«Як умру, то замотаю з собою». Люди «на Ревушках». ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Віра Федак  сидить під хатою в Ревушках, розказує, що треба класти «в тлумачок». Покійного  чоловіка часом так із серцем називає «падло», але його хустку забере з собою на той світ. З ним збирала цеглу зі спалених навколо хатів поляків, щоб по війні якось поставити свою. А  її батько у війну завше клав збожжє високо, щоб сховати і тих же поляків і «молоденькую жидивочку» з дітками…

Раїсу Мартинюк війна повернула у своє рідне село через 50 років. Батьківська хата прийняла її і рятує. Вродили яблука. А в її окупованому Бердянську тим часом «референдум». Танки зайшли тихо.

Діана Поліщук цього дня покинула перебирати картоплю, аби розказати нам, що Ревушки мають шанси. І мусять оживати не тільки тоді, коли хтось щось проводить на сусідньому Вовчаку і туди повз Ревушки прямують люди. Вона вчителька, тільки не у своєму селі, бо у своєму школу закрили.

 * * *

«Чужих людей не буває. У нас, в Україні, всі свої», - скаже нам тут симпатичний дядько, якому будемо пояснювати, мовляв, не думайте, що чужі якісь з фотоапаратом, ми просто журналісти.

Кілька місяців готуємо репортажі з волинських сіл і постійно пояснюємо людям, які дуже по-різному реагують на незнайомців із камерою, що - не чужі. Сільське життя фіксувати непросто. Мусиш іти в хати, заглядати за паркани, а часом в душі. Помічати ями на дорогах, церкви російські, закриті школи і ФАПи, зарослі цвинтарі і занедбані могили… Ловити смаки, хустки, спогади. Не застрягнути в минулому. Зафіксувати зміни.

Іноді села - колючі. Іноді - смачні. А бувають - теплі. 

Це було - тепле. Ревушки - заключне село у рамках медіапроєкту, який ми втілюємо на кошти, зібрані читачами, а також надані Європейським союзом і МФ «Відродження». Невеликий населений пункт на окраїні Турійщини, де зареєстровано трохи більше сотні людей, а живе менше. Ми вибрали його навмання: просто спинилися там, де добре…

Жменя хатів. Зачинена школа, бо бракує дітей. Залишки колгоспної бригади, на яку нинішні 80-літні бігали доїти корів. У центрі - магазин (теж тоді на замку) і розмальована зупинка, біля якої сільська фігура. Ми паркуємо автівку просто під хрестом і йдемо в люди. 

1. «Наш мер вийшов їм назустріч»

Вона була першою, хто просто спитав:

«Щось шукаєте, так?». 

Уже потім Раїса Мартинюк зніме хутку, вимиє руки, присяде під батьківською хатою. Уперше за 50 літ вона затрималася у своїх Ревушках на півроку. Бо зазвичай приїздила на літо. 

Зовсім юною, одразу після технікуму торгівлі поїхала у південний Бердянськ на практику. Там і лишилася, вийшла заміж, народила двох доньок, виховувала внуків… 

24 лютого була на роботі у їдальні своєї гімназії у Бердянську. У них було тихо. І танки з бетеерами зайшли так само тихо, каже вона, але наступного дня. 

«Наш мер вийшов їм назустріч, сказав, щоб заходили, але не стріляли. І вони зайшли. Він усе здав», - говорить жінка. 

Потім почало їхати багато людей із Маріуполя. Згодом більшість цих людей почала співпрацювати з окупантами. Так само частина місцевих. Раїса із донькою та внуками поїхала на Волинь. Ще одна донька лишилася в квартирі у Бердянську. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Олів'є» і люди. Затурці. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

«Он вчора у них був «референдум» той. Ми казали: що хоч роби, але не відкривай двері. Вони по квартирах ходили. І ні паспорта не треба, нічого - бери й підписуй бумажку. Вона не відкрила, пішли. А сусідка відкрила двері. Чоловікам, які голосували, ставили підписи за росію, вже сьогодні несуть повістки. Отак…» - зітхає. 

Тепер онук вчиться в Турійську на Волині, одна донька працює онлайн з хати в Ревушках, а інша – в окупації. У Ревушах вона прожила 19 років. У Бердянську - 50. Щоліта тягнуло в село. Гляділа тут маму. Коли мами не стало, їздила на канікули з онуком все одно.

Так вціліла хата, яка тепер дала їм прихисток. То - друга хата її батьків. Перша стояла на місці сільського магазину, і її зруйнували під час війни. Тієї ще… А цієї вона тут посадили город і зібрала врожай. 

3. «Розібрали клуб, бо завелися вужі»

Діана Поліщук прийшла сюди в невістки років 12 тому з сусіднього Свійчева. Їздить на роботу в Обеніжі. Працює там вчителькою. Разом з чоловіком виховує двоє дітей. Каже, що у селі трохи є таких сімей, як їхня, і всі вони не хочуть його залишати, навіть якщо змушені працювати деінде чи возити дітей у школу в сусідню Осу чи Бобли.

