Віктору Літовченку з Берестечка 31 рік. Він – ветеран війни. Мінно-вибухове поранення отримав у травні 2022 року під Ізмом Харківської області. Діагноз — травмування спинного мозку. Після цього чоловік пересувається на кріслі колісному та допомагає іншим людям адаптуватися та долати бар’єри на вулиці.
Про свій бойовий досвід, поранення та адаптацію Віктор Літовченко розповів Суспільному.
Військова служба
Строкову службу в армії Віктор Літовченко проходив в спецназі, у Києві, в 14-ій бригаді, в третьому батальйоні сьомої роти спецпризначення «Барс». Під час повномасштабного вторгнення, каже чоловік, що знову потрапив на службу в 14-ту бригаду — був старшим у штурм загоні.
«У 2022 році мені принесли повістку додому. Мене на даний час не було вдома, я через чотири дні приїхав, взявши повістку, поїхав в наші ТЦК і мене відправили до лав нашої оборони, ЗСУ. 4 березня я вже був в строю», — розповідає чоловік.
Поранення
Загін Віктора Літовченка відправили на Харківщину, під Ізюм. Шість днів він разом з побратимами ховався по посадках і «зеленці», вистежуючи позиції ворога, але цим часом і розвідка ворога побачила українських військових. Їх накрили градами. Поранення чоловік отримав 7 травня.
«У той момент дуже багато було пошкоджених людей з нашої роти. Зі ста людей буквально 10 не ушкоджених вийшли з тієї зеленки. Я почув, як в мене попав осколок, бо це було таке відчуття, ніби дуже злий сусід з лопатою прийшов до тебе на подвір'я і лупнув тебе по спині», — каже ветеран війни.
Евакуація була неочікуваною, каже Віктор Літовченко. У посадку, де він отримав поранення, приїхали люди, які годували банківську дивізію. Вони були на легкових автомобілях, жигулях. Його та товариша поклали назаднє сидіння та під обстрілами та по бездоріжжю, стікаючих кров'ю везли до лікарні.
Операція, діагноз, реабілітація
Першу медичну допомогу Віктор Літовченку надали у Харкові. Там його прооперували, подіставали з тіла осколки.
«Я одразу перестав відчувати ноги. Не розумів, що відбувається, бо болю я не відчував. лікар так і сказав, що ймовірність, що я буду ходити, дуже мала. Я зрозумів, що коли є розрив спинного мозку, то, на жаль, можливість ходити втрачено», — каже ветеран війни.
Віктор Литовченко каже, що не хотів приймати ситуацію, відмовлявся вірити в нові реалії. Головною підтримкою та опорою в той момент стали рідні.
«Тому в моєму випадку дуже допомогли це рідні, які оточували. І не менше команда лікарів, які зі мною займалися, перші моменти це було у Києві. Це евакуйований на той момент Ірпінський госпіталь. Це перших моїх два місяці реабілітації», — розповідає Віктор Літовченко.
Під час тієї реабілітації травмованого військовослужбовця навчили користуватися кріслом колісним, навчили навичками пересідання, переодягання та давати собі раду.
Допомога людям, які також пересуваються на кріслах колісних
Нині Актор Літовченко допомагає людям, які також пересуваються на кріслах колісних. За допомогою майстра з Київщини, переобладнав свій легковий автомобіль під свої потреби та може вільно їздити.
Цього разу Віктор Літовченко приїхав до Луцького реабілітаційного центру учасників бойових дій. Разом з іншим інструктором та своїм колегою з громадської організації «ГАР» Василем Негурою вчитимуть пацієнтку реабілітаційного центру Катерину Іваницьку.
«Я отримала травму при падінні з висоти. Невдало приземлилася на камінчик, який вибив мені та 10-й хребець. На даний час я вісім місяців на кріслі колісному, проходить реабілітацію», — говорить пацієнтка.
Спускатися по тротуарах, по сходинках, з будь-якого підвищення – це усе дуже просто, коли ти володієш балансом, — каже Віктор Літовченко. Цьому вмінню вчить людей, які його потребують.
Історія старшого брата, загиблого військовослужбовця Дмитра Літовченка
У Віктора Літовченка двоє маленьких дітей, чотирирічна донька та трирічний син, мама, тато, брат, сестра та племінники, діти його рідного, на 10 років старшого брата Дмитра, який з 2014 року воював.
Дмитро Літовченко пройшов АТО та ООС. У жовтні 2023 року його підрозділ розбомбили російські війська. Він загинув. У нього залишилась 15-річна донька та 10-річний син.
«У нас був спочатку договір щодо 14-го року. Він наполіг, щоб я залишився вдома «на хазяйстві» так би мовити. Мене не брали так, як служить мій старший брат. А вже коли повномасштабна почалася 24 лютого, то вже було без різниці, що старший брат служить», — розповідає Віктор.
Віктор Літовченко каже, що війна допомогла відсіяти людей, які не потрібні в цьому житті. Залишились тільки найнадійніші та ті, що справді хочуть тобі добра, і самі не бажають комусь зла.