«Вовки всього світу тут». Литовський бандерівець зібрав у Луцьку іноземних інструкторів. ІНТЕРВ’Ю

Із повідомлення литовського порталу Delfi від 6 квітня 2022 р.: «Литва. Кривавий ставок біля російського посольства у Вільнюсі. Це акція проти російської агресії, фарба не шкодить тваринам та рослинам». Щоб продемонструвати кривавість усього, що чинять росіяни в України, литовці залили червоною фарбою ставок під посольством рф… 

…Луцьк. Україна. 6 квітня 2022 р. Він переступив поріг і назвався литовським бандерівцем. Це, щоб я швидко зрозуміла, хто він. 

На Волині Гінтаутас Маурікас недавно. Має понад 20 років досвіду служби у литовському війську.  Інструктор та експерт. Два роки працював і в штабі НАТО. Нині  керує громадською організацією «Лукшу віри». До війни вони опікувалися геть мирною справою, організовували табори для батьків і дітей і вчили їх говорити один з одним, бо «50 років окупації навчили нас не говорити і боятися».

Зараз цей литовець збирає у Луцьку литовських, американських, фінських інструкторів, аби вчити волинян мистецтву сучасної війни. 

Він не боїться говорити про це, розповідати про це медіа, робить це навмисне, «аби орки бачили, що ми - з вами». 

Мені, щоб поговорити з ним. І йому, щоб поговорити зі мною. Нам обом довелося пригадати, як говорити російською. У нас є спільне: ми обоє народилися в СРСР. 

«Но я никогда не думал, что приеду в Украину воевать с русскими», – каже Гінтаутас з сумом. Сьогодні, запевняє, литовці теж воюють за свободу Європи, просто цей бій – на теренах України.

Ще не встиг роздивитися Волинь, але вже каже, що просто мусить потрапити у Вовчак.

І чому – читайте. 

 * * *

«Завжди думав, що хотів би працювати в Україні як інструктор»

Гінтаутас Маурікас приїхав до Луцька завдяки тому, що познайомився з нардепом Вячеславом Рубльовим. 

Той розповідає, що сконтактувати з литовцями допомогла колега, депутатка з Рівненщини Соломія Бобровська. На той момент литовський інструктор зі своїми колегами уже приїхав до Львова, маючи чіткий намір допомагати у війні Україні й пробуючи організувати цю роботу в тому регіоні. 

Почувши від Рубльова про Волинь та ідею організувати роботу інструкторів тут, спершу зважував. Але як тільки побачив, наскільки місцеві підрозділи різних структур мотивовані в тому, щоби отримати ці знання, як чітко і організовано тут працюють з тією військовою допомогою від волонтерів, яку вдається здобути, як її тут же передають в роботу, - прийняв рішення розміститися саме на Волині. 

Його історія - то історія іноземця, який не зміг спокійно читати новини зі свого айфона чи смартфона, поки в Україні триває війна з Росією. Однак воювати він вирішив так, як це буде ефективніше. 

– Що привело вас, литовця, в Україну? Чому ви тут? 

– …Я 45 років вже живу на цій землі. Розлучений. У мене двоє чудових дітей, син і дочка. 24 роки відслужив у литовській армії. Колишній військовий. Моє ім'я складається з двох частин: одна з них означає «обороняти», інша - «народ». Тому за мене мої батьки вирішили, що я буду боронити народ. Доля. 

Коли на вас напали у 2014-му, я хотів приїхати в Україну. Але оскільки тоді ще був на службі, для цього треба було рішення держави, це мало бути політичне рішення. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Марія, я же чєчєнєц», - казав мені Джохар Дудаєв». Розмова з бандерівкою з Волині. СВОЯ ІСТОРІЯ

Пішов з армії десь 2,5 року тому. Тепер можу робити те, що, власне, хочу. Всі ці 24 роки я мав можливість бути інструктором, експертом різних курсів сухопутних військ, був у Кабулі (Афганістан) півроку, працював там у штабі, був два роки у штабі НАТО, останні 5 років працював у нашому училищі сухопутних військ Литви найперше у сфері медіа, вів сторінку в соцмережах і займався висвітленням роботи військовослужбовців.

