Вони називають його тут просто Саша. Він же найперше зауважує: «Я хотів би вам порадити, аби ви у репортажі не робили акцент на мені. Бо он навіть вчора ми з ними працювали в молодіжному центрі допізна, відкоси робили. Я і ще двоє хлопців – Льоша і Тарас. Робимо класний ремонт, по вихідних там буде English speaking club…».
Разом із селищним головою Благодатного Олександром Топорівським ходимо дворами та вулицями. Він часто усміхається. Часто вітається з перехожими. Час від часу показує то герб, позичений в українського бренду Chapaev Street, то саморобні смітники для пет-тари, то ремонт від кращого ОСББ, то камери на стовпах.
…English speaking club у стінах помпезного палацу, увінчаного серпом і молотом, з розкішними залами з люстрами та ліпниною із зірками – це таке собі поєднуване непоєднуваного.
У селищі Благодатне на Волині – все так.
* * *
Цей репортаж буде не про Топорівського, ні. Про класних людей, які роблять дбайливо вибудуване совєтами і назване Жовтневим зразкове шахтарське селище – сучасним, живим і прогресивним Благодатним.
Про Сашу, який тримає футбольну команду і за якого тут моляться, коли він возить передачі на фронти.
Про Аллу, колишню швачку, яку війна навчила бути класним організатором і яка мріє насадити зелені біля нарешті почищеного єдиного озера під Благодатним.
Про Романа, який їздить до Кабміну вибивати майбутнє шахтам і перший відгукується, коли в селищі треба щось зробити.
Про небайдужих і Благодатне. Уже не Жовтневе.
Благодатне і цифри. Мертві, живі і ненароджені
Ці території часто люблять називати депресивними. За Нововолинськом ти виїжджаєш на розбиту дорогу. Дивишся на терикони на обріях. Чекаєш, коли над зарослими обочинами вигулькне якась благодатна цивілізація. А бачиш раптом, як на синій зупиночці з металопрофілю хтось намалював мультяшну дівчинку з парасолькою у бузковій сукенці.
І вона так мило виглядає на фоні бронзових шахтаря і шахтарки, монументу, з якого починається Благодатне.
Але не так. Спочатку були бараки і шахти.
Люди в Благодатному живуть дивним цифрами. 6-та, 7-ма, 5-та, 9-та, 10-та… Якщо просиш розповісти їх про цю територію, всі одразу згадують довколишні шахти. І мертві, і живі, і ненароджені. Жартують, що своєму існуванню селище має завдячувати Микиті Хрущову. Перший секретар ЦК КПРС у 50-х приїхав на Волинь подивитися, як же тут розбудовують шахти. Саме звели копальні №6 і №7, поруч у бараках жили працівники.
Десь хтось із них і звернувся до Микити Сергійовича, аби той велів тут збудувати нормальне житло, бо добиратися на роботу було непросто. Він дав добро – і біля бараків взялися розбудовувати шахтарське селище. Будували так, щоб воно було помпезним, щоб інфраструктура тут передавала всю міць Союзу. Тому навіть коли за Союзом вже й слід схолонув, «міць» - відчувається.
Розкішна площа. Палац культури як десь у Харкові, як мінімум. Рядочки стандартних багатоквартирок. Пам’ятники. Шахтар і шахтарка. Невідома гімнастка у старому басейні за палацом культури. Ще один шахтар у сквері…
Благодатне – унікальне навіть не через шахти. Це – єдине на Волині й одне з небагатьох селище в Україні, яке ніби і є окремим населеним пунктом, але адміністративно входить до складу сусіднього… міста. Тому тут на виборах обирають не тільки селищного голову, а й… мера, не тільки своїх депутатів, а й міських.
Усе складно і з грішми. Хоч мешканці справно платять податки, від них місцевому бюджету – ні холодно, ні тепло. Всі гроші і з Благодатного, і різноманітні державні дотації та платежі з Києва стікаються у Нововолинськ. І тільки звідти, з доброї чиєїсь волі чи без неї, опускаються на рівень селища.
Тому селищна влада тут – як чоботар без чобіт. Майже. Бо як управляти територією, якщо у тебе немає можливості управляти грішми?
Разом із тим більшість благодатнівців сходяться на думці, що автономно від міста селище не змогло б повноцінно функціонувати. Отак уже історично його зробили свого роду «заручником» Нововолинська.
Роман. «На Сході таке селище вже б умирало»
«Тато - шахтар, мама - підземна медсестра. І тітка, і дядько… У нас тут у кожного в родині є шахтарі», - розповідає Роман Юзефович.
