«Марія, я же чєчєнєц», - казав мені Джохар Дудаєв». СВОЯ ІСТОРІЯ

Луцьк сховав від війни ту, яка не раз брала інтерв'ю у Джохара Дудаєва...

Вона вибачалася, що іноді має ґандж - курити. Правда, на столі перед нею усю розмову лежали не цигарки. 

Невеличка кухня луцької малосімейки. Дуже скромно. Десь би мала бути кішка, бо під столом посуд на їжу. За спинами на плиті - мовчить чайник. На столі перед Марією - розкладені старі світлини. Поміж ними такі ж старі журнали. Марія мусила приїхати в Луцьк через війну.

На світлинах, що на столі, - трупи російських «хлопчиків», які почали розкладатися. Їх фотографувала вона ж. Тільки «хлопчиками» ця жінка постійно називатиме російських загарбників з Грозного, солдатів горезвісної Майкопської дивізії, яку генерал Грачов кинув у новорічну ніч з 1994 на 1995-й рік на Грозний, тоді столицю незалежної Чеченської республіки Ічкерія. Той Новий рік Марія зустріла в дорозі на Чеченію. 

На світлинах - 95-й. І повсякчас здавалося, що все це я десь недавно бачила.

 *  *  *

Марія погодилася на цю розмову, бо переконана, що зараз саме той час, коли українцям конче треба нагадати про те, що між ними і справжніми чеченцями - чимало спільного. Вона належить до тих кількох людей в Україні, які мають для цього «залізні» аргументи, бо вона бачила справжню Чеченію. 

Журналістка Марія Базелюк у 90-х роках очолювала Український комітет АБН і готувала матеріали з гарячих точок на теренах колишнього СРСР. Найбільше їй доводилося їздити до Чеченії. У доробку Марії - кілька інтерв'ю з президентом Чеченської республіки Ічкерія Джохаром Дудаєвим, його друзями та помічниками, командирами та воїнами чеченської армії і навіть з російськими полоненими того часу. З дружиною Дудаєва Аллою вона спілкується дотепер. 

- Марія, я же чєчєнєц, - казав їй якось Джохар Дудаєв, коли вона запитала, звідки він так добре знає історію визвольних рухів в Україні і Української Повстанської Армії. 

Востаннє вона побувала в Чеченії у квітні 1997-го. У Грозному було небезпечно. Після здобуття незалежності Росія не полишила маленький народ у спокої. І в 95-му зазіхнула на Грозний. А у 1999-му - почала нову війну, приводом для якої стали терористичні акти, які сама ж і влаштувала. Борців за свободу розвіяли світами, на їхнє місце прийшли кадирівці, тих за ніяких обставин вона не назве чеченцями… 

- Маріє, як ви зустріли цю війну? Якими думками? - запитаю при зустрічі. 

- До 24-го лютого я була абсолютно готова. Просто не знала, коли саме воно почнеться, - відповість вона. 

 

Прийшов час, коли Марія змушена була залишити своє селище Коцюбинске під Києвом. Березень 2022-го. Давно уже не було газу і все гучніше чути обстріли навколо. Бої йшли за лісом. Вона взяла кота, домашні речі, найцінніші світлини зі свого журналістського архіву - і опинилася в Луцьку. 

Тут вона зараз - найбільше вдома, ніж будь де. Дитинство Марії Базелюк пройшло у селі П'яннє біля Острожця, на межі Волині та Рівненщини. Тому себе вона завжди називає волинянкою. 

Те саме П’яннє з 60-х до 2016-го звалося Радянським. Можна припустити, як дошкуляла доньці депортованих на Волинь із Підляшшя, доньці члена УПА, в'язня сталінських таборів і учасника Кенгірського повстання, ця назва, якою нам намагалися нав'язати іншу історію. Замість української. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Кузьмови діти» втекли з Сибіру. Репортаж-спогад з Волині про совєтське пекло. Ч 1. СВОЯ ІСТОРІЯ

Батько Марії Базелюк був засуджений на 25 років тюрми, був висланий до табору під Джезказганом (Карагандинська обл, Казахстан). Там, у Джезказгані, й похований. 

Про це й говорили. Сиділи на луцькій кухні, гортали старі світлини, але події розмови розгорталися найбільше - у Чечні 90-х… 

Саме в ті роки Марія Базелюк як авторка і завідувачка відділом політики в газеті «За вільну Україну», що виходила у Львові, пише листа до адміністрації президента Ічкерії Джохара Дудаєва з проханням про інтерв'ю. На офіційному бланку газети. Пояснивши історію видання. Аргументувавши, чому ця розмова важлива. 

Їй відписали швидко:  «Приезжайте»... 

Нині часто кажуть, що Джохар Дудаєв дуже любив давати інтерв'ю. Марія каже, що він любив українців і шанував їх за те, що цінують свободу понад усе. 