Я завжди думав, що хотів би працювати в Україні як інструктор насамперед. Тому що я це добре знаю, я можу. Я знаю, як управляти джавеліном, протитанковою зброєю, я розбираюся у тактиці. Як тільки почалася війна, зателефонував товаришеві, який проводить екскурсії в Чорнобиль, кажу: як мені поїхати в Україну без проблем? Він каже: можеш допомогти мені з координацією, бо до мене звертається багато людей, які хочуть поїхати в Україну, а я не встигаю. На той час він вже на всю займався гуманітарною допомогою, почав стартап, який робив платини на бронежилети і вже почав виготовляти бронежилети у Литві, ну й таке різне. Я погодився - і все почалося. 

8 березня я вперше приїхав в Україну. Тут майже місяць. За цей час я вертався в Литву тільки раз десь на три дні. Спочатку думав, що буду в Україні кілька днів, щоб створити тут наш координаційний центр, такий же діє в Литві. Але там працюють мої хлопці, а тут - багато роботи. 

Ми привозимо гуманітарку, ми привозимо обладнання для вашого спецназу, прибори нічного бачення, дрони, автомобілі, мотоцикли. Уже 8 мотоциклів віддали вашим хлопцям. Два пішли у 80-ту бригаду, а шість - на Волинь. 

Прийняв рішення не йти у легіон. Продовжую вести сторінку нашої організації «Лукшу віри» у фейсбуці, інстаграмі, майже щоранку роблю лайф-відео трьома мовами (литовською, російською та англійською), щоб світ знав більше про Україну.

Вчора отримав від фейсбука «вихідні» на 24 години, бо виклав фотографію вбитої сім'ї з Бучі і написав на ній «російська культура». Вони посадили мене відпочити, бо напевне ж, фотографії ці кремлівські тролі репортили як порнографію. Стандарти - цікаві… 

«Мої «налаштування» зламалися в Афганістані»

– Чому ви погоджуєтеся на інтерв'ю? Чи не хвилюєтеся за свою особисту безпеку?

– Та тому, що треба, аби ці кремлівські орки знали, хто їх тут чекає. Коли я часом викладаю відео і видно місцевість, в якій ми перебуваємо, то хлопці мені, буває, кажуть: «Ти ризикуєш своїм життям». 

Добре. Хай відправляють сюди своїх. Це значить, що ці уроди не будуть гвалтувати і вбивати дітей, будуть займатися нами. А ми - підготовлені. 

Я знаю, я мав видіння, що вмру, коли мені буде 84. Мені 45 (усміхається, - авт.). У мене повинне повинне бути таке довге волосся і татуювання на всю спину. Татуювання немає, волосся ще не таке довге, значить, у мене є час. А вони - хай стараються. 

У ті перші дні, коли ми сюди вирішили їхати, я казав, що в нас є 14 чоловіків, які їдуть з Литви в Україну інструктурами. Через деякий час в одному з російських порталів написали, що литовських інструкторів стерли на порох. Але тільки 13. Бо я не міг же «вмерти», я щодня роблю лайф-відео. Їхня пропаганда працює і так. 

– Ви народилися у Радянському союзі. Де і коли у вашій голові зламалися ці «радянські налаштування»? Коли стало зрозуміло, що ти мусиш воювати з росіянами, бо це твої вороги? 

– Я думаю, вони зламалися в Афганістані. От батько мій був алкоголіком, він підтримував радянську владу і все таке. А там у мене був товариш, офіцер, тоді ще майор, тепер уже полковник, який розповідав про партизанський рух в Литві. 

Наша організація називається «Лукшу віри». Лукшу - це прізвище братів-підпільників, п'ятьох братів, які були литовськими партизанами. «Віри» - це мужчини. Четверо з цих братів убили під час війни з Росією після Другої світової. А один - вижив, його відправили в Сибір. 

