Коли Віталій Костюк виконує циганські танці, всі вірять, що він справжній циган. Коли танцює по-грузинськи, його сприймають за грузина.
Також він хореограф, співак, гуморист, актор. За вечір може побувати в різних амплуа, а глядачі думають, що це різні люди.
І через костюми, і через харизму.
Віталій – керівник «Лавіта шоу» – унікального луцького колективу, який вийшов за межі танцю і поєднує у виступах різні види мистецтва.
«Люди часто думають, що життя артиста – це година на сцені. Виступив, гроші забрав і лежиш на дивані. Насправді це не так», – запевняє Віталій.
А як? Про це – далі.
«Друзі перестали запрошувати на шашлики…»
«Насправді мені ще гірше, ніж людям, які мають графік з 9:00 до 18:00 з понеділка по п’ятницю. Я не можу спланувати вихідних. Навіть посеред тижня.
Я планую свій відпочинок у той день, коли їду відпочивати. І це зазвичай так: просинаюсь і, якщо нема виступів, їду. Було не раз, що вертався на пів дорозі, бо з’являлись замовлення…
Так само – увесь колектив. А це 15 людей. Звісно, виступи не відбуваються щодня і щогодини. Але у перервах між ними – репетиції, вирішення організаційних питань, планування нових номерів, фотосесії, зйомки…
Якщо телефонує клієнт – все у всіх відміняється і ми їдемо виступати.
Якось телефонують о 19 годині. Замовляють циганський танець. У той же день. У Володимирі. Весь колектив за годину збирається. Їдемо. Ось уже й місто закінчується. Дорога стає ґрунтовою. Ліхтарів вже нема. Темно. Замовники виїжджають назустріч, кудись завозять. Стоять комбайни, автобуси… Не розуміємо, що відбувається. Питаємо: «Де ми будемо виступати?»
І тут з десяток машин одночасно вмикають фари. Нам кажуть: «Отут! Ми вам фарами підсвітимо…»
Це колектив колезі вирішив такий сюрприз зробити. Хто вони були – не знаю. Може, якісь контрабандисти (сміється).
У нас в колективі люди не ходять на дні народження до близьких, не святкують Новий рік та інші свята, бо ми в цей час працюємо.
До нас друзі перестали дзвонити і запрошувати: «А давай в суботу ввечері на шашлик?» Нема ніяких шашликів. Робота і в будні, і у вихідні.
Понеділок в основному відхідний. І то всі починають робити замовлення. Ти приїхав з виступу о 2 ночі, а о 8 годині вже хтось телефонує: «Можна замовити на 6 вересня..?»
У році завжди є найбільш популярні дати весіль, на ці дні найбільше замовлень. Наш рекорд – 7 виступів за один день.
«Коли не знають, що подарувати, дарують «Лавіту»
Нашому колективу пішов 11 рік. Спочатку ми називали себе шоу-балетом. Тепер позиціонуємо себе як «Лавіта шоу», тому що те, що ми робимо, більше, ніж танець.
Ми і танцюємо, і співаємо, і жартуємо, і розмовляємо з публікою…
Зазвичай між артистами і глядачами є межа: ті – на сцені, ті – в залі. Ми ж виходимо за межі – ми спускаємось зі сцени і взаємодіємо із публікою.
Наприклад, якщо танцюємо бугі-вугі, то потім робимо майстер-клас для глядачів. Намагаємось показати, що ми – не прості танцівники.
Нам часто кажуть: «Ми ще такого не бачили! Це щось нове! Це круто!»
Взагалі ми танцюємо циганські, грузинські та українські танці, бугі-вугі, джайв, самбу, диско… Є постановки з елементами сучасних танців та світловими ефектами.
Ми виступаємо на весіллях та івентах по всій Україні і за кордоном. У нас є навіть весільна програма польською мовою.
80 % людей, коли бачать наш циганський танець, думають, що ми – цигани, а коли виступаємо грузинський – думають, що ми грузини. У нас є танцівник Амід. У нього азербайджанське коріння, відповідна зовнішність, плюс ці костюми, образи… Грузинські танці ми танцюємо в папахах, наприкінці їх знімаємо, але люди все одно не розрізняють, що ми – українці (сміється).
