Галина Йовик – депутат Волинської обласної ради від виборчого округу №17. Член фракції «Батьківщина», а також працює у постійній комісії з питань освіти, науки, інформаційного простору, культури та мови, національного і духовного розвитку, сім’ї, молоді, спорту та туризму.
Крім цього, пані Галина пройшла усі педагогічні «щаблі» – від лаборанта й вихователя дитсадка до директора школи села Гішин у Ковельському районі.
Тож про освіту Волині й України загалом, про процес децентралізації в області, а також роботу ради на чолі з Ігорем Палицею, «Перший» дізнавався у Галини Йовик в рамках рубрики «Депутати в темі».
– Ви – педагог, маєте чималий досвід, працюєте з дітками і тут раптом зовсім протилежна діяльність. Чому ви балотувалися в облраду?
– Чесно кажучи, це було рішенням бюро районної партійної організації ВО «Батьківщина». Для мене це було новою діяльністю, я не була депутатом ні сільської ради, ні районної ради – і тут одразу депутат обласної. Оскільки я вчитель, вчусь усе життя, то потрібно колись починати і таку діяльність. Так сталося, що перші вибори до обласної ради і я – пройшла.
– Ви на посаді депутата уже два роки. Як минає робочий процес?
– Чесно кажучи, не все вдається, що хочеш, плануєш, з чим звертаються люди. Дійсно, у нас багато законів, які суперечать один одному, тому не завжди можна людям допомогти. Найбільше, звичайно, звертаються за матеріальною допомогою.
Працювати мені цікаво, бо дуже багато нового спілкування, однак, важко у тому плані, що доводиться і педагогічну, і депутатську діяльність поєднувати. Вихідних майже немає, бо завжди якісь заходи в радах, на окрузі, тож я стараюсь ніколи не ігнорувати і завжди скрізь бути.
– Чим допомогли за період роботи своєму округу?
– Цей раз, коли ми йшли на вибори, ми нічого людям не обіцяли. Не було як такої програми, йшли за партійними списками. Але я на зустрічах своїм виборцям сказала, що підтримую і буду підтримувати освіту Ковельщини, культуру і пам’ятки архітектури, національну спадщину, спорт, туризм.
Конкретних питань і завдань переді мною не стояло, але, коли стала депутатом, звернувся колишній голова Мощенської сільради з тим, що потрібно перекрити дах над їдальнею школи. Нам це вдалося завдяки співфінансуванню з облрадою. Потім, внутрішні санвузли теж на тій же Мощеній – тоді дали 80 тисяч з обласного бюджету.
Звертаються виборці за допомогою на оформлення документів на землю. Це важко людям, але ми допомагаємо. Атовці звертаються за юридичною підтримкою – теж допомагаємо. Шукають підтримки і порозуміння – допомагаю, чим можу.
– Є люди, які досить упереджено ставляться до освіти на селі, вважають, що в селах діти не отримують тих знань, які мали б отримати…
– Я працюю в малокомплектній школі, маю більше 20 років стажу, з них – 18 на посаді директора. Тому мені проблеми сільської школи мені відомі, як нікому іншому. Але давайте будемо чесними! Якщо дитина хоче вчитися, то вона буде вчитися, де б то не було.
Навіть говорячи про устаткування шкіл, хіба ми з держбюджету отримуємо таку величезну підтримку? Ні, немає. У нас батьки з сільської місцевості не мають такої можливості, тому купують вчителі самі роздатковий матеріал, дякуючи благодійному Фонду Степана Івахіва отримали деяку техніку, вікна пластикові, вхідні двері. Тож усі умови для навчання є.
У нашій школі читають усі предмети спеціалісти, практично усі вчителі доїжджають. Хоч ми не можемо чимось великим в олімпіадах похвалитися, але от у минулому році учень 4 класу з математики зайняв друге місце в районній олімпіаді.
Ми усі вчимося, аби знати, як поводитися і навчати такого учня. Крім цього, наші дітки, які мають індивідуальне навчання, приходять у школу. Вони беруть участь у всіх заходах. Батьки пишуть заяви, що вони не проти, аби дитина ходила у школу, бо вдома не у всіх створені умови, аби вчитель прийшов.
– Був період, коли за волинські малокомплектні школи часто сперечалися в облраді. Хтось категорично говорив про їх закриття, інші переконували, що такі навчальні заклади мають право на життя.
– Я хочу сказати, що до кожної школи області потрібно підходити індивідуально, до кожного населеного пункту, навчального закладу. От мій навчальний заклад розташований майже за два кілометри від траси Ковель-Камінь-Каширський, в лісі, мальовниче і гарне село.