Він повернувся - я з ним зустрічався разів чотири. Саме в його сина та доньки ми попросили використати це прізвище у назві для нашої організації. У сина є тільки донька, виходить, що на ньому це прізвище припиняє своє існування. А хочеться, щоб воно жило. 

Ще одне співпадіння: ми себе називаємо вовками. Рік тому, коли я говорив з людьми, які знаються на історії, то з'ясував, що прізвище мами цих братів - Вілкайте. «Вілкас» з литовської - вовк. Тому в крові цієї родини є вовк. Місце, в якому вона жила, називалося Вовчим полем. Його спалили енкаведисти. Ось: історія продовжується. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Кузьмови діти» втекли з Сибіру. Репортаж-спогад з Волині про совєтське пекло. Ч 1. СВОЯ ІСТОРІЯ

Коли ми приїхали сюди, я почав говорити, чому ми тут, що ми вовки і так далі, то вийшло, що не я один… 

Один американець зі спецназу Дейв, який до нас приїхав першим сюди, має татуювання вовків. І от він розповідає, що коли був маленьким, то часто бачив сон, коли на нього стрибає вовк, до цих пір це пам'ятає. 

Ще приїхало п’ятеро хлопців, група американського спецназу, позивний лідера групи - «Вовк». На нашому шевроні - вовк, якого сфотографував один литовський фотограф. У нас він у трьох кольорах: червоному, зеленому та жовтому, як наш національний прапор. 

Якось я говорив з вашими хлопцями тут, в Луцьку, то зауважив, що  от просто відчуваю, що вовки зі всього світу збираються тут, щоб захистити світло. Насправді, коли я це вам говорю, у мене йдуть мурахи по шкірі… 

Бо це зсередини. Я це не вигадую, не притягує, я кажу те, у що вірю. Дизайн нашого шеврону вже є, я це називаю «вовки світла» (Гінтаутас показує шеврон, на якому вовк на фоні сонця з промінням. Сонце - синьо-жовте, - авт.) 

«Вовки переїхали. На Волині всі значно більше мотивовані»

– Я вас слухаю - і мурахи в мене. Бо я згадую, що на Волині є унікальне місце, де проводили вишкіл для вояків УПА, бандерівців, це місце має назву Вовчак. Поруч було село з такою назвою, нині це просто урочище. Так-от енкаведисти стерли його, переорали на поле точно так само, як спалили і зрівняли оте Вовче поле, де жила родина литовських повстанців, про яку ви розповідали. Лишилося тільки кілька могил і хрестів, посічених кулями від старого сільського цвинтаря. Я радила б вам там побувати. То волинська колиска УПА. 

– Я вже чув про це місце. І думаю, ми його обов'язково побачимо. 

От як вони спалювали чи рівняли із землею ті місця, так вони і роблять в Маріуполі чи в Бучі зараз. Вони не можуть терпіти цю поразку. Вони свято вірили, що пройдуть через всю Україну, тому цей сором, який вони терплять день за днем, вони покривають вогнем. Те, що вони роблять, це від великого сорому. 

«Велика нація»? Нічого великого в ній нема. Відколи Чінгісхан їх «поімєл» - все. Це з того часу лишилося мародерство. Це він приніс їм цей менталітет. 

Коли вийшли ці страшні світлини, коли ці жахіття побачили і ми, і наші хлопці з легіону, це стало зрозуміло. Є інтерв'ю одного литовця з іноземного легіону, який був там.

Я читав, що там, і я вам скажу, що боюся туди їхати. Тому що мені досить того, що наш литовський режисер Мантас Кведаравічюс був вбитий в Маріуполі. 

Я – один із останніх литовців, який його бачив. Коли Мантас заїжджав в Львів, я дав йому бронежилет, каску… Думаю, вже тоді він відчував, що то його остання поїздка, останні зйомки, бо він дуже боявся. І коли я говорив з людьми, які його знали раніше, то вони зауважували: «Ні-і-і… Це не він». Я бачив цей страх, бачив, що йому не треба туди їхати. 