Не раз було, що виконували різні танці для тих самих людей, а вони думали, що це різні колективи! Або коли я спершу співав, а потім танцював, то людина не розуміли, що це той самий Віталік Костюк.
Часто, коли люди не знають, що подарувати близьким, дарують емоції – замовляють виступ «Лавіти».
Було таке, що на ювілеї від одних гостей ми були «циганами», а від інших – «грузинами». Ми вже самі собі конкуренти (сміється).
«Через 5 років у мене з’явився «конкурент»
«Лавіта» – це абревіатура, складена з імен засновників. 10 років тому колектив заснували четверо людей – я, Таня Чуб, Оля Вальчук та Оля Оноприюк. Перші пів року ми були без назви. А потім вирішили скласти докупи наші імена: дві Олі – Ля, Віталій – Ві, Таня – Та. Виявилось, що по-італійськи лавіта – це життя. Це нам дуже сподобалось.
Ідея створити такий колектив належить Тані. Вона працювала ведучою і дуже хотіла, щоб на її заходах були артисти, які могли б влаштувати шоу. Не просто поспівати чи станцювати і піти, а мати програму, створену під конкретний захід. Такого тоді не було!
Я був першокурсником ЛНТУ, танцював в ансамблі народного танцю «Водограй». Таня спершу «вийшла» на керівницю ансамблю Олю Вольчук. Ольга Іванівна «підтягнула» мене і п’ятикурсницю Олю Оноприюк.
Ми зібрались четверо в гуртожитку. До ідеї Тані кожен додав щось своє, два місяці попрацювали і вийшов перший циганський танець. Він тривав 7 хвилин, хоч зазвичай танці виконують за 1-1,5 хвилини.
Я додав туди трюки, бо з дитинства був трюкачем у «Волиняночці», а потім танцював у «Волинянці».
Перший наш виступ був на весіллі у Ковелі. Наша програма тривала півтори години! Після того ми програму трохи «обтесали»: викинули зайве, додали нові номери. Почало працювати «сарафанне радіо», і про нас потрохи дізнавалось все більше людей.
Команда змінювалась, розширювалась. Через 5 років у мене з’явився «конкурент» - Амід (сміється). Я ж був одним чоловіком в команді, а тут – ще один.
Ольга Іванівна потанцювала з нами якийсь час, потім вийшла заміж, пішла в декрет. Інша Оля теж пішла, бо в неї була ціль стати актрисою і вона її здійснила.
Зараз ми не завжди виступаємо в повному складі. Не так багато закладів мають умови для виступу великого колективу. Зазвичай ділимось: п’ятеро поїхали на одне весілля, решта – на інше.
«Циганських танців вчився у циганів, грузинських – у грузинів»
Чоловічу циганську партію ставив я, жіночу – Ольга Іванівна.
Якщо всі народні танці мають ази, то в циганських – нема. Але не можна сказати, що це легкі танці. Вони вільні, не мають граней, показують розмах твоєї індивідуальності.
Я вигадую все сам, не люблю «здирати» з когось готовий номер. Тоді виходить твій танець.
Циганських манер і мови для виступів навчався у сина барона, Едіка. Я знав його з дитинства, бо його сім’я якийсь час жила у моєму дворі, ми разом грались, бились (сміється).
Коли виникла ідея створити «Лавіту», я знайшов Едіка. Ми зустрілись, цілий вечір співали караоке, а потім я до 7 ранку питав у нього, як те слово буде циганською, як інше…
Виявилось, що не всі цигани один одного розуміють, бо в кожному регіоні є свої діалекти. Едік навчив мене фрази, яку розуміють всюди: «Явен састе бахтале!» Це дуже гарне побажання циганською.
Ми спочатку боялись виступати там, де були цигани. Хвилювались за те, як вони нас оцінять. Але скільки б не їздили, нас сприймають, як своїх.
Якось під час виступу циганка дістала гроші і почала кидати нам. Ми потанцювали і пішли, а вона зібрала ті гроші і принесла нам за куліси.
Так само добре завжди приймають грузини. Їхніх танців я вчився у балету Сухішвілі.
