"Першому" вдалося взяти ексклюзивне інтерв’ю у військового, який відстежував російські ракети. Сам він з Луцька. До війни працював підприємцем-автослюсарем. Воювати пішов добровольцем. Згідно з військовою спеціальністю, яку отримав на кафедрі у виші, курував роботу радіолокаційної станції (РЛС). Офіцер мусив демобілізуватися через погіршення здоров’я. Багато що з того, що він знає, є воєнною таємницею, тому частина питань залишилася без відповіді. Свого прізвища Олександр воліє не називати.
В інтерв’ю описує вражаючий факт - як росіяни ховають свої літаки в небі, а також пояснив, чому він проти бусифікації, що його дістало у війську і навіщо закопував у землю свіжі пироги.
"Ракети і шахеди виловлювали радянською технікою"
– Що саме ви робили на війні?
– РЛС (радіолокаційна станція) - це очі військових. Суть моєї роботи – в небі виявляти об’єкти й аналізувати їхній рух. Як начальник станції я розвідував і передавав інформацію "вище". А от коли на бойовому чергуванні, то на тебе замикаються всі станції, які підлягають роті. То в таких випадках передаєш командиру усі їхні дані. Я був відповідальний за загальну радіолокаційну інформацію, яка сходиться з цих станцій. Скажімо, твої станції крутяться – ти бачиш щось підозріле в їхній показах і своїм рішенням можеш привести їх в бойову готовність. Тоді по іншому трохи йде видача цілі, інший режим роботи – інша специфіка.
- На якій РЛС Ви працювали?
- Ще радянській. Моя красуня була 81-го року випуску. Ще за Брєжнєва, але розробка ще раніша. Попри вік, ця техніка, як на мене, працювала доволі непогано. А ще, враховуючи те, що вона була заточена на інший режим роботи... – здавалося б, вона просто ну не могла бачити те, що зараз літає, бо у час її створення про таке не знали! Але вона бачить. Ми могли виловлювати нею і шахеди, і ракети! Треба просто її відчувати і знати, що ти від неї хочеш, і тоді вона прекрасно себе поводить.
Я був на Сіверському напрямку (Чернігівщина, частково Сумщина). Взагалі РЛС ставляться в тилу, не менше як за 50 км від лінії бойового зіткнення, але задачі можуть різні надходити і вони, ясно, не обговорюються. Якщо треба – навіть на територію ворога можна заїхати, щоб краще побачити.
- Заїжджали?
- Я не можу про це розказувати...
- В новинах звучала інформація про загибель військових з РЛС...
- РЛС - це очі. Відповідно першим ділом б’ють по очах, по вразливих місцях. Тому під час війни екіпаж не працює безпосередньо у станції, його переносять подалі. У самій станції передбачений винос і можна нею керувати дистанційно. З цим все гарно продумано. Єдине, що ми доробили, то дистанційне керування... Просто воно радянське лампове і дуже важке для транспортування... Бувало по-всякому, скажем так. А от в сусідніх підрозділах були прикрі інциденти. Було, шо люди бідні загинули. Ракета самонавідна – відстежити її складнувато. Нас то Бог милував. Просто дивишся по ситуації – якщо щось нехороше, то зразу людей в укриття.
У нас більша проблема була – диверсійні групи. З тими складно. Ти ж у полі – з усіма разом! Твоя задача – організувати оборону, охорону людей і техніки, розставити бойові позиції, сектори обстрілу, у випадку чого – куди відступити. Все!
З іншого боку, люди наші гинуть, зокрема, і через те, що оця воєнна небезпека стає рутинною – і вже на неї так не звертають уваги. Якщо в перші дні на війні десь тріснула гілка – ти падаєш в окоп. Минає час і коли чуєш "баххх" – "а-а-а, це далеко" і уже не звертаєш уваги. Як над тобою щось летить – дивишся, куди впаде, якщо його зіб’єм. Такого, що розбігаються, паніка – нема. То війна.
