вікно (я нарешті помічаю оголошення у файлику, приліплене до скла). – Все написано».
«Та виписуйте вже свій штраф. А ви просто тут?»
«Є в мене квитанція відповідна. Ви за це не переживайте. Гроші давайте! А там вже якось випишу. Я їх собі не забираю».
Дістає квитанцію, розриває її на дві частини, віддає мені мою частину. І забирає мої 100, повернувши 20 здачі.
«Щоб ви знали на майбутнє: в тролейбусах лише з електронним квитком! Без нього – штраф», – менторським тоном, але старанно чемно.
«Угу».
«Вибачте, що я вас так назву, але ви – «зайчик».
Мда… «Зайчиком» мене контролери ще ніколи не називали. Колись давно, ще в класі восьмому оштрафували, не встигла й гроші дістати. То був стрес на пів року: і «в тюрму» погрожували завезти, і «поїдеш з нами, поки мати не приїде, сидітимеш» і ще всякого начулася. Поки заплатила там же… До цих пір кажеш контролер – а мені в очах ця жіночка кілограмів на сто, в желетці з вовною і з шиньйоном на голові…
Не витримую – навіть усміхаюся цій новій моїй контролерці у шапці з «love’s». За «зайчика».
Бути хамкою – геть не виходить.
Тим часом ми від зупинки біля 4-ї гімназії (де контролери зайшли в маршрутку) доїжджаємо до ЦУМу (де вони виходять). Чи «зайцями», чи «зайчиками», але ми встигли проїхати трохи неповне кільце – як виклали за цю розкіш 80 грн.
Провал
Це жахливий експеримент закінчився не так, як ми «мріяли». Поїздити хоча б пів дня Луцьком без квитка не вийшло.
Зате, я встигла згадати все, що на цій роботі змусило переживати щось подібне. І як ходила церквами й просила повінчати безплатно. І як сир на Старому ринку продавала, купивши його «з землі», перенісши на стіл і видаючи за найкращий у світі. І переконатися, що вони таки їздять…
Прощаємося з 15-кою. На зупинці помічаємо червону куртку. Ту саму. Дві контролерки і один муніципал обговорюють робочі справи і, очевидно, чекають наступного тролейбуса.
«А можна з вами сфотографуватися?..» – повертаюся я.
Вони довго сміялися… «Ото напишіть, що ми не з рогами! То ж нормально з вами говорили? Нормально. А то як нарозказують. Я ж навіть вибачилася. Чемно. Я ж така сама людина. 12 років працюю у тролейбусному депо. Була кондуктором, тепер контролером. Всі - люди. Просто є правила, значить мають бути», - щебетала Ірина (так, виявляється, звуть мою контролерку).
* * *
«Можна без прізвища?» - просить вона.
Я кивнула. Але мала б сказати, що ні, бо ж правила є правила))
До речі, щоб совість була чиста, на вході в 15-ку о 13.40 я таки «пікнулася»...
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Ірина КАБАНОВА