Це можна називати по-різному. Доля чи ні. Але в цьому житті він зробив все, вивчив всі свої уроки, тепер буде вчитися в інших життях. Страшно і шкода. Хоч я завжди намагаюся відмежовуватися від емоцій. Бо це робота, а коли тебе охоплюють ці емоції, ти вже не можеш тримати себе в руках. 

Через нас проходять і хлопці, які їдуть і в легіон воювати, і працюють тут як інструктори, і волонтерка, і транспорт…  Тепер це все треба координувати. Це складно, бо до війни в Україні діяльність нашої організації зовсім не була пов'язана з такими подіями. 

– А чим займалися в «Лукшу віри»? 

– Ми робили табори для батьків з синами та доньками. Вони приїздили у табір на кілька днів, щоб налагодити стосунки. Ми вчили говорити батьків і дітей. Ми вчили батьків починати говорити зі своїми дітьми про почуття і мрії. Як святе у нас щодня - гімн і підняття прапора. Ми щовечора збирали чоловіків у коло і просто говорили. 

Бо ми розучилися це робити. 50 років окупації все змінили. Люди боялися говорити, боялися відчувати, боялися своїх рідних, боялися сусідів… А раніше це було завжди, так знання передавалися. Йшли колись в лазню і так обмінювалися думками… 

Я планував робити черговий табір з 19 до 23 березня, але не вийде. Доведеться це робити після перемоги. 

– От ви себе назвали литовським бандерівцем, Волинь - це якраз той лісовий край, де все це підпілля постало і народилося. Чи роздивилися вже волинян? Що вам тут впало у вічі? 

– (сміється, - авт.) Поки не встиг. Я тепер кажу, що  відколи почав цю роботу, то став підлітком, бо весь час в телефоні. Нема коли очі вгору підняти: щось пишу, щось відповідаю і так далі. 

Тому ще не бачив Волинь так, як хотів би. Але я вже точно знаю, що вона дуже відрізняється від Львова. Скільки вас відділяє? 200-250 кілометрів? Попри це, то - інший вимір. 

Люди інші. Інша зовсім атмосфера. Набагато організованіші, ніж львів'яни. Значно більше мотивовані. 

Тут здається, що всі один одного знають. І один з одним спілкується, як з братом. Нас тут зустріли, нам дали, де жити і що їсти, ставлення - зовсім інше, рівень підготовки і те, на чому ми тут працюємо, - набагато вищі. Там якось не так склалося. 

У волинян тут уже спрацювали свої зв'язки. Я знаю декого з нашої амбасади, мене попросили, чи можу я поспілкуватися з волинянином. Ми просто зустрілися, поговорили - і зрештою, вовки переїхали до вовків. Так повинно було бути. 

«Те, що роблять ваші хлопці, – неможливе»

– Як думаєте, чому росіяни використали оцю страшилку про бандерівців, якою лякають росію і не тільки?

– Це дешеве промивання мізків. Як ми бачимо, після промивання роками в російських військових взагалі нема мізків. Вони працюють тільки в напрямку згвалтування і катування. Нормальна людина із совістю і цінностями так би не чинила. 

У  них є  хвора уява, що вони представляють якусь націю. Нема там ні нації, ні історії, ніяких цінностей. Це мертвий душею народ. Є хіба кілька людей, які насправді вихідці з інших країн, а приїхали в росію, щоб там жити. У москалів і коріння немає. Коли Київ був і Литва була, Москви ще не існувало. Єдине, що вони мають (і я думаю, що після вашої перемоги будуть мати цього менше) - це ресурс. Все. Вся «мощь» на цьому тримається. 

Все розпадеться. І мені наразі геть неясно, яка картинка буде потім. Ми аналізували, що буде, коли Росія нападе на Прибалтику. Литва, Латвія та Естонія у дуже незручному географічному становищі. Нам би не пощастило. Росія давно відпрацьовувала сценарій застосування ядерної зброї. От кожних два роки у них навчання із назвою «Захід» зі сценарієм застосування тактичних атомних ракет по Варшаві. Значить, можливий обмін з НАТО цими ракетами. Литві тут було б не з медом. 