"Йде рейсовий літак, раптом їх стає два!"
– По роботі у мене були дві основні програми. Одна допомагала відслідковувати рух цивільних літаків, щоб можна було характеризувати ціль, яка летить, – чи варта вона уваги. Якщо, припустимо, летить "Ташкент-Франкфурт" і він в тебе є на екрані (співпадає кожна координата), і йде він тим самим курсом, то за це можна не хвилюватися. Але було таке, що рускі "підкладали" під рейсовий цивільний літак - бойовий. Тобто йде пасажирський борт, а десь під ним або збоку від нього - бойовий. Це ж міжнародні авіалінії! Дивишся – і бачиш на екрані, що ціль розділилася, тобто йде рейсовий літак, раптом їх стає два і один з них починає рухатися в твою сторону. Це про те, що вони не просто до українців зневажливо ставляться – вони до всього світу зневажливо ставляться! Їм плювати, чи у Делі, чи у Ташкент летять мирні люди – їм головне справитися з бойовою задачею.
Та найстрашніша річ для мене в бойовій роботі, коли зникав зв’язок. Він часто підводив саме у найважливіший момент. Ти в чистому полі, канал передачі даних є, починається бойова робота – і відвалюється зв’язок. І шо робити?! Викручувались по-різному: і радіостанції задіювали, і смс-ки звичайні надсилали. Головне – робота в результаті не провалювалася. Важко було і коли злітали налаштування в апаратурі, коли акумулятор розряджається. Якщо хтось з технікою не дружить - то це провал. Хоча зазначу, що за час служби стало більше каналів зв’язку для передачі інформації.
"Я в універі стільки не списував ручок, як там"
– Розкажіть про побратимів, з ким довелося воювати
– В загальному люди там хороші, мені подобалося. Кадрові військові з моєї роти були, практично, всі місцеві, а мобілізовані – з усієї України. Я один – із Заходу, а так – Одеса, Київщина, Черкаси. Я ще жартував, що з Полісся поїхав на Полісся. Що тут краєвиди, що – там, то практично однакові. По полях я багато покатався. Мене це і захоплювало. Бувало, формуєш підрозділ для виконання бойового завдання з РЛС – в одному такі підберуться люди, що хоч до рани прикладай – з одного погляду розуміють одне одного. А були такі, що мусиш кожному розжувати. А це ж виїздять ті, хто займаються станцією, плюс водії, дизелісти, охорона... І в кожного свої фенеберії і на це треба якось зважати. В цивільному житті, якщо тобі не подобається робота – можеш звільнитися, а там – мусиш думати, як її зробити.
– З чим було особливо важко впоратися?
– Стандартні проблеми. Армія – це не курорт. І зараз в ній з’явилися проблеми через те, що там багато людей з цивільного життя, "з гражданкі". Ми мислимо трохи інакше. Пристосуватися до армійської логіки важко. Коли вже потім в той курс входиш, то розумієш, що оце по-їхньому правильно, але саме до такого ти не підготовлений і не розумієш, чому так. Наприклад, у мене були великі розриви шаблону у ситуаціях, коли треба виконати якусь роботу і щоб отримати на це людей, то треба було йти й узгоджувати з їхнім начальством, хоч ми всі служили в одній роті. Бо хтось із підрозділу охорони і треба домовлятися.
– Плюс писанина! Я в універі стільки не списував ручок, як там! За місяць в мене йшло до 3 ручок гелевих. Так звана штабна культура: має бути паперовий носій, стандартна шапка, відступи... За безпосередньою спеціальністю я, мені здається, воював відсотків 15 часу. Решта – організаційні питання. Від солярки – до теплого одягу. Бюрократія. Спершу був на керівних посадах у роті, але зрозумів, що це психологічно не моє – попросився на нижчу посаду – начальника станції. Набагато менше бюрократичної роботи.