Він – один із тих у Благодатному, кому небайдуже. Член виконкому. Голова профкому на шахті, яку «відкривав» чи не кожен президент. У майбутньому, правда. На 10-й.
«За рахунок шахт тут усе працювало. Ремонт доріг, лікарня, два садочка, дві школи. В один момент цього всього не стало. Уявляєте?
Тому в нас селище в Італії або в Польщі. Більшість людей спасає закордон. Закрили 6-ту і 7-му. Хтось пішов на 5-ту. Закрили і її - рятує 9-та через поле, «Бужанська» і 10-та.
Але все одно люди вертаються сюди, вкладають гроші у свої квартири, роблять якісь ремонти. Я багато вже виїздив по світі, переконаний: що на Сході таке селище, як наше, вже б умирало. А ми ще можемо гордитися, що воно в нас є. Незважаючи на те, що більшість тут пенсіонерів», - міркує Роман.
Він – один з перших, якщо треба їхати до Луцька, оббивати пороги високих кабінетів і відстоювати шахтарські питання. Він – перший, якщо у його Благодатному беруться, наприклад, почистити місцеву водойму.
Колись у селищі було шахтарське озеро. Облаштували для відпочинку. З крахом шахт накрилося і озеро. Торік громада за підтримки місцевої протестантської церкви взялася його чистити.
Мріють про чистий пляж. Гойдалки. І чисту воду. Чекають цьогорічного тепла, щоб продовжити втілювати мрії.
І Роман чекає.
Алла. «Якби визволити людей з болота»
«Ех, я насадила б там різних квітів…» - всміхається Алла Мрочко.
Каже, і взагалі було б у Благодатному гарно, «якби ще визволити людей з того болота» (це про місцеві дороги). Вона мала всі шанси жити безхмарно десь в Польщі. Але повернулася.
Алла Мрочко стала відома на все Благодатне з війною. Бо не змовчала. Там, серед перших, кого кинули в пекло війни, був її син.
«Якось син подзвонив і сказав, що рядом розбили блокпост, 250 людей і тільки 50… (плаче, - авт.) вижило. Це страшно було чути. Я вийшла на площу і стала розказувати це іншим… Як я з сином говорила по телефону. Як почула, що хтось блює і кажу йому: «Боже, ви що там понапивалися?». А він: «Мамо, це ті хлопці, які вижили і прибігли з того блокпоста. Вони там надивилися такого, що їх нудить. Їм воду дають, а вони рвуть». Хай це жорстоко, але я старалася людям все розказати. Це сколихнуло їх. Всі почали підходити до мене, питати, що треба», - згадує Алла.
Так вона стала однією з волонтерів Благодатного. Гроші збирали просто на селищному ринку. Якщо у продавців магазинчиків не було коштів, вони давали… фаршем. Потім такі, як Алла, крутили голубці… Возили те все просто ТУДИ. Тепер армія вже не так того потребує, а в Благодатному є з ким проводили толоки, чистити озера, садити квіти…
А колись Алла була звичайною швачкою (на 7-й шахті діяла швейна фабрика). Ні шахти вже, ні фабрики. Далі – 11 років у Польщі.
«Якби люди не розповзалися по тому світі. Читаю, як наші українці гарно організувалися там, в Італії. Самі знаєте: піцерії повідкривали. Боже, як би хотілося, щоб наша Україна зрозуміла, які втрачає кадри. Хай би щось робили, щоб ті люди повернулися.
Я 11 років була в Польщі. Працювала в посадовців з оточення президента, гляділа їм дітей. І запрошували мене лишитися, і казали, що допоможуть, щоб я там купила квартиру. Але я не схотіла. Має бути в кожному якесь відчуття Вітчизни. Правда?» - запитує.
Саме тому в Благодатне повертаються. Такі, як Алла. Тут є заробітчанин, який вклав якось 60 тисяч у ремонт дороги на своїй вулиці. Своїх особистих зароблених за кордоном 60 тисяч.
Саша. «Коли в нього день народження, приїжджає вся бригада»
Олександр Мазурок – місцевий підприємець. Має свій магазин з промисловими товарами. Ще до війни планував розширяти бізнес. А потім, як сам каже відверто, «захєрив».
Не добирає вишуканих слів. Бо добре бачив, що і життя їх не добирає часто. У Саші вся сім’я волонтерів. Мріяв бути військовим. З початком подій на Сході фактично військовим став. На Схід їздив і він, і його сини.
Усе почалося… з футбольної команди. Він – саме той підприємець, на чиїх плечах фінансування команди «Моє Жовтневе».
