Колись там, де зараз пролягають вулиці Івана Франка, Набережна та Яровиця, було село. Воно так і називалося – Яровиця.
Про те, як розбудовувався Привокзальний район, пише Сергій Єфімов для Хронік Любарта.
У 1830-х роках з Парадного майдану (нині Театральний майдан) місце польових тренувань військ Луцького гарнізону перенесли на поля поблизу цього села.
Військовий полігон зайняв частину території на місці нинішнього майдану Грушевського, стадіону «Авангард» і початку сучасного проспекту Василя Мойсея. А на місці сучасного майдану Грушевського знаходився кінний ринок.
1890 року у Луцьку з'явився перший залізничний вокзал разом з залізницею до Ківерців. Він знаходився на сучасній Стрілецькій вулиці. Колись там був ресторан «Світлофор».
А 1897 року напроти вокзалу на пожертви військовослужбовців 2-ої бригади 11-ї піхотної дивізії (до бригади входили 43-й Охотський та 44-й Камчатский піхотні полки) та доброзичливців був закладений полковий храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Саме тому храм ще називають Бригадною церквою. Тепер це церква святого великомученика Юрія Переможця.
Наприкінці ХІХ століття для розміщення військових побудували казарми. У Луцьку у різні часи перебували 43-й Охотський та 44-й Камчатский піхотні полки, 33-й драгунський (пізніше – ІІ-й гусарський) Ізюмський полк. Крім того, тут знаходилися штаб піхотної дивізії 11-ої армії, Кексгольмський, Якутський піхотні полки, 4,5,6 батареї 11-ої артилерійської бригади. У Державному архіві Волинської області (ДАВО) знаходиться лист командира 43-го піхотного Охотського полку від 31 травня 1901 року до Луцької міської управи з проханням призначити члена управи у комісію. Ця комісія призначалася для визначення ремонтних робіт щодо розміщення військовослужбовців полку у міських будинках напроти села Яровиці у фортеці, та приватних будинках Клічера, Деберта та Бардаха. Командир полку вимагав, щоб казарми були здані на початку вересня 1901 року.
У листі волинського губернатора луцькому міському голові від 16 грудня 1903 року є вимога про надання 33-му драгунському Ізюмському полку приміщень у Луцьку. У зв’язку з тим, що полк мав прибути до Луцька 26 серпня 1904 року, командир драгунів просив закінчити ремонтні роботи завчасно. Згадуються Велика та Мала Яровицькі казарми, а також казарми у фортеці і поблизу ріки Сапалаївки.
9 грудня 1908 року командир ІІ-го гусарського Ізюмського Його Королівської Високості принца Генріха Пруського полку звернувся у Луцьку міську управу з проханням надання казарми для полку. До речі, 1907 року були відновлені гусарські полки у російській армії (з 1882 року вони, крім двох, мали назви драгунських). ІІ гусарський Ізюмський – це той же самий 33-й драгунський полк.
Село Яровицю офіційно приєднали до Луцька у 1910 році.
1914 року у Луцьку з’явився перший військовий аеродром. Його штаб знаходився там, де тепер дев’ятиповерховий будинок №3 по вулиці Арцеулова, і був відділений від казарми (сучасний Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою) садом. Сам аеродром знаходився там, де тепер Волинська обласна лікарня та пологовий будинок.
З травня 1919 по вересень 1939 року (крім короткочасного періоду з серпня по вересень 1920 року, коли у Луцьку встановили радянську владу під час радянсько–польської війни) Луцьк знаходився під владою Польщі. У 1933 році було побудовано стадіон, який до 1939 року носив ім’я тодішнього лідера Другої Речі Посполитої Юзефа Пілсудського. Тепер на цьому місці знаходиться стадіон «Авангард».
Як будували Привокзальний район в СРСР
Територія між стадіоном і товарною залізничною станцією Луцьк (тепер залізничний вокзал) до кінця 1950-х років пустувала. У 1950 році тут урочисто відкрили обласну виставку досягнень народного господарства. По аналогії з Москвою, Києвом та іншими великими містами. Вхід знаходився напроти школи №5, сучасний проспект Перемоги. Тут залишилася єдина збережена будівля «луцької ВДНГ», автором якої є відомий архітектор Ростислав Метельницький. На території між сучасними проспектами Грушевського та Перемоги знаходилося 2-3 десятки павільйонів з кількома центральними алеями. Перед головним павільйон стояв пам’ятник Леніну. Виставки проводилися приблизно до 1957 року.