От той самий журнал бойових дій я порівнював, як я писав і як випускник військового вишу. Ти просто пишеш: за такий час відбулося те-то. А у нього – за такий-то час згідно того і того – так-то, тому що те і те. Це виходить цілий роман! Таке розписувати… В тому є логіка: ці деталі - твій захист, якщо щось десь не так станцювало – тоді піднімаєш журнал, а там все є. Але це, як на мене, важливо за умов, коли ситуація нединамічна: коли за осінню – зима, а там – новий рік. А якщо в тебе обстановка змінюється кожні 20 хв?! А це ж, крім того журнала бойових дій, є інші журнали! В мене порядка 9 штук тих журналів було! В чистому полі! Так, 8-9. І от ти відправляєш людей спати, а сам заповнюєш їх всі, починаючи з робочого зошита...
– Але найбільш болюча тема солярки. Мусив в кілька служб подавати кількість тієї солярки. На 7 ранку – такому-то, на 9.00 – такому-то, на скількись там ще – ще іншому. Ну хіба не можете ви там між собою скоординуватися, якщо одному подам?! При тому, що в підсумку все одно солярки катастрофічно не вистачало, катастрофічно. Її було майже завжди впритик. Стало легше аж із середини 2023 року: її привозили більше. Але все одно звітність про неї була – ого.
– Служив я з вересня 2022 року до кінця 2023го. Демобілізувався за станом здоров’я. Хоча зараз, як повертаюся назад у спогадах, то, думаю, що я би і повернувся... Одне тільки – згадую оцей бюрократичний маразм – і все. Це просто неможливо витерпіти знову! Замість того, щоб десь набратися досвіду чи відпочити, чи зайву годину поговорити з сім’єю, ти мусиш займатися всякими бюрократичними речами! Просто дуже не хочеться писати... А загалом – там так працює, що маєш те, як себе поставиш. Якщо нормально з людьми, вмієш знайти до них підхід і тебе ніщо збоку (з гражданки) не тягне, не бентежить, то в принципі там досить непогано.
– Вас тягнуло...
– Кадровому в армії звично. Після чергування, якщо місцевий, йшов собі додому. А мобілізований – повністю відірваний від сім’ї. А є ж зобов’язання перед рідними, якесь майно, цивільна робота, а ще коли збоку держави прилітає така комедія, як нова ціна на світло. Електрика по 4 з копійками, хоч обіцяли незмінність цін. А пільга на комуналку ще не діє, бо ти тільки почав служити. Або вдома якісь конфлікти, а ти не можеш повпливати, бо ти далеко. Це трохи вибішує. В плані матеріального забезпечення – не нарікаю. Тобі скільки треба? Таке собі, більше на сім’ю. Моя зарплата йшла додому, а преміальні за бойові чергування – на життя підрозділу. Мусили собі забезпечувати пальне для машин, дрова різати – треба бензопилку. Зима ж. Бо виїздили і в полі стояли... Маєш подбати і про укриття. Стройбат є, але для всіх не встигає. Ідеш-шукаєш місце для укриття, наймаєш трактор. Бувало, що домовляєшся з власником, якщо приватна ділянка. До честі їх, місцеві помагали, як могли.
"Пироги забрав... і ми їх прикопали"
– Я категорично забороняв будь-що приймати від "місцевих". Від напоїв, їжі – до теплих речей. Категорично! Ти не знаєш, що то за люди і чи точно вони місцеві. От ситуація: в 6 ранку жінка, яка нібито живе за кілька кілометрів від села, приносить пироги з маком, гарячі. Коли вона їх зробила? Чи така вона вже добра? Листопад, вітер, а вона йде через поле, щоб «мальчікі покушали». Що вдень не можна прийти? Потім у розмові з головою сільради дізнався, що їхнє село «наїлося» від окупантів – наших підставляти не будуть. А от за кілька кілометрів збоку село, в якому багато мішаних шлюбів з росіянами, білорусами і навіть є випадки, шо хтось в рускій армії служить. Шо там за люди – невідомо... Ту жінку я вже не заастав, а її пироги в солдата забрав і ми їх прикопали. Здали трохи на експертизу, благо що нічого не знайшли, але… пояснював і далі постійно, щоб не брали нічого! Тим більше годували нас шикарно, тільки готувати не лінуватися, бо ж на дровах готували. Одна проблема стандартна завжди була – це вода. Для пиття – у спайках – завжди, бо так безпечніше, а на технічні потреби – дощову збирали.