Коли танцюристи приїхали в Луцьк виступати, я запросив їх додому. Дівчата наліпили вареників, наварили борщу. Ми спілкувались і обмінювались досвідом.
Грузини навчились у нас деяких трюків гопака. Вони танцюють його по-своєму. У танці так само, як і в мові, - можна вивчити техніку, але важко передати характер.
Пізніше вони запропонували нам пошити костюми у Тбілісі. А потім вчили нас їх правильно одягати. Грузинське взуття так прилягає до тіла, що його требу взувати через панхочу та пакет, пакет проривати… Словом, ціла система.
Коли привезли нам костюми, була Революція Гідності. Кожен день вбивають людей, ховають когось, оголошують траур… Ми відмовляли клієнтам, бо не могли виступати в такий час.
«Один раз танцювали …на сіні»
У мене нема такого, що о 22-їй треба спати, о 8-й вставати. Якось був смішний випадок. Треба було придумати підтанцьовку до пісні. Мені ідеї почали приходити посеред ночі.
Я жив з батьками. З братом спав в одній кімнаті. Друга ночі. Всі сплять. А я вдягнув навушники, пісню включив і пробую рухи якісь виконувати.
Темно. Часом за щось перечеплюся, об щось вдарюсь. Через хвилин 30 з двох боків ловлять мене тато з братом. Скручують, кладуть на ліжко.
«Віталік, тобі погано? Ляж, сину!» – кажуть мені. Подумали, що я зійшов з розуму (сміється).
Багато курйозів було під час виступів. Люди люблять шапки-папахи знімати, в грузинські барабани бити… Один чоловік так захопився, що пробив наскрізь.
В одному закладі було так слизько, що ми ходити не могли, не те що танцювати. У нас танцівниця як сіла на підлогу в тій циганській спідниці, то не могла піднятись. Тільки хоче встати – сідає на одну сторону, знову пробує – сідає на іншу. Так вона кілька хвилин на тій підлозі провалялась. А хлопцям підтримки треба робити, дівчата на руки вистрибують, їх треба крутити… Ми так насміялись, поки танцювали. І тут ми дотанцювали. Виходить власниця закладу. Каже: «Я бачила, що вам слизько було танцювати». І розстеляє килима! Він такий – шууух – і ліг на всю площу. Це ж він весь виступ пролежав скручений!
Виступали на дні народження. Сидить бабуля і палкою відганяє нас. Потім замовниця каже нам: «Я пояснювала бабуні, що то артисти. А вона: «Що ти мені розказуєш! То цигани! Гони їх з подвір’я!»
Один раз танцювали …на сіні. Ми зазвичай не танцюємо біля шалашів, а це постійна клієнтка дуже просила приїхати. Пообіцяла організувати площадку.
Приїжджаємо. Подвір’я. З одного боку – хата, з іншого – сарай. Збоку шалаш. Все село в тому подвір’ї. Холодно. Дощ з мокрим снігом. А нам сіна насипали. В сіні ми ще не танцювали! Я б’ю дробушку, а земля з-під ніг летить на людей... Цей виступ ніколи не забудемо (сміється).
Було таке, що мали виступити на новорічну ніч в Буковелі. Приїхали раніше. Пішли з гори спускатись і наша танцівниця скрутила ногу. А в нас було бути 7 різних виступів. За дві години до початку ми перероблювали всі постановки. Після того ми перестали поєднувати відпочинок з роботою.
До речі, відпочинок за кордоном допомагає вилізти з рутини. Коли твоя найбільша проблема – вибрати, о котрій годині поїсти чи на яку екскурсію піти, ти перезавантажуєшся.
Вдома я відпочиваю, граючи волейбол. Також ходжу на риболовлю, а восени – по гриби. Рибалю переважно сам. Вночі. Вогнище запалив, вудочки закинув – насолоджуюсь. Не люблю, коли їде компанія і за два дні вудочки навіть не дістане (сміється).