«Років 3-4 до війни… - рахує, скільки ж часу опікується місцевим футболом. - Самі гроші вкладали. Коли ще долар був по 8, за сезон 500 доларів йшло легко. Це суто з однієї кишені. Але були ж ще люди. А потім троє з наших пішли на Схід, і треба було їм помагати».
Броніки, кевлари, продукти, автомобілі…
«Саш, ну скажи, скільки ти машин на фронт завіз», - просять земляки, поки я розпитую Олександра про його благодатнівські будні.
«Останній раз везли зразу три», - махає рукою він.
Кажуть, коли у Саші день народження, в селище приїжджає мало не вся колись 51-ша, а нині 14-та бригада. Два дні їдуть вітати і дуже його люблять.
Досі небайдужий до єдиного – до футболу. Тішиться кожному голу рідної команди «Моє Жовтневе». Радіє, коли в центрі селища бачить встановлені тренажери. Ніколи не жаліє грошей на фронт і на спорт.
ОСББ. «Тепер тут навіть ковані двері»
У дворі одного з типово радянських будинків на кілька поверхів Олександр Топорівський знайомить з Тетяною Рудчик. Молода жінка – теж з благодатнівських небайдужих. Член правління тамтешнього ОСББ «Злагода».
Зразу «бере в оборот»: показує, як оновили майданчик під старим будинком; розказує, як боролися за те, щоб виграти на це 20 тисяч в рамках проекту нардепа Ігоря Гузя; бідкається, як непросто рухати комуналку силами громади.
Але в Благодатному це виходить, як мало в кого. Вдумайтеся: із усього багатоквартирного житлового фонду, в селищі лише в двох (!) будинках нема ОСББ. Перші ОСББ тут створилися у 2008-му, і тоді вони реально були першими в Україні.
«Просто там не знайшлося людини, яка готова пожертвувати заради цього своїм здоров’ям. Є такі люди, часто це пенсіонери, які вважають, що ти їм щось винен. Вони досі свято вірять, що їм хтось щось повинен зробити, а вони самі – нічого», - розказує Тетяна.
Раптом зачіпляється за горбату дорогу в дворі.
«Нам би цю калюжу засипати… Самі хотіли, сказали у міськраді – не дозволимо. Мер обіцяв. Вже один раз відмовив, тепер обіцяє знов», - усміхається.
Селищний голова тим часом показує нам відремонтований фасад типової місцевої цегляної багатоповерхівки 60-х років. У дворі – теж гарно.
«Це одне з кращих наших ОСББ. Тут вони все робили самі. Там настільки вже все гарно, що навіть ковані двері поставили. Бо зазвичай починають із найнеобхіднішого: роблять воду і каналізацію», - не без гордості каже Топорівський.
Натрапляємо на смітники. Окремо – змайстровані власноруч ємності для пет-пляшки. Олександр розказує: поставили їх, аби збирати пластикову тару. Буквально днями Кабмін виділив їм 50 тис. грн на прес для сміття. Пляшки пресуватимуть у приміщеннях колишнього жеку, вже акумулюють там вторсировину. Продаватимуть пресовані відходи. Так – дорожче.
23 камери і… палац для зйомок кіно про СРСР
Йдемо далі. Кожен крок відстежують камери. Їх 23 (!). В Луцьку систему відеоспостережень встановити все ніяк не можуть, у селищі вже з її допомогою розкривають злочини.
«Поки всі про це говорили, ми зібрали спеціалістів, поліцію - і зробили. Так, за ними треба дивитися, але я не шкодую про це абсолютно. Декілька особливо важких злочинів було розкрито саме завдяки камерам. Був напад на людину: в чоловіка тріснув череп, а свідки вмить забули, хто, якою машиною і так далі. Якби не записи з камер, цей злочин ніколи б не розкрили. Був випадок, коли до бабусі прийшли невідомі і сказали: «Віддавай гроші!». Дали по голові. Винесли гроші. Завдяки відеонагляду побачили, хто і що, притягнули до відповідальності», - розповідає Олександр.
…Маршрут закінчується Палацом культури. Нам у селищі зразу сказали: «Більшість з того, що в нас є, - в палаці».
Він величезний. Усередині можна знімати фільми про партійні розборки і радянську розкіш. Залишається тільки здогадуватися, як таку громіздку установу в центрі селища на десяток тисяч мешканців опалюють.
Чутно, як десь згори гримлять духові інструменти. Назустріч гостям вибігла місцева легенда: Лариса Розенгард очолює цей палац 14 років, а працює в ньому півстоліття.
«Дєвочки, давайте відкривайте свої кабінети!» - гукнула і пішла.