 

ТОДІ. «Я не знала, як себе вести на війні»

Сиділа у своєму Коцюбинському. Це через дорогу від Києва, але мені звідти 5 хвилин електричкою до Ірпеня і, якщо через ліс, то, мабуть, стільки ж до Ворзеля і тих місць, де бої. Оце «та-та-та-та» навкруги на мене вже ніяк не діяло. І мабуть, не діяло, бо я вже мала який не який, а досвід Чечні. 

…Тоді, в кінці 80-х, я рятувалася від того застою в Україні тим, що як тільки була змога десь їздити - їздила. Працюючи редактором газети «Львівсільмашівець» виробничого об'єднання «Львівсільгоспмаш», не ігнорувала жодної нагоди десь бувати, як тільки почалося відродження. Наше міністерство було в Москві. Там, в прес центрі, працювали діючі журналісти і щоразу організовували для нас поїздки.

У Львові почали створювати Товариство української мови, одним із засновників якого була і я. Тоді ж створили газету «Просвіта». Ми всі туди писали.

До незалежності було ще більше року. Вячеслава Чорновола вже обрали головою облради, то з його з його ініціативи постала газета «За вільну Україну», куди я пішла працювати. Та газета мала шалений  півмільйонний тираж. Можете собі уявити? 

Така була єдність - як ніколи. Багато хто писав із Донбасу. Мене направили туди на роботу. Працювала там більше року й завжди кажу, що в невмирущості українства я переконалася в Луганську. Тільки їх треба не повчати: українці не люблять, щоб їх повчали. 

Коли ми стали видавати газету, то починали з тем про національно-визвольний рух. А потім розгорнулися війни. Це була тоді закрита тема, тому про це хотілося писати. 

До речі, дуже погано, якщо журналісти не вивчають, як себе вести на війні. Я нічого тоді про це не знала.

Першим був Карабах. Я була там разів чотири і тільки останній раз ми їхали наземним транспортом. Дуже хотіла потрапити в Азербайджан, але там не було українського товариства, яке б мене прийняло, знайшла тільки якесь слов'янське - не ризикнула. А у Вірменії було, і очолювала його тоді львів’янка. 

Як там? Мимоволі займаєш ту сторону, яку ти пізнаєш, бо я поверталася із Карабаху, з домовиною хлопця, який там загинув, у тому ж вертольоті. Він при мені помирав. 

Карабахці розуміли, що це конфлікт, спровокований Москвою. Вірмени хотіли повернути той шматок, бо він то їм належав, то Азербайджану. До речі, у розмовах зі мною вони нічого поганого про азербайджанців не говорили. Якось я остаточно розсердилася на вірмен. Їдемо, а вдалині видніються якісь дивні розвалини… Приглядаюся - це мусульманський цвинтар. Я запитую, як це: розбити цвинтар? нащо? 

Уже згодом ми з Людою (журналістка Людмила Коханець, яка разом із Марією Базелюк їздила у гарячі точки, - авт.) були в Баку (столиця Азербайджану), там хлопці, які захищали Карабах, поховані на спеціальних алеях. Я справді ходила туди і просила в них пробачення за це все. 

І сумні були речі. У новорічну ніч з 93 на 94-й рік загинув Звіад Гамсахурдіа (письменник, громадський діяч, націоналіст і перший президент незалежної Грузії, - авт.). Їздила на його похорон. От він теж був такий, до кого треба було їхати і писати. 

Серед грузинів тоді було багато людей, які думали, що без Росії у них зникне ринок збуту для їхньої творчості. Тоді у нас вся інформація про події в Грузії йшла через Росію. Тому навіть у Львові у нас, коли хтось був злий, жорстокий, казали «ну, другий Гамсахурдіа».  

Я вважаю, що єдиним чоловіком, який справді мав якісь моральні обов'язки перед своєю совістю, був Олесь Гончар, який зумів на сторінках газети «Голос України» висловити свою думку з приводу Гамсахурдії: що той не ніякий там бандит і людей не їсть, а людина високих ідеалів і духовних цінностей. Після перевороту в Тбілісі Звіад Гамсахурдіа з дружиною Мананою проживали в Грозному. 

…Коли я почала їздити в ці місця, особливо в Карабах, то не знала толком, як питання сформулювати. Уже коли до Дудаєва їздила, було все інакше. Тоді прийшло розуміння процесів, що відбуваються насправді. 

ДЖОХАР. «Вітаю вас! Як справи в Україні»

…Я написала їм лист на бланку газети «За вільну Україну», розказала про свою газету, коли вона заснована, запитала, чи дадуть мені можливість записати інтерв'ю з Джохаром Дудаєвим.

Вперше в Чеченію я поїхала у січні 1992-го. Що я знала на той момент про цю країну? Тільки «Ночевала тучка золотая» Приставкіна (автобіографічна повість про депортацію чеченців та інгушів, видана у 1987-му, - авт.). Оце мої були такі знання. 

