Одна деталь, яку не важко не помітити під час розмови з Артемом Запотоцьким: він завше дивиться просто в очі. Довго. Проникливо. І від того більше йому віриш. Коли говорить про політику – категоричний і жорсткий. Коли про рідних – спокійний та усміхнений.
- Ось цей паркан ми робили разом із сином, - перше, що каже, запрошуючи на свою територію - додому. - Ми часто щось робимо разом. Може, потім треба і переробляти. Але я даю йому змогу відчути себе мужчиною.
Синові Артема 10 років. Сам же він із 13-ти ріс без батька. І, очевидно, як старший син вчився змалечку бути родині опорою.
Пандус. Одразу за парканом – вольєр для улюбленої лайки Аї. Хоч подвір’я тісне, але «вмістилася» сюди і затишна бесідка. Дрова. Піч. Дерев’яний стіл з лавками. Певне, улюблене місце «концентрації духу» Артема Запотоцького.
Він живе на території свого округу. Убік від вулиці Коперника «розбігаються» в різні боки вузенькі вулички старого і густо забудованого району міста. Десь є асфальт. Десь – був... То маєточок, то дерев’яна хата мінімум з середини минулого століття. Багатоповерхівок довкола – одиниці. У дворі однієї саме кипить ремонт прибудинкової території.
Люди тут, каже Артем, знають: мають запитання чи проблеми – можуть іти просто до нього додому. Він народився у цьому районі, тут виріс, тут чи не кожен старожил пам’ятає його ще школярем.
У розпал політичних страстей у Луцькраді найперше хочеться, звичайно, запитати, як він витримує, коли опоненти публічно дотинають йому тим, що він на візку. А ще вчора називали соратником і товаришем... Той відповідає: вмію тримати удар.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.