Треба буде ваших хлопців спиняти, щоб вони не дійшли до Кремля і не спалили його. Хоча варто було б. Варто було б показати, що немає цієї нації.

- Що вас здивувало в ЗСУ? 

- Я не бачив добре поки ще тих, які воюють, не зустрічався особисто. Я бачив тих, які приїжджали в Литву після 2014-го, тоді я говорив з ними… 

Навіть коли роблять аналіз бою, планують його, то одним із найважливіших елементів є мораль. Яка мораль, який рівень готовності вести боротьбу? У ваших хлопців, думаю, 150%. Ну, не у всіх. Всі люди. Але те, що ваші хлопці, роблять, - це неможливе, дива. 

А все тому, що вони знають, що за ними. Що там їх родини, їхня земля, їхні міста, їхні друзі, їхні батьки, тому вони роблять неможливе. І це не тільки військові, які мають для цього відповідну підготовку, а всі. Навіть ваші співаки. 

А ваш президент що витворяє. Ну, ніхто не чекав від нього такого. А це - щось, скажу вам. А острів Зміїний… Я постійно думаю над тим, як перевернула все одна фраза зі Зміїного острова. Якщо порівнювати з ударом байрактара по буку, то ця фраза дорівнює знищенню десяти буків, навіть більше. Вона пройшла весь світ. 

Оцей спротив злу - найголовніше. Ти знаєш, що ти - на стороні світла. Це робить людей мегасильними і творить чудеса. 

– Коли ми дивимося фотографії з Бучі, це жахливе винищення всього українського і українців, ми кажемо про геноцид. Ви згідні, що це треба називати геноцидом українців? 

– А є різниця, як це назвати? Можемо назвати це якось. Але це нічого не змінює. Суть в тому, що нелюди це робили. Вони не повинні бути на землі. Всередині ті, хто це робить, вже мертві. Ваші воїни, легіонери просто влаштують їм зустріч з Творцем, все. А душі їхні вже мертві, лише тіла їхні тут ходять і витворяють таке зло. 

Багато із нас бачив «Володаря Кілець», це - той же сценарій: боротьба добра і зла. зло - це орки, це мразь, бруд. А тут - світло, його треба захищати. Їх треба мочити. 

«Є меми про НАТО і Україну. Я з ними згідний»

– Українці тардиційно дуже вдячні Литві за підтримку України. А чи працює у вас російська пропаганда і як? 

– Вона працює у всьому світі. Вони працюють в кількох напрямках:  на внутрішню аудиторію, своїм промивають мізки, потім також на колишній радянський блок, це ті, хто ще вміють говорити російською, ну й на Захід. 

Так, і в Литві є ватники, які говорять фразами Кремля, бо крім телевізора і пива, у них - нічого. Це люди, які сплять, або які мертві всередині. У них - телевізор, Кобзон і так далі… Старші пригадують, як було добре. А було добре, бо йому було на літ тридцять менше. А кому була б тоді погано за таких умов? Ну, й порівнюють ковбасу, яка була тоді нібито то смачніша. Не була. 

– Коли рашисти заходять у наші села і наші будинки, вони дивуються, як ми живемо. Вони дивуються такому простому: ремонтам, туалетам в хаті… Натомість ми тут постійно нарікаємо, що живемо погано. Як живе Україна, на вашу думку? 

– Так реагують ті, хто живе за замком. Це людське, так завжди. Але більшість не йдуть до сусідів і не вбивають за айфон, айпад, не крадуть шубу для дружини. 

Я пригадую, як жили в Литві у 80-90-ті, там була і корупція, і погана інфраструктура. Але ви вже не на тому рівні. Ви його переступили. 

Ви рухаєтеся з підвищеною швидкістю. Я справді думаю, що після перемоги Україна стане країною, що процвітає. Я знаю, що ви будете дуже добре жити. Бо все в світі іде по колу. Ви тепер внизу і піднімаєтеся. А багато держав вгорі - й вони котяться донизу. Мораль, цінності котяться донизу. Вони розваляться, як всі такі цивілізації. 

