Благодатне – не Жовтневе, або «Дєвочки, відкривайте свої кабінети!». ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Благодатне – не Жовтневе, або «Дєвочки, відкривайте свої кабінети!». ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Фрагмент із життя Благодатного))

Вони називають його тут просто Саша. Він же найперше зауважує: «Я хотів би вам порадити, аби ви у репортажі не робили акцент на мені. Бо он навіть вчора ми з ними працювали в молодіжному центрі допізна, відкоси робили. Я і ще двоє хлопців – Льоша і Тарас. Робимо класний ремонт, по вихідних там буде  English speaking club…».

Разом із селищним головою Благодатного Олександром Топорівським ходимо дворами та вулицями. Він часто усміхається. Часто вітається з перехожими. Час від часу показує то герб, позичений в українського бренду Chapaev Street, то саморобні смітники для пет-тари, то ремонт від кращого ОСББ, то камери на стовпах.

…English speaking club у стінах помпезного палацу, увінчаного серпом і молотом, з розкішними залами з люстрами та ліпниною із зірками – це таке собі поєднуване непоєднуваного.

У селищі Благодатне на Волині – все так.

Так зустрічає Благодатне...

*  *  *

Цей репортаж буде не про Топорівського, ні. Про класних людей, які роблять дбайливо вибудуване совєтами і назване Жовтневим зразкове шахтарське селище – сучасним, живим і прогресивним Благодатним.

Про Сашу, який тримає футбольну команду і за якого тут моляться, коли він возить передачі на фронти.

Про Аллу, колишню швачку, яку війна навчила бути класним організатором і яка мріє насадити зелені біля нарешті почищеного єдиного озера під Благодатним.

Про Романа, який їздить до Кабміну вибивати майбутнє шахтам і перший відгукується, коли в селищі треба щось зробити.

Про небайдужих і Благодатне. Уже не Жовтневе.

Благодатне і цифри. Мертві, живі і ненароджені

Ці території часто люблять називати депресивними. За Нововолинськом ти виїжджаєш на розбиту дорогу. Дивишся на терикони на обріях. Чекаєш, коли над зарослими обочинами вигулькне якась благодатна цивілізація. А бачиш раптом, як на синій зупиночці з металопрофілю хтось намалював мультяшну дівчинку з парасолькою у бузковій сукенці.

І вона так мило виглядає на фоні бронзових шахтаря і шахтарки, монументу, з якого починається Благодатне.

Але не так. Спочатку були бараки і шахти.

Люди в Благодатному живуть дивним цифрами. 6-та, 7-ма, 5-та, 9-та, 10-та… Якщо просиш розповісти їх про цю територію, всі одразу згадують довколишні шахти. І мертві, і живі, і ненароджені. Жартують, що своєму існуванню селище має завдячувати Микиті Хрущову. Перший секретар ЦК КПРС  у 50-х приїхав на Волинь подивитися, як же тут розбудовують шахти. Саме звели копальні №6 і №7, поруч у бараках жили працівники.

Напочатку селища приміщення з «привітами» від СРСР. 
Таких вкраплень минулого у Благодатному багато

Десь хтось із них і звернувся до Микити Сергійовича, аби той велів тут збудувати нормальне житло, бо добиратися на роботу було непросто. Він дав добро – і біля бараків взялися розбудовувати шахтарське селище. Будували так, щоб воно було помпезним, щоб інфраструктура тут передавала всю міць Союзу. Тому навіть коли за Союзом вже й слід схолонув, «міць» - відчувається.

Розкішна площа. Палац культури як десь у Харкові, як мінімум. Рядочки стандартних багатоквартирок. Пам’ятники. Шахтар і шахтарка. Невідома гімнастка у старому басейні за палацом культури. Ще один шахтар у сквері…

Благодатне – унікальне навіть не через шахти. Це – єдине на Волині й одне з небагатьох селище в Україні, яке ніби і є окремим населеним пунктом, але адміністративно входить до складу сусіднього… міста. Тому тут на виборах обирають не тільки селищного голову, а й… мера, не тільки своїх депутатів, а й міських.

Палац. Трактор. І небо. Усі головні події селища відбуваються тут

Усе складно і з грішми. Хоч мешканці справно платять податки, від них місцевому бюджету – ні холодно, ні тепло. Всі гроші і з Благодатного, і різноманітні державні дотації та платежі з Києва стікаються у Нововолинськ. І тільки звідти, з доброї чиєїсь волі чи без неї, опускаються на рівень селища.

Тому селищна влада тут – як чоботар без чобіт. Майже. Бо як управляти територією, якщо у тебе немає можливості управляти грішми?