Довгий час посеред села стояв руїною клуб. Поміж цегли завелися навіть вужі. Поруч була (і досі є) недіюча стара школа та трохи ціліший ФАП без медиків у ньому.

Дітям не було збиратися. Не на руїнах же… Тому молоді батьки зійшлися і розібрали завалений клуб дотла. Цеглу здали, виручили 12 тисяч гривень. За ці гроші облаштували дещо на вичищеному майданчику. Тепер тут граються діти, стоять гойдалки.

Громада задумала реанімувати єдину вцілілу будівлю (ту, в якій був ФАП). До війни встигли її перекрити і замінити вікна. Перед входом поклали бруківку і поставили паркан. Більшість усього робили самі, придбати допоміг нардеп від округу Вячеслав Рубльов, поклопотавши про виділення коштів. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: 10 літ за бульбашів і вірменські сльози. Свидники. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Вони не спиняються. На черзі - внутрішні роботи. 

«Просто війна: вона все спинила. Ми думали облаштувати таку велику обрядову кімнату, знести деякі стіни. Наші хлопці багато що можуть зробити самі. Але й у війну ми тут плели сітки. Наші люди активні: і печиво пекли, і продукти збирали, і якщо що, то ми – тут», - пояснює Діана. 

Вона тут з тих, хто вірить, що якщо стукаєш - відчиняють. 

Найбільше Ревушки, каже, оживають на літо: село гуде, бо сюди з’їжджаються діти та внуки, до батьків та бабів і дідів. Місцева дітвора дні народження йде тепер святкувати на місце старого клубу, де для неї дорослі зробили майданчик. 

«А ми тут косимо і прибираємо. Дітей вчимо не смітити», - усміхається Діана. 

У них все вийде, здається.

3. «Тико їм чіпляли такиї латки жовтиї»

Вірі Федак - 92. Вона тут найстарша. Виросла у сім'ї із 12 дітей. Батьки виїхали у Дніпропетровську область дразу по Другій світової, як була «тая вербовка». Там працювали, там померли, там поховані. Але вона вже хтозна скільки не була на ти могилах. Усі її сестри і брати «у світах». Коли згадує, де хто, то й забуває, як кого звати… 

«От дзвонила сестра із Кривогу Рогу, там так бомблять…».

Вірі було 8, коли польську владу у її селі змінили на радянську. А потім 11, коли в село зайшли німці і стояли тут кілька років. 

«Німаки були добрацькії», - каже баба. Хіба можемо ми нині уявити, що сьогоднішніх окупантів в Україні за майже сто літ хтось міг би так називати? У Віри Федак аргументи - дитячі спогади. 

«Тоді німці були, як я в школу ходила: і пуд лісом, і кругом. То я не раз як бігла зі школи, то через поле додом: боялася німців, - згадує, - але вони ж мене не зачіпали, бо я маленька - біжу та й біжу».

Її спогади про життя в окупації - то історії про те, як сусіди євреї ховалися у їхній клуні: «на збожжі». Там же батько Віри Степан Волошинський ховав і сусідів поляків. 

З євреями жили через садок. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Це просто про жовтень. Сусваль. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

З історії:

… «Цілий час до нас приходили. А потом їх винищили. Тико їм чіпляли такі латки жовтиї. А я пам'ятаю: ми двері вчиним і сміємося з них… Не тямили. Там була ще дівчинка моя ровесниця Рузя і хлопчик Янкіль. Ми дружили так хороше, нам так шкода… У нас була пара коней  добрих. Аж то німці сказали татові нашому, щоб запріг коней десь їхати. Ми й не думали ничого.  А вони посадили тих жидів і завезли десь туда в Охновку. Тато приїхав і нам так ни хоче сказати, де вони, так ни хоче…» 

***

… «В суботу, як палили в плиті, вони накладали у грубі дрова - і я ходила до їх розпалювати. Тико розпалити грубку. То за те, що я розпалю, жидивка мені ше дала тухлі жовти, дала таку кофточку хорошу, такий фартушечок білий… І я така довольна була, шо то жиди дали. А потом тато хоче мамі розказати, а ми ж чуємо…».

***

… «У нас було вісім гектарув землі, тато переховував тих жидів, шкодував. Вони сиділи на тому збожжі, пока їх забрали і понищили. Він шкодував і поляків, і теж переховував на збожжі, пока не понищили». 
 

 
***

… «Німци як були в нас, то кухня їхняя стояла пуд самею моєю хатою. Замєтіли, шо то в нас дітей багатенько. Німаки такі добрацькі були, нам давали їдло теє:  і маргарин несли (ше й нихто не знав, що то таке), каші такі різні. Все время каву варили. У мене була сестра Надя, найстарша. Десь побачили, що мама била їй вош на голові. І зразу прийшов такий, шо мало-мало шо вмів говорити, і приніс бутельку, в тий бутельці небагатенько мазі. Каже: «Візьміть тиї дітки помажте голови, і не буде. То нам мама як помили, то вірите, шо мені здається, я до тих пор вошей ни мала в голові!».