Шлях до закладу пролягає через залізничну колію, яка не обладнана жодним сигналом, шлагбаумом, нічим… Далі – дорогу погано прочищають взимку, а що буде, коли підемо в об’єднану громаду? По-перше, ми від інших населених пунктів теж далі – якщо будуть створені умови й буде дійсно так, як це прописано в законі і якщо ніяких результатів ця школа не показує, якщо не спеціалістибудуть викладати предмети, звичайно, я не лише за свою школу кажу, а абсолютно за всі.
Тому що я вже бачу, де в нас у Ковельському районі є в ОТГ школи, в яких або понизили ступінь, або створили там школу нового типу. Нашу малокомплектну школу дуже відстоюють батьки, бо то єдиний культурний осередок, який залишився у селі. До нас на всі свята приходять усі члени родини! У нас затишно, як вдома.
– Децентралізація в районі, є уже створені громади. Кажуть, що усе добре, держава дає гроші – лише розвивайтеся! Що ж насправді на практиці і як ви ставитеся до децентралізації?
– Я б не сказала, що все так добре і прекрасно, бо, спілкуючись із колегами, знаю, яке ставлення стало і до освіти, і до культури, не у всіх ОТГ, але є нюанси. Поки що ще ніхто не показав – як добре, усе говорять на словах. Результати в Люблинецькій ОТГ і раніше були по освіті, і в Дубівській громаді теж були гарні здобутки. Звичайно, вони не так давно створилися і я не можу сказати, що все залежить від громади.
У фінансуванні, наскільки я побачила, не надто величезні зрушення. От в тій же Люблинецькій – перекрито дах у школі, вони стараються використовувати раціонально кошти, але щоб аж так якесь новітнє обладнання купувалося, то такого ще нема. Проблема і з дитсадками, не вистачає місць, як це і було завжди. І немає можливості ці садки розширити і додати ті місця.
Коли покажуть на якомусь прикладі, що так дуже добре в тій громаді, то тоді повірю, і люди будуть більше рухатися до об’єднання.
Ще вважаю, що перспективний план зроблений загалом на Волині недобре. Суджу по своєму Ковельському районі, який неправильно зробли географічно. Крім цього, на мій погляд, не дуже якісно була проведена роз’яснювальна робота, надто швидко стартували. Та й, здається, не треба стільки тих ОТГ в одному Ковельському районі. Було би три громади і був би кращий результат.
– А односельці ваші розуміють, що то таке – «децентралізація»?
– Знаєте, коли проводяться сходи селя, активності, на жаль, великої немає. Знову ж таки мова про просвітницьку, роз’яснювальну роботу, якої ніхто не проводив і не проводить. Я вважаю, що це депутати місцеві з того населеного пункту, де створюватиметься громада, повинні спочатку самі бути підкованими, а потім йти на свій округ – це не так багато вуличок, будинків, і людям розказати як це все відбуватиметься у об’єднаній громаді.
От коли до нас приїжджали з Дубівської ОТГ, один з претендентів на голову відразу сказав: «Я не бачу перспективи розвитку села, школу треба закрити, бо у вас дуже багато грошей виділяється на одного учня…». І люди насторожились та сказали, що взагалі нікуди не підуть! Треба, щоб були ще й економісти і доносили інформацію з економічної точки зору, щоб пояснювали, що це обов’язково мусить бути і скорочення штату, і десь там закриття якихось закладів. Адже це неминуче!
Але от коли в ОТГ створюється ЦНАП і туди набирають у штат 30 одиниць, а школу, де 30 дітей, давайте закриємо, бо це економічно невигідно. То давайте порахуємо, скільки треба виплатити зарплати цим працівникам і скільки піде витрат на тих 30 дітей, коли вчителі отримують зарплату з освітньої субвенції.
Немає логіки. Порахувати іще: скільки буде транспорт, амортизація, водієві заплатити, вихователю, який буде супроводжувати дітей...
– Нова освітня реформа? Як аналізуєте, як педагог з величезним досвідом – чи на часі зміни?
– За час, що я працюю, стільки змінювалась шкільна програма, мінялися підручники, тепер уже взагалі кілька авторів на один предмет іде. Дещо розраховане десь точно не на сільського учня. Я не скажу, що ми в селі десь не так викладаємося, як педагоги, але тут навіть Інтернет не усім доступний, та й не скрізь і мобільний тягне!
Електронний підручний для мене взагалі не варіант, ніщо не може замінити живого спілкування, підручника. Але ті, хто пише програми в міністерстві освіти й науки і хто готує підручники до друку, аби хоч іноді орієнтувався на різні рівні, оскільки ми теж орієнтуємося на різні рівні – і викладаємо, і завдання різні даємо.
Бібліотеки позакривали в населених пунктах – рідко де є, але якщо і є, то літератури немає доброї. Дітки змушені шукати щось додаткове в інтернеті, щоб краще підготуватися до уроку і знати більше.