Разом із тим більшість благодатнівців сходяться на думці, що автономно від міста селище не змогло б повноцінно функціонувати. Отак уже історично його зробили свого роду «заручником» Нововолинська.

Роман. «На Сході таке селище вже б умирало»

«Тато - шахтар, мама - підземна медсестра. І тітка, і дядько… У нас тут у кожного в родині є шахтарі», - розповідає Роман Юзефович.

Він – один із тих у Благодатному, кому небайдуже. Член виконкому. Голова профкому на шахті, яку «відкривав» чи не кожен президент. У майбутньому, правда. На 10-й.

«За рахунок шахт тут усе працювало. Ремонт доріг, лікарня, два садочка, дві школи. В один момент цього всього не стало. Уявляєте?

Шахтар Роман Юзефович

Тому в нас селище в Італії або в Польщі. Більшість людей спасає закордон. Закрили 6-ту і 7-му. Хтось пішов на 5-ту. Закрили і її - рятує 9-та через поле, «Бужанська» і 10-та.

Але все одно люди вертаються сюди, вкладають гроші у свої квартири, роблять якісь ремонти. Я багато вже виїздив по світі, переконаний: що на Сході таке селище, як наше, вже б умирало. А ми ще можемо гордитися, що воно в нас є. Незважаючи на те, що більшість тут пенсіонерів», - міркує Роман.

Він – один з перших, якщо треба їхати до Луцька, оббивати пороги високих кабінетів і відстоювати шахтарські питання. Він – перший, якщо у його Благодатному беруться, наприклад, почистити місцеву водойму.

Колись у селищі було шахтарське озеро. Облаштували для відпочинку. З крахом шахт накрилося і озеро. Торік громада за підтримки місцевої протестантської церкви взялася його чистити.

Мріють про чистий пляж. Гойдалки. І чисту воду. Чекають цьогорічного тепла, щоб продовжити втілювати мрії.

І Роман чекає.

Надія є...

Алла. «Якби визволити людей з болота»

«Ех, я насадила б там різних квітів…» - всміхається Алла Мрочко.

Каже, і взагалі було б у Благодатному гарно, «якби ще визволити людей з того болота» (це про місцеві дороги). Вона мала всі шанси жити безхмарно десь в Польщі. Але повернулася.

Алла Мрочко стала відома на все Благодатне з війною. Бо не змовчала. Там, серед перших, кого кинули в пекло війни, був її син.

«Якби ще визволити людей з того болота»…
У Благодатному часто нарікають на дороги. Ця – не найгірша...

«Якось син подзвонив і сказав, що рядом розбили блокпост, 250 людей і тільки 50… (плаче, - авт.) вижило. Це страшно було чути. Я вийшла на площу і стала розказувати це іншим… Як я з сином говорила по телефону. Як почула, що хтось блює і кажу йому: «Боже, ви що там понапивалися?». А він: «Мамо, це ті хлопці, які вижили і прибігли з того блокпоста. Вони там надивилися такого, що їх нудить. Їм воду дають, а вони рвуть». Хай це жорстоко, але я старалася людям все розказати.  Це сколихнуло їх. Всі почали підходити до мене, питати, що треба», - згадує Алла.

 

Так вона стала однією з волонтерів Благодатного. Гроші збирали просто на селищному ринку. Якщо у продавців магазинчиків не було коштів, вони давали… фаршем. Потім такі, як Алла, крутили голубці… Возили те все просто ТУДИ. Тепер армія вже не так того потребує, а в Благодатному є з ким проводили толоки, чистити озера, садити квіти…

А колись Алла була звичайною швачкою (на 7-й шахті діяла швейна фабрика). Ні шахти вже, ні фабрики. Далі – 11 років у Польщі.

«Якби люди не розповзалися по тому світі. Читаю, як наші українці гарно організувалися там, в Італії. Самі знаєте: піцерії повідкривали. Боже, як би хотілося, щоб наша Україна зрозуміла, які втрачає кадри. Хай би щось робили, щоб ті люди повернулися.

Алла Мрочко. 11 років працювала в Польщі. Просили лишитися. Не змогла...

Я 11 років була в Польщі. Працювала в посадовців з оточення президента, гляділа їм дітей. І запрошували мене лишитися, і казали, що допоможуть, щоб я там купила квартиру. Але я не схотіла. Має бути в кожному якесь відчуття Вітчизни. Правда?» - запитує.

Саме тому в Благодатне повертаються. Такі, як Алла. Тут є заробітчанин, який вклав якось 60 тисяч у ремонт дороги на своїй вулиці. Своїх особистих зароблених за кордоном 60 тисяч.