У палаці працює 34 (!) колективи. В селищі цим дуже гордяться. Майже всі школярі проходять через його поріг. Дехто – лишається тут. Як, наприклад, Галина Максименкова. Нині жінка опікується двома театральними колективами. Один – зразковий, інший – народний. Один – для дорослих, другий – для дітей.
А ще тут співають, грають, танцюють, навіть - боксують. Одну з кімнат недавно віддали під молодіжні ініціативи. Тут молодь на чолі з Олександром Топорівським облаштувала собі територію для спілкування.
Поки Олександр Топорівський показує на фото, яким буде дизайн цього приміщення, і натхненно розповідає, як на все витратили всього 5 тисяч, я ловлю на камеру п’ятикутну зірку на дуже колоритній ліпнині й знову згадую про… поєднання непоєднуваного.
Топорівський. «Я сказав собі, що треба попрацювати класно і дешево»
Він прийшов на посаду селищного голови після Майдану. Був редактором нововолинського сайту, з колегами знімав перші кадри з розтривоженого революцією Хрещатика.
Коли у рідному Благодатному постали місцеві вибори, не знайшов, за кого голосувати – і пішов на вибори сам.
«Моїми суперниками були люди, які мали вагомі плюси. Скажімо, один із них був молодим банкіром. Я вже не міг сказати: «От я молодий, і то моя перевага». Другий - представником «Батьківщини» (а в нас тут від «Батьківщини» завжди всіх обирають). Третій – від БПП (адмінресурс, підтримка мера, а це ж яка махіна!). Але вони всі набрали по 20%. Я – 40. Це було моє усвідомлене рішення: виділити для себе час, щоб попрацювати тут. Мовляв, кілька років працюю класно, хоч і дуже дешево: напочатку моя зарплата сягала 3 тисяч 200 гривень», - каже Олександр.
Його селищна рада у приміщенні колишньої поліклініки. У коридорі – ємності для роздільного сміття. Так у раді збирають пет-пляшки, продають, а за вилучені гроші роблять стенди і фото на стіни… На полиці поміж законів та інструкції – книга прози Скрябіна.
А поруч із сільрадою біля гарного тренажерного майданчика – колишня лазня, яку віддали колись у приватну власність і за яку нині рада судиться. Поки там – притон…
«Є багато людей, які думають, що Благодатне депресивне. Думати так само – зробити ще гірше. Чому? У нас є історія, яку дуже люблять розповідати. Колись частину приміщення школи мали віддати під швейну фабрику. Інвестор вже навіть переобладнав опалення і завозив обладнання. Але кілька людей лягли під машини вночі. Він забрав своє обладнання і зараз працює в іншому місці. Насправді подібні речі розказувати не треба», - зазначає Олександр.
Якщо раніше донором Благодатного були шахти, то тепер тут тільки два крупних підприємства. За «надцять» років – жодного інвестора. Олександр Топорівський каже, аби щось змінити, вони запровадили пільговий режим для підприємців. Для бізнесу, який захоче зайти в Благодатне, зробили безкоштовними виготовлення проектів землеустрою. На таких умовах у селищі готуються розмістити на території АЗС і підприємство із виготовлення пелетів. І хоча це місцеві хлопці, які вирішили перенести сюди свій бізнес з міста, то вже краще, ніж нічого.
У його родині теж є шахтарі. Сам же Олександр Топорівський комфортно бачить себе, наприклад,… у бізнесі. Його часто називають «наступником Сапожнікова» (мера Нововолинська – Віктора Сапожнікова, - авт.). Такий варіант, зізнається не розглядає, бо «це нецікаво». І відверто говорить про те, що його робота в місцевій раді скоро закінчиться.
Єдине, що збирається зробити, то це завести потужну команду в Нововолинську міськраду. Бо, переконує, там треба люди, які б розумілися в кошторисах і бюджетах й відстоювали інтереси Благодатного.
* * *
Прощалися з Топорівським просто на площі під серпом і молотом на чолі їхнього палацу і під прицілом їхніх камер.
«А знаєте, я дуже сильно задумався над тим, що немає такого, про що міг би сказати: «Це зробив я», - усміхнувся він і потиснув руку. - У цій роботі – ти просто як помічник для гарних людей. Ти тільки все помагаєш організувати, а роблять вони. Але не переймаюся цим: у командній роботі так і є».
Коли цей репортаж готувався до друку, гарні люди з Благодатного відкрили молодіжний центр у палаці культури. Тепер тут буде English speaking club. І не тільки.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА.
Передрук заборонено
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.