У місті наймають репетитора, але навіщо його наймати, якщо в школі є педагог? Для чого? То, виходить, у нашій малокомплектній школі репетиторство, бо у нас педагог працює один з дитиною. І якщо ми вже так кажемо, що в місті набагато краще, то чому їх батьки наймають, тих репетиторів?
Думаю, що зарано було писали цей новий закон про освіту і втілювати його в життя. Тому що ми то початкову ланку переводимо, то середню на нові концепції. Тепер знову починаємо все ламати. Немає послідовності.
– Що з цим робити? Бо ж дітям вчитися, а вчителям – учити?
– Коли підручник відкриваєте робити домашнє завдання, страшно? Так. З наших дітей хочуть зробити вундеркіндів у початковій ланці. Складні завдання.
У нас і раніше освіта була складнішою, ніж у Західній Європі. Там у них простіше якось так. Але мені здається оте, що їздитимуть стільці, рухатимуться діти під час уроку, ходитимуть, куди хочуть, то це вже треба дійсно переходити на той новий рівень, де спочатку вчити педагогів до того, що діти в класі займатимуться, хто чим хоче. Контролю за дітьми абсолютно ніякого не буде. Це страшно…
– Нещодавно обласні депутати й керівники ПТУ й коледжів та технікумів обговорювали питання майбутнього профтехосвіти. Ваша думка: чи потрібні нам ПТУ?
– Так, потрібні. Ну, не можуть всі діти поступити у вищі навчальні заклади, вони не розтягнуться, ті виші! Це – по-перше.
А, по-друге, не всі можуть поступити на державне замовлення. А на платне – це дуже космічні суми потрібно внести. А ще ж дитину потрібно вдягти, нагодувати і дати грошей на прожиття.
Як на мене, то профтехосвіта потрібна, бо є такі робітничі спеціальності, які просто необхідні, а спеціалістів бракує. Вищі навчальні заклади не дадуть такого підґрунтя, як профтехосвіта. Якщо людина захоче після ПТУ здобувати далі освіту – хай собі вчиться.
– Знаю, що крім громадської роботи, вчителювання, опікуєтеся однією з найстаріших церков Волині. Розкажіть, будь ласка, про це.
– Нашому Гішинському Свято-Дмитрівському храму буде 450 років. Це дерев’яна церква, побудована, як ковчег Ноя, без жодного гвіздка, на тиблях.
Свого часу, коли я ще була вчителем географії, на друкарській машинці описувала, друкувала про цю церкву матеріал «Диво рукотворне». Зайняла тоді друге місце на Волині.
У цій церкві попередній священик хотів замінити престол, бо він уже був давній і хитався. У вищого духовенства попросив дозволу на заміну, та, коли почали розбирати ту конструкцію, зняли кришку, принаймні думали, що то кришка, виявилось, що це ікона Одигітрія Гішинська. Про її силу намолену і те, що біля неї відбувалися дива, ходять легенди.
Наш нинішній священик гарно розповідає розповіді людей, які зцілювалися. Зараз біля святині багато прикрас з дорогоцінного металу, які лишають на знак вдячності віряни.
Попередні роки до храму приїздили архітектори зі Львова, Києва. Вони мали якось зберегти цю памятку архітектури, частину підремонтувати. Ще коли головою ОДА був покійний Борис Клімчук, виділили мільйон гривень з держказни, але, на жаль, ця церква не є ніде на балансі, тому ці кошти не прийшли. А церква так і лишилася ні з чим.
Перед святкуванням річниці настоятель храму самотужки підладнав дзвіницю, стіни, звісно, нічого не міняючи, все почистив, підфарбував. Усе привели у дуже гарний вигляд. 8 листопада буде гарно – приїздіть, відчуєте дух тієї церкви!
– Для чого займаєтесь цим?
– Я ходила до церкви, хоча і була комсомолкою, мені дуже подобалося святити паску у Великодню ніч. Зараз рідше ходжу до церкви, вірю, що є та вища сила, до якої ми звертаємося в біді.
Теперішній священик, який є батьком 4 моїх учнів, дуже допомагає у вихованні решти дітей, вони багато співають у церковному хорі.
І ще я зі своїми дітьми ходжу скрізь: і ліс садити, і територію школи прибирати, і в похід на Нечимне озеро йдемо щороку пішки. Озеро вже практично не має плеса, але ми, все одно, читаємо там вірші, йдемо до музею Лесі Українки. Це дуже цікаво.
– Повертаючись до депутатства і роботи в раді, чи вірите ви у розвиток Волині?
– З таким головою обласної ради – вірю. Я за ці два роки побачила, що він відстоює інтереси людей, його цікавить, як би на Волині комфортніше людям жити, КП «Волиньприродресурс» відстоює, аби воно швидше запрацювало.
Ігор Петрович без крику, марних обіцянок, спокійно і мудро вміє знайти вихід з усіх ситуацій.