Саша. «Коли в нього день народження, приїжджає вся бригада»

Олександр Мазурок – місцевий підприємець. Має свій магазин з промисловими товарами. Ще до війни планував розширяти бізнес. А потім, як сам каже відверто, «захєрив».

Не добирає вишуканих слів. Бо добре бачив, що і життя їх не добирає часто. У Саші вся сім’я волонтерів. Мріяв бути військовим. З початком подій на Сході фактично військовим став. На Схід їздив і він, і його сини.

Усе почалося… з футбольної команди. Він – саме той підприємець, на чиїх плечах фінансування команди «Моє Жовтневе».

«Років 3-4 до війни… -  рахує, скільки ж часу опікується місцевим футболом. - Самі гроші вкладали. Коли ще долар був по 8,  за сезон 500 доларів йшло легко. Це суто з однієї кишені. Але були ж ще люди. А потім троє з наших пішли на Схід, і треба було їм помагати».

Місцевий бізнесмен Олександр Мазурок – покровитель армії і тамтешнього футболу

Броніки, кевлари, продукти, автомобілі…

«Саш, ну скажи, скільки ти машин на фронт завіз», - просять земляки, поки я розпитую Олександра про його благодатнівські будні.

«Останній раз везли зразу три», - махає рукою він.

Кажуть, коли у Саші день народження, в селище приїжджає мало не вся колись 51-ша, а нині 14-та бригада. Два дні їдуть вітати і дуже його люблять.

Досі небайдужий до єдиного – до футболу. Тішиться кожному голу рідної команди «Моє Жовтневе». Радіє, коли в центрі селища бачить встановлені тренажери. Ніколи не жаліє грошей на фронт і на спорт.

ОСББ. «Тепер тут навіть ковані двері»

У дворі одного з типово радянських будинків на кілька поверхів Олександр Топорівський знайомить з Тетяною Рудчик. Молода  жінка – теж з благодатнівських небайдужих. Член правління тамтешнього ОСББ «Злагода».

Зразу «бере в оборот»: показує, як оновили майданчик під старим будинком; розказує, як боролися за те, щоб виграти на це 20 тисяч в рамках проекту нардепа Ігоря Гузя; бідкається, як непросто рухати комуналку силами громади.

Але в Благодатному це виходить, як мало в кого. Вдумайтеся: із усього багатоквартирного житлового фонду, в селищі лише в двох (!) будинках нема ОСББ. Перші ОСББ тут створилися у 2008-му, і тоді вони реально були першими в Україні.  

«Просто там не знайшлося людини, яка готова пожертвувати заради цього своїм здоров’ям. Є такі люди, часто це пенсіонери, які вважають, що ти їм щось винен. Вони досі свято вірять, що їм хтось щось повинен зробити, а вони самі – нічого», - розказує Тетяна.

Тетяна Рудчик

Раптом зачіпляється за горбату дорогу в дворі.

«Нам би цю калюжу засипати… Самі хотіли, сказали у міськраді – не дозволимо. Мер обіцяв. Вже один раз відмовив, тепер обіцяє знов», - усміхається.

Селищний голова тим часом показує нам відремонтований фасад типової місцевої цегляної багатоповерхівки 60-х років. У дворі – теж гарно.

«Це одне з кращих наших ОСББ. Тут вони все робили самі. Там настільки вже все гарно, що навіть ковані двері поставили. Бо зазвичай починають із найнеобхіднішого: роблять воду і каналізацію», - не без гордості каже Топорівський.

Натрапляємо на смітники. Окремо – змайстровані власноруч ємності для пет-пляшки. Олександр розказує: поставили їх, аби збирати пластикову тару. Буквально днями Кабмін виділив їм 50 тис. грн на прес для сміття. Пляшки пресуватимуть у приміщеннях колишнього жеку, вже акумулюють там вторсировину. Продаватимуть пресовані відходи. Так – дорожче.

23 камери і… палац для зйомок кіно про СРСР

Йдемо далі. Кожен крок відстежують камери. Їх 23 (!). В Луцьку систему відеоспостережень встановити все ніяк не можуть, у селищі вже з її допомогою розкривають злочини.

«Поки всі про це говорили, ми зібрали спеціалістів, поліцію -  і зробили. Так, за ними треба дивитися, але я не шкодую про це абсолютно. Декілька особливо важких злочинів було розкрито саме завдяки камерам. Був напад на людину: в чоловіка тріснув череп, а свідки вмить забули, хто, якою машиною і так далі. Якби не записи з камер, цей злочин ніколи б не розкрили. Був випадок, коли до бабусі прийшли невідомі і сказали: «Віддавай гроші!». Дали по голові. Винесли гроші. Завдяки відеонагляду побачили, хто і що, притягнули до відповідальності», - розповідає Олександр.

