Сергій Козак – заступник начальника ГУНП у Волинській області. У 2014 році прийняв нелегке рішення і поїхав на війну. Комбат батальйону тероборони «Волинь». Досі авторитет для багатьох своїх тодішніх бійців. До цього навчався у військовому училищі, потім служив офіцером Національної гвардії, згодом – внутрішніх військ. Звільнився в запас на пенсію, пішов працювати в охорону гіпермаркету «Нова Лінія». А в 2014 році прийшла війна… і поділила життя на «до» та «після», як і кожного, хто проходив чи проходить цей шлях.
Він поєднує у собі непоєднуване: стриманість та відвертість, вимогливість та розуміння, гумор та суворість. Говоримо про найскладніші моменти в АТО, службу в поліції та особисті спогади, відчуття, перемоги та поразки.Аби показати, що війна відпускає, війна пробачає тих, хто йде, війна дозволяє будувати життя за її межами, попри те, що вона все ще триває.
Шлях на війні
В свій час я навчався у військовому училищі, потім служив офіцером Національної гвардії, потім внутрішніх військ. Звільнився в запас на пенсію, а в 2014 році прийшла війна. Держава витратила мене кошти, я на це вчився, тому й пішов. Треба було ж комусь це робити, а я прихильник того, що спеціально навчені люди повинні служити й захищати державу. Рішення для мене було не просте, але краще зробити і шкодувати, ніж взагалі не спробувати. Мама мене благословила зі сльозами на очах, і поїхав.
Найважчий для мене період – щороку починаючи з 24 вересня, коли ми в’їхали в Дебальцеве і до 29 грудня. В цей період я постійно проводжу якісь паралелі і намагаюсь згадувати події, які були 6 років тому в цей день.
Хочеш, не хочеш, але все рівно постійно згадуєш.
Коли ми у перший день в’їхали в Дебальцеве, то навіть погода тиснула морально. Сказати, що я не боявся – це не правда. Все ж прострілювалось постійно, щось вибухало, артилерія працювала. Перший день був найскладніший, але потім і до цього звикаєш, страх притупляється.
«Якби бодай щось можна було змінити»
Я пам’ятаю кожен день, коли наш батальйон ніс бойові втрати: коли гинули, в полон потрапляли. Усе це перед очима. І це були найгірші і найстрашніші дні.
Був один такий момент, який от ніколи точно не забуду. За два дні до дня народження мого побратима Сергія Склезя, я його побачив, він був старшим матросом.
Йшов з торбиною такою,і каже мені: «там коньяк, в мене через два дні день народження, хочу випити з вами». Я його зупинив, кажу, що от в караул треба ж заступити сьогодні, то коньяк, мовляв, занеси в кабінет, а потім вип’єм. Ввечері він заступає, під час обстрілу виступає спостерігачем, перебуває на позиції і осколок граду потрапляє йому в голову. Людини не стало. І тут розумієш, якби бодай щось можна було змінити...
Коли ми входили вже в зону АТО, я як командир, ставив перед собою задачу привести усіх хлопців живими. Я цього дуже хотів, і вважаю, якщо добре організована робота від командира і до крайнього солдата, то це можливо. Мені не вдалось. Виходить, що я десь таки не допрацював, не вірні рішення приймав, чи десь везіння не вистачило. Не знаю, я з цим живу, і як співається у пісні: «Но во сне мне снится все тот же бой, изменить который нельзя». Так і є, десь воно мене під’їдає і мушу з цим далі жити.
На війні складніше психологічно, ніж фізично. Організм на адреналіні, і навіть моя стара травма коліна абсолютно мене не турбувала. Так, було велике бажання виспатись, бо слідкував за усім і вдень і вніч. Ми були на першій лінії оборони, це був 2014 рік, артилерія працювала на повну і психологічно було складно, безумовно.
«Якщо буде потреба – піду знову»
Але я й досі не можу сказати, що на війну більше не піду. Безумовно піду, якщо буде у цьому потреба. Бо багато чого переоцінив. Наприклад ті, хто до 2014 році танцював у кабаках під «Господа офицеры» в мундирах, чомусь на війну не сильно спішили, а навпаки, до нас прийшли, як ми кажемо, «ботаніки»: айтішники, прості робочі, підприємці, які мали свій бізнес, офіціанти. Але вони прийшли і досить якісно виконували свою роботу.