16 січня 1954 року відповідно до рішення виконкому Луцької міської ради трудящих було перейменовано колишні польські вулиці Луцька. Льотничу назвали на честь Артема (псевдонім радянського партійного діяча Федора Сергеєва), Кавалерії – на честь російського письменника Олександра Грибоєдова. Військова стала вулицею 8 Березня, а вулиця Артилерії – вулицею Паризької Комуни. На цих вулицях до 1939 року мешкали вояки польської армії, а після війни – офіцери Радянської армії.
На вулиці Артема (тепер – проспект Перемоги) вже у середині 1950-х активно велося будівництво. 9 лютого 1954 року було прийнято рішення міськвиконкому про закріплення ділянки під будівництво заводу алюмінієвого посуду за артіллю «Металопром». 24 вересня 1958 року виділили земельну ділянку під будівництво одноповерхового гуртожитку за адресою Артема, 26.
20 березня 1959 року затвердили зведений кошторисно-фінансового розрахунок на будівництво вулиці Артема до вокзалу.
У списках до виборів у Верховну Раду СРСР 1954 та 1958 років ще не було назв вулиць, які тепер ми знаємо як проспект Грушевського, вулиці Привокзальна, Коновальця та Гулака-Артемовського, бо цих вулиць ще не існувало. Присутня лише назва станція Луцьк – Східний.
Вперше вулиця Вокзальна згадується у рішенні Луцького міськвиконкому від 20 серпня 1958 року. Тоді запланували побудувати дорогу від залізничного вокзалу до вулиці Червоної армії (тепер це вулиці Винниченка та Стрілецька). У жовтні 1958 року рішенням луцької міської ради депутатів трудящих визначено до жовтня 1959 року виготовити проект цього будівництва. Одночасно збиралися реконструювати стадіон «Авангард» та провести тролейбусну трасу Кільце – вокзал – Красне. У документах міської влади за 1958 рік присутні назви Вокзальна та Привокзальна вулиці. Ймовірно, це різні назви однієї вулиці. Тепер це проспект Грушевського.
Стару будівлю луцького залізничного вокзалу побудували 1959 року, як стверджують деякі джерела.
Рішенням міськвиконкому від 17 жовтня 1958 року виділили земельну ділянку 1500 кв. м під будівництво 24-х квартирного 3-х поверхового будинку на вулиці Привокзальній для Луцької електростанції. Пізніше, у березні 1959 року, ця дільниця передана Луцькміськкомунгоспу. Можливо, це – перший будинок сучасного проспекту Грушевського. За номером 4, біля стадіону.
З доповіді VII сесії Луцької міської ради «Про заходи щодо благоустрою та санітарного стану міста у 1958 році» можна дізнатися, що тоді було частково проведено замощення вулиці Артема та побудовано літню естраду на стадіоні «Авангард». На майбутнє планували зробити танцмайданчик на стадіоні.
1959 рік характерний тим, що міськвиконком почав масово надавати ділянки для будівництва у Привокзальному районі.
У березні 1959 року виділили ділянки під будівництво 24-квартирних 3-поверхових будинків міськомунгоспу на Привокзальній.
У червні 1959 року міськвиконком надав дозвіл на будівництво міської лікарні (тепер це Волинська обласна лікарня). Протягом червня-липня цього ж року було виділено ділянки на будівництво шести 4-х поверхових будинків на Привокзальній та 4-поверхового 36-квартирного будинку на Артема.
У 1959-1961 роках побудували дорогу від вокзалу до вулиці Червоної Армії (тепер це вулиці Винниченка та Стрілецька). Вулицю оформили як бульвар з пішохідною частиною посередині, обабіч якої росли каштани, і проїжджою частиною по обох боках. Широка проїжджа частина з’явилася на початку 1980-х років. Тоді вулиця, як було зазначено, мала назву Привокзальна.
26 грудня 1959 року прийнято в експлуатацію 2 двохквартирні будинки по вулиці Кузнецова (тепер генерала Шухевича) та 8 квартирний будинок по вулиці 5 Лютого (нині Івана Огієнка) Будівництвом займалася Луцька КЕЧ району (квартирно-експлуатаційна частина – військова установа, що відповідала за забезпечення житлом військовослужбовців та обслуговування будинків, що належали міністерству оборони).