"Були випадки, що він служить наче назло тобі. А було – топить все в горіляці"
– Що думаєте про "бусифікацію"?
– Якщо оцей бусифікований попадає в частину, то з нього військовий буде, вибачте, ніякий. Це буде служба як мокре горить, прийняття наказів в штики, зневага до побратимів, до рядових ще ні, а до будь-якого, навіть найменшого, начальника – це повне несприйняття. А це провал бойової роботи. Були в мене схожі моменти. Людей забрали з вулиці, то мені з ними складно було. Поки вони не відчули людського ставлення з боку начальства, то вони чудні речі виробляли. Просто чудні речі. Помста була. А тим більше зараз, думаю, ці бусифіковані далі полігона не заїдуть. Будуть люди бігти (втікати) і це провал мобілізації. З людьми ніхто не працював, щоб донести всю трагічність і всю глибину ситуації... Були такі випадки, що він служить наче назло тобі. Правда, колектив маленький і це не мало сенсу: чому ти маєш щось мені висловлювати – ми поставлені в однакових обставинах в спільну роботу. А було таке, що ті люди топлять все в горіляці. Просто бідні п’ють неймовірно. Інколи закриєш очі, а інколи мусиш строго діяти. Як можна так, коли знали, що рускі за пару кілометрів, але дозволяли собі сотку і більше потягнути... А бувало і таке, що в фірмових маркетах купували шось акцизне, щоб люди не пили невідомо що.
"Працюють на війні ті, хто цю державу утримує в мирний час"
– От ще що мене бентежить – у мене в підрозділі були комбайнери, будівельники, айтішники, підприємці, фермери, навіть помічник рабина був. Але ні одного не було з представників влади – з тих, хто живуть за держрахунок. Тобто працюють на війні ті, хто цю державу утримує в мирний час. А ті, хто годуються з рук держави, ми знаємо де. І на відповідь на це питання є дуже потужний зараз соціальний запит. Дуже потужний. Якшо всі – то всі. А як нє – то чим ви кращі за нас?
А я щоб знову пішов, то треба чіткі правила гри. До прикладу, час служби. Якщо воюєм всі, то кілька місяців служиш – інші кілька вдома. Тоді і не було б такої зневаги один до одного в плані того, що ти сидиш вдома, а я там стільки років. А, по-друге, я помітив: якщо ти деякий час не задіяний на бойовій роботі, то з дистанції ти маєш можливість аналізувати і коли повертаєшся – виконуєш ту роботу на порядок якісніше. Це про те, як ти себе поводив, що робив, які були твої дії, які накази. А коли весь час в тому всьому – переходить усе в рутину і нема ініціативи. День пройшов і слава Богу.
"Ми стоїмо – це велике досягнення"
– Яка з вашого погляду буде Перемога, мир?