***

… «Возив їдло оден німець. Він мав семеро дітей, був такий худенький. То ви знаєте, шо його нікуда ни посилали, тико з кіньми. А були такії, шо до нього кажуть: «Ти скажи «гаряче гумно носом», а він і каже, повторює. То шо ми з тих німців висміялися… А ше був рускій плєннний з ними, такий Ванька. Іван Чудєсний, так говорили, ну. І йому теж: «Кажи «гаряче гумно носом», а він не понімає, то шо ми висміємося,  дітвора насходиться…».

***

… «А вже як тиї німці відступали, вже як їх гонили, то в сусіда через дорогу, який мав два хлопці, взяли одного, Павлушу, з конем і возом. То та баба скіко була, то ціле життя по ворожетах все ходила і ворожила, ворожила. Дехто казав: нема, дехто - живий. Так він не вернувся, той Павлуша».
 

***

… «Таке було село: хатиииии туда гет за могілки і кругом. Там така кольонія. Ми, маленькі, корови пасли:  пастовень такий був…».

***

… «Ми ше як малиї були, то мама брали кутника і напихали мнясом. Різали великими кусками мнясо, там сала трошки. І запихали, солили крепко, зашивали його і вішали на горі. То кутник звалося. А водного року кутника повисили, то ми, малі,  шо? Полізли на гору, кутника відкрили, та й полізли потім другий раз, а там - хробаки завелися. Люди, ми вже так переживали, де його подіти, шоб тато не бачив. Викинули десь багато собаци. А собака такий красівий був, рабенький. Ну, то шоб були того мняса йому накидали і налили води чи шо. А то він, бідненький, як наївся і здох. І ніхто не знав, чого і що. А то через кутника!».

 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Гет усім дітям токмачі у тий рашці робила». Бузаки. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

***

… «Як жилося при радянськуй? Було різно: і добре, й пагано. То нога боліла, то рука боліла. Як ми строїлися, було дуже трудно. Поляків били, хати палили. А потім ми з хадзяїном строїлися. Боже-боже, як ми мучилися, ту цеглу збирали з тих мурів. Їздили кругом і збирали тиї мури з хатів поляків. Бо більше не було з чого».

***

… «Чоловіка звали Іван. Розписалися, шо я й ни хтіла. Він старіший був на сім років і штири місяци. Але вже двацить оден рік і більше з місяцями, як його нема. Похований. 

Він все до матира: давайте метрику, а мама ни в якую. А посля поїхав сам, падло, взяв, тую метрику, достав, завів туда, де розписуються. А тая, шо розписувала, каже: «І ви така молоденька, а він вже старший на багатенько…». О!  А я шо буду казати? Мовчу. Розписалися».

***

… «Там у мене було кухро. Тоді так було трудно з тею одежею: подушчина одна велика, друга маленька, третя ше меншенька, радно вовняне, годіялце якесь. А платтів то ми мали трохи, бо наш тато як був в Германії (він аж туди зайшов, не був не раняний, нічо), то нам, правда, прислав. І мамі, і нам платтів, товару багатенько. А вони ж там того німця розбивали… Мама нас обшивала. І тиї плаття були такі гарні, шо вже як підем на мУзику…» .



ЧИТАТИ ТАКОЖ: «То одна гба…», або «Колись ми так говорили, що всі сміялися». Велимче. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

***

… «І зробили вже мені карточку на могілки, як умру. Та й такую вже з молодеї».

***

… «Стоїть моя хата порожняя на конці села. У мене там лежить той тлумачок. Там всьо зав’язане в хустку. Кладуть у тлумачок, як хто. У мене там дві сорочки, ліфики повикидала, хусток двоє - все по дві. 

А є ше така хустка цеглова! Як мені було 16 років, чоловік купив. Він усе тую хустку любив. Шо я нею натішилася, як їздила колись по поїздові де… На мене люди зглядались, бо тоді ж такої не було. Така велииика! Тико неї муль поїла трохи в шафи.

Він вже слабий був і каже до мене: «Чого ти не сходиш теї хустки». Кажу: «Ти слухай, куда я тую хустку замотаю і пойду? Я як умру, то замотаю з собою». Уже його двацать оден рік нема, а вона в мене там та хустка з френзелями, цеглова, тико поїджена».

P. S…

Ми наслухалися історій про Ревушки і колись, і тепер. Йшли вулицею і ловили гарні кадри. Під хрестом стояла наша автівка. Під нею лежала гірка повних торбин. У бузковій із написом «Romantiс» були: баночка грибів, баночка огірків, баночка помідорів, виноград, в інших – гарбузи… 

Оглянулися, щоб побачити, хто це тут раптом в «чужому» селі для «чужих» наскладав гостинців: під своєю батьківською хатою стояла Раїса Мартинюк із окупованого Бердянська. Махала рукою, а поруч в ногах - ящик яблук… 

«Тільки візьміть, тільки візьміть», - просила вона.  Невже хтось міг би не взяти? Це найкращий фінал проєкту «Занесло в село» на «Першому», який міг би бути.

«Усе буде добре, все буде Україна!» - гукнула нам в дорогу Раїса…

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

* This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

• #Занесло в село
• #історія Волині
• #село Ревушки