Відповідно до плану капітальних робіт по житловому будівництву на 1960 рік було заплановано будівництво п’яти будинків по вулиці Привокзальній (132-х кімнатного, трьох 48-квартирних та 24-х квартирного).
12 грудня 1960 року були прийняті в експлуатацію 48-квартирні будинки №4 та №6 на Привокзальній. Також виділено ділянку для будівництва дитячого садка на 100 місць.
У 1959 році на вулиці Артема побудували школу №5 з російською мовою навчання. Раніше вона знаходилася на вулицях Леніна та Суворова.21 грудня 1962 року відкрилася новозбудована середня школа 15 з українською мовою навчання. Тепер це вулиця Привокзальна (колишня Ленінградська).
У середині 1950-х років військовий аеродром було переведено на Вишків. Вивільнилася значна територія. У архівних документах кінця 1950-початку 1960-х років район, де тепер вулиці Гулака-Артемовського та Привокзальна (до 1991 року – Ленінградська), називають кварталами 164 та 164а Привокзального району. Перші будинки у цьому районі будували для офіцерів радянської армії, які проходили службу у авіаційних та ракетних частинах.
У плані капітальних робіт по житловому будівництву міськвиконкому на 1961 рік (2 лютого 1961року) – 8 будинків по вулиці Привокзальній (квартал 164а) та квартальна котельна кварталу 164а. Це будинки, що знаходяться вздовж сучасної вулиці Гулака-Артемовського. І котельня поруч, біля обласної лікарні.
На 1962 рік було заплановано почати будівництво 6 крупнопанельних 48-квартирних житлових будинків у кварталі 64 (це сучасний проспект Грушевського).
Відповідно до рішення міськвиконкому від 3 листопада 1961 року, квартали 164 та 164а Привокзального району перейменували на вулицю Гулака-Артемовського, а квартали 132 та 132-а на вулицю Карпенка-Карого. Таблички з назвами зобов’язали вивісити до 1 грудня 1961 року.
25 листопада 1961 року міськвиконком прийняв рішення про виділення земельної ділянки Луцької КЕЧ району під будівництво двох 48-квартирних і одного 36-ти квартирного житлових будинків на новоствореній вулиці Гулака-Артемовського.
Цим же рішенням було виділено земельну ділянку Луцькому пологовому будинку для розміщення нового корпусу на вулиці Гулака-Артемовського. Наступного року цю земельну ділянку збільшили.
До 1 липня 1962 року було заплановано проект освітлення вулиці Привокзальної.
23 квітня 1962 року у зв’язку з 50-ою річницю з дня виходу більшовицької газети «Правди» вулицю Привокзальну було перейменовано на проспект «Правди».
На той час в Привокзальному районі проживало більше 5 тисяч населення. Міською владою багато робилося для покращення культурно-побутових потреб мешканців. Так, того ж дня, 23 квітня, було прийнято рішення про відкриття у 132-кімнатному будинку №2 кварталу 164а (тепер це будинок на вулиці Привокзальній, 13а) бібліотеки, книжкового магазину, поштового відділення, перукарні, філіалу дитячої поліклініки та молочної кухні. Крім того, вирішили у цьому будинку обладнати та відкрити домову кухню на 40 посадочних місць.
Як було зазначено у рішенні міськвиконкому від 27 травня 1963 року, у Привокзальному районі зовсім відсутні будь-які підприємства побутового обслуговування населення. На підставі рішення по вулиці Ленінградській (тепер Привокзальна) у приміщенні готелю було відкрито майстерню по індивідуальному пошиву і ремонту одягу.
У районі будували житло для різних силових відомств. Відповідно до рішення міськвиконкому на вулиці Кузнецова (тепер Генерала Шухевича) від 26 лютого 1962 року виділили земельну ділянку для будівництва 64-х квартирного будинку для Волинського обласного управління КДБ.
28 грудня 1962 року затвердили списки на одержання квартир у будинку 20 по проспекту «Правди» (там, де тепер супермаркет «Салют»). Приблизно у цей час подібні списки було затверджено й для інших новобудов Привокзального району.
У 1963 році станцію залізничного вокзалу Луцьк-Місто та розташовану поруч вантажну станцію Луцьк-Східний об’єднали під назвою Луцьк.
У 1964 році відкрили нову будівлю Луцької міської лікарні (нині Волинська обласна лікарня)
У грудні 1966 року прийнятий в експлуатацію пологовий будинок на 100 ліжок разом з жіночою консультацію на вулиці Гулака-Артемовського. Наступного року потужність закладу зросла до 150 ліжок.