От знаєте, є меми різні про те, що НАТО треба буде проситися Україну? Я з ними згідний. Те, що робиться тут, в Україні, я думаю, це - осередок культури й економічного зростання. Люди, які прожили це, вони будуть загартовані. У них цінності будуть дуже міцні і чіткі. Вони знатимуть, навіщо загинув його друг, його брат, чому щось трапилося і що він хоче змінити в цій країні. Такі люди до своєї роботи будуть ставитися інакше. Вони будуть створювати. 

Я думаю, працюватимуть над цим не тільки українці. Мешканці інших країн будуть їхати сюди, щоб вам допомагати в цьому. 

«Інструктори Литви, Штатів, Фінлядндії вже на Волині»

– Ви були в Афганістані і точно чули про радянську війну там. У нас, до речі, донедавна, є відкритим одне питання. У нас щороку шанують день виведення військ з Афганістану, кажуть про те, що герої  «виконали громадянський обов'язок». Зрозуміло, що тут треба змінити слова, якими ми ці події означаємо. Як змінити? 

– Не треба казати про те, що це - не був подвиг. Для кожного з цих хлопців, який воював, то був подвиг. 

Для політиків і тих, які вирішували, що це буде, це інакше, вони просто напали на іншу країну. Щоб ділити ресурси, сфери впливу. А ті, хто воював, не вирішують, вони просто воюють. Це якщо вони не витворяли те, що тепер витворяють російські війська, то так, вони воїни, вони герої, вони багато що втратили. Вони втратили спокійний сон. 

Коли я служив в армії, у мене одним з командиром був колишній афганець. Він казав: «Не важко стріляти кудись. Але коли я вперше побачив афганця і вистрілив та вбив його, я думав, що втрачу розум, не витримаю». Вбивати живе - нелегко. Навіть не треба вбивати людину. Якщо мізки працюють і якщо совість є, то це нелегко. 

У світлі цього я переконаний, що вашим хлопцям із ЗСУ, які повернуться з війни, треба буде допомога. Ми говорили з воїном з 80-ї бригади, він воює з 2014-го, кіборг з Донецького аеропорту. Видно, що коли він говорить, то стоїть за стіною, всі почуття у нього за стіною, заблоковані. Бо він - людина, і нічого крутого в тому, що ти не можеш заснути, бо ти вбивав іншого, немає. Ніхто цього не хоче робити. 

Навіть коли я ще служив і як експерт розповідав про воєнні цінності та партизанство, то я казав, що військові - це ті люди, які найменше всього хочуть війни. Бо вони знають, що це. Вони не хочуть ховати нікого зі своїх друзів, не хочуть, аби танки їхали в його місті чи селі. Але іноді немає можливості цього уникнути, тоді - треба захищати. 

Це те, що ви роблять зараз українці - ви захищаєте свободу Європи, свободу слова, свободу демократії.

– На якому етапі зараз оця ваша інструкторська «волинська місія»? 

–  Інструктори Литви, Штатів, Фінляндії уже на Волині, вони вчать і будуть вчити  волинян, які служать у різних підрозділах. Вчать управляти дронами, збивати вертольоти, протистояти десантним групам, робити засідки, захищатися різними способами і багато чому іншому, щоб робити життя окупантів нестерпним. 

Ми будемо вчити ваших інструкторів. Потім наші інструктори стануть уже просто кураторами і будуть координувати цю роботу. Працюємо з різними структурами, ми не ділимо нікого. Є розмови із вашим спецназом, щоб американці з досвідом роботи в спецназі Штатів працювали з ними. Це в процесі. 

Ми шукаємо можливості не вчити якимось базовим речам, а максимально ефективно використовувати ті знання, які маємо, передавати їх людям, які вже підготовлені.

Не дуже розумно боїнгом вносити міндобрива на поля, правда? 

– Правда. Дякую вам за це. 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Анна БЛІННІКОВА

---

• #війна Росії проти України