Читайте також: «Я був готовий померти, але розумів, як сильно хочу жити». Богдан Бондарук. ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ
Тому, якби знову почались би якісь активні бойові дії, то я точно тут би не сидів.
Доля командира нелегка, бо часто доводиться приймати складні рішення. Моментами здається, що краще б вже сам пішов і виконав його, ніж посилати туди військових. Але ж якщо з одним підрозділом ти сядеш в окоп, допоможеш їм, то як бути з трьома іншими? Це складно дуже. Хоча, я завжди намагався робити по принципу не «вперед», а «за мною». Як на мене, командир повинен дотримуватись такого принципу, тоді і хлопцям легше, і довіряють тобі більше.
Жодного разу я не спілкувався зі своїми підлеглими по типу «я начальник, ти - дурак». Довіра вибудовувалась довго, бо багато хлопців вже звикли до брехні від керівництва. А я не брехав, говорив чесно, міг не договорити, коли справи були геть погані, але старався бути чесним. Жив в одній казармі з усіма, хоча мав можливість бути в гуртожитку окремо. Ми разом їли, спали, на полігоні. Усюди. Досі я з багатьма хлопцями в хороших стосунках.
Життя після війни
Коли я повернувся додому, то перше, що зробив – виспався і помився. Добу я точно проспав у потязі під час дороги.
Повернувся перед Новим роком, і було таке дивне відчуття, щось подібне до роздратування. Тут же все інакше: нічого не зруйновано, немає вибухів, люди не відчувають війни, всі святкують і тішаться. А я от повернувся і думав: як так? Мене дуже дратувала байдужість більшості людей до війни. Бо біда в тому, що найбільше від війни втомились люди, які ніколи її й не бачили. Ми там повинні були терпіти певні «незручності», м’яко кажучи, аби тут було мирне життя. Потім це роздратування якось стихло.
У 2015 році я демобілізувався і після служби в ЗСУ планував повернутись в охорону Нової Лінії, де й працював. Мені запропонували очолити підрозділ тоді ще міліції, але я відмовився. Пізніше вже вдруге задумався, і прийняв пропозицію. Зрозумів, що складно буде просто повернутись в охорону, коли там все ще війна триває і, мабуть, я таки в свій час десь та й не дослужив.
«У нас дуже багато колишніх військових»
Робота військового і поліцейського схожа в цілому. В поліції простіше в плані взаємовідносин керівництва. Я відверто кажу, що в поліції в десятки разів менше «самодурів», ніж я бачив їх по вертикалі в ЗСУ. Це на той час, зараз можливо щось і змінилось, але це відверто. В поліції жодного разу мені ніхто не нахамив, не «брав на горло», а в ЗСУ це почалось буквально з перших тижнів. А я ж такий, що не змовчу, тому відповідав так само, і не важливо яке звання у людини.
Бо треба завжди відноситись до людей так, як би ти хотів, щоб відносились до тебе.
Мені легко працювати, коли я знаю хто командир, і поважаю його. Коли в ЗСУ мене пробували «брати на горло», то нічого хорошого з цього не виходило. Головне, бути людиною, незалежно від обставин, робити якісно свою роботу, а твоє прийде.
У нас дуже багато на службі перебуває колишніх військових: в патрульній поліції, в КОРДі, в ТОР. Їх багато, і кілька хлопців під час першого набору попроходили, коли на місце був конкурс в 20 людей.
Але не багато людей хочуть йти до нас працювати, хоч ми усім раді. Раджу колишнім військовим пробувати себе в поліції. В нас вакансій не мало.
Нещодавно от одружився ще. З дружиною познайомився лише рік тому, але особисте життя повинно залишатись особистим. Життям своїм я задоволений.
* * *
Тим, хто не може знайти себе після війни хочу сказати, що безвихідних ситуацій не буває. Складно на війні було в усьому і усім. Людська психіка багато може витримати. Тому, потрібно знайти для себе роботу, якою завантажити максимально свій час. Тоді погане в голову не лізтиме, і думки світліші стануть. Хочете малювати - малюйте, хочете вишивати - вишивайте. Робіть те, чого бажає душа і нікого не слухайте.
Текст і фото: Юлія ГАЛЕЦЬКА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