– Український прапор на мапі – це вже велика Перемога. Стільки років, скільки рускі намагаються знищити Україну, а ми стоїмо – це велике досягнення... І тепер, як вони не намагалися, щоб ми впали в перші дні, бо ми воюємо проти них часто радянською технікою, зброєю, у них нічого не вийшло!.. Звичайно, хотілося б не тільки «Крим наш», а й «Курськ наш», «Кубань наша». Як на мене, Перемога – це коли рускій тільки, як почує українське слово, одразу мочить штани. Щоб боялися, щоб розходилися в боки, щоб і подумати не могли назвати нас хохлами чи ще якось образливо. Сказав "хохол" – без зубів остався. З цього приводу – мене дуже висаджувало в армії, коли чув рускій язик. От я спостерігав, що 95% тих, хто зі мною служив, російськомовні. Чого я досяг? Зі мною починали спілкуватися українською, хай криво, ламано. Я не вимагав. Навіщо це, коли він так жив все життя. Треба було психологічно підвести, що ти воюєш за Україну. А це не просто піксельна форма і прапорець на шевроні – зсередини треба себе перебудувати! Як швидко перейшли на українську села, які були під російською окупацією! Ті зразу нашими стали в момент. Навіть такі рідкісні українські слова вживали, з говірок, що не часто і чув раніше, а той не чув взагалі.
І ще про Перемогу. Був випадок, який мене зворушує і сьогодні. Якось ми проїздили через одне село і зупинилися біля місцевого магазинчика. То був період різдвяних свят. І саме в цей час, як я був в магазині, туди зайшла дівчинка років 9. Вона принесла 500 гривень, які наколядувала, у скриньку пожертв для ЗСУ. Це величезна сума. Всі там були вражені, включно з продавщицею. Я зняв з себе шеврон і вручив їй з подякою. Тоді аж розчулилися всі в магазині. І без сліз не обійшлось.
– Усе-таки в російськомовних регіонах є великий запит на українство. Де б ти там не з’являвся – бачать форму і чують українську – йдуть як до попа сповідатися, поговорити. Люди з вулиці питають: " А шо ви про скажете? А как можна сделать?".
При цьому спостерігав таке, шо масово думають, що "рускіє харошиє, только путін плахой". Це робота Росії. Це дуже багато в кого в голові сидить, що тільки путін помре, то все воно закінчиться. Нічого не закінчиться! Кажу: "У вас міст розбомблений. Це його путін так розгатив? Чи по тих кварталах особисто путін з танка гатив?".
"Шо, Ісуса любіш?"
– Можливо, того і запускали в українські села бурятів, щоб з рускіми не асоціювалися. Дуже сильні звірства. Вганялися ті буряті в села північні – влітає такий у хату, бачить ікону і питає: "Шо, Ісуса любіш?". А тоді виганяє хазяїна з хати і на паркані чи на стіні цвяхами до неї прибиває. А дружині дозволяє тільки воду три дні давати і не знімати, бо "всєх растрєляєм". Або вигнати село на могилки, до христів поприв'язувати і в чоботи воду поналивати в березні-місяці! От тобі відмороження, ампутація, тобто вже ці українці воювати не підуть. А те, що там, скажімо, для приколу танком хату розвалити, щоб посміятись... Чи з танка вальнути в хату, де табличка "Діти"... Так само їдеш, буває, по селу – комини стоять, збоку гараж розбитий, а в ньому машина з двома тілами. Там між ребрами вже пташки гнізда поробили... Помогти нема кому, бо не знають, чи не заміновано. Розумієте, коли дивишся зараз, як тут життя буяє яскравими фарбами, і люди добре, що вони того не бачили, але вони просто не розуміють, яка це страшна біда, яку рускі несуть!
То з приводу бусифікації: ніякі там пункти незламності-нешмамності не допоможуть. Тільки загальна мобілізація, загальна робота на перемогу. Рускі ж вважають себе "побєдітєлями", розказують, що ми нацисти і тому нас треба знищити як українців. У нас же в державі нема комунікації з людьми, щоб донести, яка це страшна сила і як її треба зупиняти. Але не бусифікацією це має робитись!
А наостанок – з приводу ''вєлікой руссской культури'': часто-густо кацапи, в які хати не заходили –хезали в каструлі, мультиварки, чайники і т. д. Демонстративно залишали і на стінах, коли дряпали, коли тим же лайном писали: ''расія нафсиґда!". Тобто – ніякого Пушкіна, Достоєвського і балету! Росія може продукувати лише лайно і обмазувати ним все, куди дотягнеться!
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