«Вчив колег пакувати костюми у валізу»
Я викладаюсь на 110 %. Прагну до ідеалу. Коли виступаю, то маю отримати від цього задоволення. На сцені виступати легше, бо там ніхто не заважає. А ми працюємо в залі, де завжди якісь перепони: люди ходять, короваї стоять…
Як керівник як строгий, вимогливий. Але разом з тим часто доводиться входити в положення колег, розуміти їхні проблеми.
Я люблю, щоб був порядок. Чим чіткіше вибудована структура в роботі і вдома, тим легше.Якщо ти знаєш, де має лежати твоя шапка, ти знайдеш її за секунди. Якщо в неї нема певного місця, ти 10 хвилин шукатимеш тільки шапку.
У нас реквізитів і техніки багато, тому в нас для кожної речі є своє місце.
Перед виступами ми разом все збираємо і вантажимо, а коли приїжджаємо, то все розкладаємо на місця.
Раніше в нас було так: все в торбах, пакетах. Ставиш їх у машину, один впаде – по всьому салону кульчики, квіти, буси, спідниці…
Зараз усе у валізах, а в самій машині є труба з перемичками, щоб повісити костюми і вони не «їздили» туди-сюди під час руху. Все в чохлах, є підписи.
У нас є грузинські валізи для костюмів. У них так все продумано, щоб всі речі вміщалось. Я навчав колег, як правильно складати цю валізу. У нас кожен повинен вміти зібрати комплект для всіх танцюристів.
Вдома в себе ідеального порядку ще не встиг навести, бо ще не завершив ремонт. Але прагну до цього, бо до мене часто приїжджають погостювати друзі з інших країн.
«Моя хороша вища освіта лежить в тумбочці»
Всі мої друзі знають, що в мене є ялинка Венера. Я живу в ЖК «Юпітер», тому ялинку вирішив назвати саме так (усміхається). Ми поселились тут перед Новим роком, купили живу ялинку. Як свята пройшли, висадили її біля будинку.
Люди часто купують житло ближче до роботи, а в мене нема точкового місця роботи. Я поселився тут, бо мені в Звірів близько по гриби ходити (жартує).
А якщо серйозно, то мати свою квартиру мріяв з дитинства. В кожному блокноті записував цю мрію, а коли подорослішав, втілив її. Своє житло я купив сам, ніхто не допомагав.
Коли вивчав ринок, зрозумів, що саме в «Юпітері» були найкращі умови, принаймні на той час. Ще й будівельна компанія дозволила зробити перепланування і зробила його. Я купив квартиру, коли тут був тільки котлован. Приїхав, закинув монетку там, де мала бути моя оселя. Ні разу не пошкодував про свій вибір. Я не хотів жити в «китайському районі», де 12 поверхів, 20 під’їздів і нема де поставити авто. Тут – п’ятиповерхівки, на всю територію лише 144 квартири.
Тут тихо, спокійно, гарно. Світло – за день сонце заходить в усі кімнати.
Ніхто не вважає своєю територією тільки свою квартиру. Таке відчуття, що ти – власник всього ЖК. Переживаєш за кожну тую, дивишся, щоб не смітили.
Мені здається, що забудовник Андрій Разумовський хотів не просто продати будинки, а запустити нову тенденцію в будівництві.
Він влаштував у нас День сусіда, хоч міг би цього не робити – об’єкти здані, квартири продані. Але на святі жителі познайомились один з одним, посадили дерева. Тепер разом доглядаємо за ними, бо відчуваємо свою відповідальність за них.
Разумовський є в нас у чаті. Що б не сталось, на все відповідає. Хоч часто питання його не стосуються, все одно щось порадить. Не відгороджується від людей, переживає. Мені це дивно – в нього ж не один житловий комплекс. Уявляю, що відбувається в чаті «Супернової» (сміється).
До речі, саме в «Юпітері» вперше застосував свої знання з будівництва, коли робив ремонт.
Я навчався на спеціальності «Промислове та цивільне будівництво». Так мама захотіла. На її думку, «чоловік має мати хорошу вищу освіту». А моя хороша вища освіта лежить в тумбочці!
Коли стіни штукатурили, я казав: «Чекайте, я візьму свій диплом, бо треба ж чимось штукатурити» (сміється).
Записала Наталя ХВЕСИК
Фото: Ірина КАБАНОВА