На всій території Благодатного працюють камери відеонагляду.
Так у селищі вдається розкривати злочини
«Так, за ними треба дивитися, але я не шкодую про це абсолютно».

…Маршрут закінчується Палацом культури. Нам у селищі зразу сказали: «Більшість з того, що в нас є, - в палаці».

Він величезний. Усередині можна знімати фільми про партійні розборки і радянську розкіш. Залишається тільки здогадуватися, як таку громіздку установу в центрі селища на десяток тисяч мешканців опалюють.

Чутно, як десь згори гримлять духові інструменти. Назустріч гостям вибігла місцева легенда: Лариса Розенгард очолює цей палац 14 років, а працює в ньому півстоліття.

«Дєвочки, давайте відкривайте свої кабінети!» - гукнула і пішла.

Душа палацу культури – його господиня Лариса Розенгард. 
У його стінах ця жінка трудиться з… 1968 року!

У палаці працює 34 (!) колективи. В селищі цим дуже гордяться. Майже всі школярі проходять через його поріг. Дехто – лишається тут. Як, наприклад, Галина Максименкова. Нині жінка опікується двома театральними колективами. Один – зразковий, інший – народний. Один – для дорослих, другий – для дітей.

А ще тут співають, грають, танцюють, навіть - боксують. Одну з кімнат недавно віддали під молодіжні ініціативи. Тут молодь на чолі з Олександром Топорівським облаштувала собі територію для спілкування.

Поки Олександр Топорівський показує на фото, яким буде дизайн цього приміщення, і натхненно розповідає, як на все витратили всього 5 тисяч, я ловлю на камеру п’ятикутну зірку на дуже колоритній ліпнині й знову згадую про… поєднання непоєднуваного.

Шматочок історії...

У палаці культури

Топорівський. «Я сказав собі, що треба попрацювати класно і дешево»

Він прийшов на посаду селищного голови після Майдану. Був редактором нововолинського сайту, з колегами знімав перші кадри з розтривоженого революцією Хрещатика.

Коли у рідному Благодатному постали місцеві вибори, не знайшов, за кого голосувати – і пішов на вибори сам.

Олександр Топорівський: «Наступник Сапожнікова? Ні-і-і… Мені це нецікаво.
Цікаво завести команду людей у Новолинську міськраду»

«Моїми суперниками були люди, які мали вагомі плюси. Скажімо, один із них був молодим банкіром. Я вже не міг сказати: «От я молодий, і то моя перевага». Другий - представником «Батьківщини» (а в нас тут від «Батьківщини» завжди всіх обирають). Третій – від БПП (адмінресурс, підтримка мера, а це ж яка махіна!). Але вони всі набрали по 20%. Я – 40. Це було моє усвідомлене рішення: виділити для себе час, щоб попрацювати тут. Мовляв, кілька років працюю класно, хоч і дуже дешево: напочатку моя зарплата сягала 3 тисяч 200 гривень», - каже Олександр.

Його селищна рада у приміщенні колишньої поліклініки. У коридорі – ємності для роздільного сміття. Так у раді збирають пет-пляшки, продають, а за вилучені гроші роблять стенди і фото на стіни… На полиці поміж законів та інструкції – книга прози Скрябіна.

А поруч із сільрадою біля гарного тренажерного майданчика – колишня лазня, яку віддали колись у приватну власність і за яку нині рада судиться. Поки там – притон…

Колись лазня, тепер фактично притон. Одне з колоритних місцевих приміщень, якому поки не знайшли застосування через судову тяганину

«Є багато людей, які думають, що Благодатне депресивне. Думати так само – зробити ще гірше.  Чому? У нас є історія, яку дуже люблять розповідати.  Колись частину приміщення школи мали віддати під швейну фабрику. Інвестор вже навіть переобладнав опалення і завозив обладнання. Але кілька людей лягли під машини вночі. Він забрав своє обладнання і зараз працює в іншому місці. Насправді подібні речі розказувати не треба», - зазначає Олександр.

Якщо раніше донором Благодатного були шахти, то тепер тут тільки два крупних підприємства. За «надцять» років – жодного інвестора. Олександр Топорівський каже, аби щось змінити, вони запровадили пільговий режим для підприємців. Для бізнесу, який захоче зайти в Благодатне, зробили безкоштовними виготовлення проектів землеустрою.  На таких умовах у селищі готуються розмістити на території АЗС і підприємство із виготовлення пелетів. І хоча це місцеві хлопці, які вирішили перенести сюди свій бізнес з міста, то вже краще, ніж нічого.