У 1966-1967 роках велося будівництво закритого плавального басейну за рахунок фондів машинобудівного, приладобудівного, електроапаратного заводів, м’ясної фірми «Волинь» та інших підприємств. Басейн було здано в експлуатацію у липні 1967 року.
Наприкінці 1960-х років на початку проспекту «Правди» з’явився найбільший на той час у Луцьку широкоформатний кінотеатр «Промінь». Над проектом працювали кілька авторів, серед них – Василь Маловиця та Ростислав Метельницький.
Протягом 1960-1970-х у Привокзальному районі активно будували житло, у тому числі для військових. І не тільки багатоповерхові будинки.
На початку 1970-х років з’являються одноповерхові фінські будинки (ДОСи), які мали статус гуртожитків для військовослужбовців. Разом з розміщеними у старих казармах кінця ХІХ століття трьохповерховими ДОСами 14 та 15 вони знаходилися за адресою: вулиця Радянська (12а,14а та 14б, 15 з літерами а, б, в, г, д, є, ж). У 1980-х роках їх зруйнували та побудували п’ятиповерхівки за номерами 1,5,7 та дев’ятиповерховий будинок N3 по вулиці Гулака-Артемовського.
Відповідно до рішення міськвиконкому від 10 червня 1974 року було надано дозвіл Луцькій КЕЧ району на будівництво п’яти 70-квартирних житлових будинків на власній земельній ділянці в кварталі 27 по вулиці Гулака-Артемовського. Вірогідно, це сучасні п’ятиповерхові будинки MN 1,8,10,12 по вулиці Коновальця та N13 по вулиці Гулака-Артемовського. Це було житло переважно для військових-ракетників.
12 липня 1974 року на частині вулиці Радянської, що межувала з проспектом «Правди» та вулицею Гулака-Артемовського, створили нову вулицю. Її назвали на честь російського винахідника Олександра Лодигіна, що винайшов лампу розжарення.
До вулиці тоді увійшли ДОСи 14,15,16 та будинки 90а та 90б. Цікаво, що всюди назву писали не Лодигіна, а чомусь Ладигіна. Згодом на цій вулиці з’явилися п’яти- та дев’ятиповерхові будинки. Після проголошення незалежності України вулиця отримала ім’я видатного українського політичного діяча Євгена Коновальця. Вулицю перейменували 1991 року одночасно з вулицями Леніна та Артема. Хоча, чесно кажучи, винахідник Лодигін ніякого відношення до радянської влади не мав. Більш того, революцію не сприйняв, емігрував до США 1917 року. Більшовицьке керівництво пропонувало йому прийняти участь у розробці плану ГОЕЛРО, але він відмовився. Помер 1923 року у Брукліні (США).
Нові будинки на проспекті «Правди», Ленінградській, Гулака-Артемовського з’явилися на початку 1980-х років. Найвідоміший з них – за номером 1 проспекту Грушевського – довга дев’ятиповерхівка, відома ще як «китайська стіна» напроти «Променя». Другий дев’ятиповерховий будинок на проспекті Грушевського знаходиться біля сучасного вокзалу.
У 1989 році частина вулиці Гулака-Артемовського, що поблизу до ракетної та авіаційної частин, отримала ім’я видатного військового льотчика Костянтина Арцеулова.
Після проголошення незалежності України проспект «Правди» став проспектом Президента Грушевського, вулиця Артема – проспектом Перемоги, вулиця Ленінградська – Привокзальною. Вулиця Кузнецова отримала ім’я командувача УПА генерала Романа Шухевича. У 2014 році частина проспекту Перемоги від вулиці Винниченка отримала ім’я Героя Небесної Сотні Василя Мойсея.
З відомих побудов часів незалежності у Привокзальному районі можна назвати нову будівлю залізничного вокзалу (2012 рік) та розважальний комплекс «Промінь», побудований 2017 року. Крім цього, з’явився мікрорайон на вулиці Арцеулова, побудували ряд будинків на проспектах Грушевського та Перемоги, вулицях Коновальця та Огієнка.
На теперішній час Привокзальний район, вважає автор, є одним з кращих спальних районів міста. Знайомство з Луцьком у багатьох гостей починається саме тут, поблизу вокзалу. Привокзальний район є візитною карткою нашого міста, – переконує автор.