У його родині теж є шахтарі. Сам же Олександр Топорівський комфортно бачить себе, наприклад,… у бізнесі. Його часто називають «наступником Сапожнікова» (мера Нововолинська – Віктора Сапожнікова, - авт.). Такий варіант, зізнається не розглядає, бо «це нецікаво». І відверто говорить про те, що його робота в місцевій раді скоро закінчиться.

Єдине, що збирається зробити, то це завести потужну команду в Нововолинську міськраду. Бо, переконує, там треба люди, які б розумілися в кошторисах і бюджетах й відстоювали інтереси Благодатного.

Робочі моменти...

Олександр Топорівський у кабінеті голови

 *  *  *

Прощалися з Топорівським просто на площі під серпом і молотом на чолі їхнього палацу і під прицілом їхніх камер.

«А знаєте, я дуже сильно задумався над тим, що немає такого, про що міг би сказати: «Це зробив я», - усміхнувся він і потиснув руку. - У цій роботі – ти просто як помічник для гарних людей. Ти тільки все помагаєш організувати, а роблять вони.  Але не переймаюся цим: у командній роботі так і є».

Коли цей репортаж готувався до друку, гарні люди з Благодатного відкрили молодіжний центр у палаці культури. Тепер тут буде English speaking club. І не тільки.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Ірина КАБАНОВА.

Передрук заборонено

Кілька років тому Жовтневе стало Благодатним, бо декомунізувалося
Майже в кожній родині є шахтар. Тому тут навіть не один пам’ятник шахтареві...
Селищна рада. Колись поліклініка. Увінчена гербом від бренду Chapaev Street 

Селищний голова: «У цій роботі – ти просто як помічник для гарних людей»

Майже кожна установа в селищі отак збирає сміття і вчить це робити інших!
Проста деталь: у селищній раді є термінал. Щоб людям простіше було сплачувати кошти. 
Ніби й не диво цивілізації, але багато рад до нього ще не доросли...
Хоч рада не має фінансової самостійності, Топорівському прекрасно вдається організовувати громаду
У кабінеті голови – плакат від ГО «Відчуй». «Це мої друзі», – гордо каже він

На околицях селище – розхристане, у центрі – як під лінієчку...

Серп і молот тут як фрагмент історії селища
А це палац культури «з тилу»
У центрі фонтану – гімнастка. Трохи «підстаркувата», правда...
У палаці раді гостям
Відкриваєш двері, а там «жменька» усмішок: майбутні музиканти!!!
Тарас учить їх опановувати музичні інструменти
Галина Максименкова готує зірок театру...
А Олександр з друзями облаштовує майбутній молодіжний центр. 
Ремонт у ньому роблять самі
Отакий тут має бути дизайн...
Поки ми готували репортаж, кімната ожила і молодь уже тут вчиться спілкуватися англійською!

Двори у Благодатному – затишні і душевні))

З гойдалками і лавками!
Типові радянські будинки народ прикрашає на свій смак
У селищі одними з перших в Україні почали створювати ОСББ. 
Деякі з них дожилися вже й до кованих дверей у під’їздах
…І гарних фасадів!
Смітники для пет-пляшки. Пластикові відходи тут збирають окремо, пресуватимуть і продаватимуть

 

Фактично селище є шматочком Нововолинська. Тут до цього звикли. Кажуть, що це плюс...
Заголовок
Як свіже повітря, Благодатному треба інвестиції
Щоб поверталися заробітчани...
Бо поки тут на кожному кроці, чи не на кожному слові – велика «шахтарська ностальгія»

Це приміщення – чи не найскравіший приклад, що державі до «шахтарських сліз» і Благодатного байдуже
Після закриття однієї із шахт, держава обіцяла створити вугільникам робочі місця і звести своїм коштом завод. Звели оці стіни. Вони досі просто стоять… Вклали у них  3,5 млн ще вкінці 90-х!  Видно мільйони? Що сталося, де гроші, де обіцяний завод, хто за це відповідає? У селищній раді на цю тему «багатотомна переписка» з міністерствами і тільки… 
 
Отак і живуть...

Волинь – то не тільки ліси і поліська глибинка. Це ще шахтарські селища. Щоб на руїнах минулого там завирувало інше життя, надто мало просто змінити назву...

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Які фільми і вистави показували у Луцьку в 1924 році. ЗГАДАТИ ВСЕ
Наступна новина «Середня зарплата лісівників – 10 тисяч гривень», – Олександр Кватирко
Останні новини
Схожі новини