Правда, була ще в мене така тьотя Ганна Чир, сама з Тернопільщини, вони жили в Караганді, а її чоловік Степан (з Рівненщини) сидів разом із моїм батьком, він теж учасник  Кенгірського повстання. Так-от тітка Ганя розповідала, що коли вони вже вийшли з тюрми, то їхніми сусідами в Караганді були чеченці. Ці чеченці теж із тих, які були ув'язнені Сталіном і відбували покарання у Степлагу. 

Того сусіда-чеченця вона просто боготворила. Вони завжди допомагали їхній родині. І як тільки тьотя Ганя дізналася, що я їжджу в Ічкерію, казала: «Марусю, ти мусиш його знайти». 

…З Ічкерії мені відповіли дуже швидко: «Приезджайте». Нашу газету вони добре знали. Вказали готель, в якому я можу переночувати, він якраз навпроти президентського палацу, колишнього офісу ЦК партії. Добиралася я літаком, перший раз, певне, навіть зі Львова, а потім - по-різному, навіть через Грузію. Сказали приходити ввечері, тоді президент вже має бути. Приходжу - є президент. 

Заходжу до нього в кабінет. 

- Здавствуйтє, гаспадін прєзідєнт, - кажу. 

- Вітаю вас! Як справи в Україні? - відповідає мені Джохар чистісінькою українською мовою. 

З того я й почала своє перше інтерв’ю. А виявляється, він служив у Полтаві та на Кіровоградщині. 

Той перший раз мені й запам'ятався найбільше оцим «вітаю вас» українською. Він був дуже щасливим з того, що так мене ошарашив своєю українською. Знаєте, вони всім там були такі ощасливлені тим, що вони вже проголосили незалежність.  

Ми багато говорили про історію України. Я в нього запитала, звідки він так добре знає історію українських національно-визвольних змагань. А він так на мене подивився і каже: «Ну, зараз, ви знаєте, є вже книжки. Але ж я, вам відомо, служив разом із українцями, я з ними спілкувався про це»... Я здивувалася: «Ви, совєтські офіцери, говорили з українцями про бандерівців? Та ну..».

Він ще більш здивовано подивився і: «Марія, ну я же чєчєнєц». І він справді знав такі речі, які можна почути тільки в розмовах. 

Дудаєв часто розповідав про армійські роки в Полтаві.  З такою любов’ю говорив про людей звідти. Так ніжно, з таким захопленням.  Їх перекинули туди з Аллою з дітьми з якогось глибокого Сибіру. Постійно розказував, які приємні люди там і як кажуть, побачивши дітей: «Та візьміть яблучко. Беріть ще одне…»

Разів мабуть з чотири мені випадало поспілкуватися з Дудаєвим безпосередньо, загалом же зустрітися з ним я намагалася кожного разу, коли туди їздила, то було поїздок з десять.

Ви запитували про деталі… Дудаєв - аскет. Коли росіяни увійшли в Грозний, то перше, що було - це: ух! де ж тут Дудаєв?! де він живе? Вони кинулися шукати ці всі «унітази», увірвалися в оселю. А там - хата звичайна. Для справжнього чеченського чоловіка показне купання в розкошах - ганебне. Обов’язок чоловіка - то захист. Вони увірвалися, а там нічого нема. 

Але там були Аллині роботи, її картини. Алла Дудаєва  зараз чогось хоче писати вірші і пише, і мені читає. Але вона насправді - прекрасна художниця. І от уявіть: увірвалася та скотобаза і не знайшла ні тобі золотого умивальника, ні срібного унітаза. А її картини висіли. Вони їх зі злості позривали і спалили. Аллі довго про це навіть не говорили. Оце варварство є в росіянах. 

Коли у них вже знову почалося щось із москалями, коли цей Грачов кинув на Грозний своїх молоденьких солдатів, то він мені обурювався, що чеченці беруть гранати і кидаються під танки.

Дудаєв дуже дорожив своєю молоддю, казав: «Та в них більше танків, ніж у нас людей». Розумієте? Йому людина була цінністю. Це те, чого нема в рашистів. 

«Мушу видавати указ, щоб цього не робили», - говорив Джохар Дудаєв, а я думала, що він це на емоціях мені. 

Він же справді видав указ, в якому чеченцям було заборонено кидатися під танки з гранатами. 

Чеченці вважають досі, що вбили Дудаєва тільки тому, що Москва випросила чи якимось чином домовилася, щоб можна було відстежити його до півметра. Коли його вбили ж, з ним поруч була дружина Алла, на відстані, може, 15 метрів. Помирав і просив закінчити те, що він почав. 

А згодом, вже у 94-му, фактично почалася Друга чеченська... 

ЧЕЧЕНІЯ. «Дівчинка, ноги якої я не сфотографувала…»

Це правда, що кожен чеченець - воїн. І ще з 6 років їх цьому вчать. Але неправда, що кожен чеченець - терорист. 

У 1933-му чеченці рятували від голоду всіх українців, хто приходив до них, хто тікав у той час. У Чечні навіть села були з назвами Українка. І не одне.  Це ж совєти також «нє прєвєтствовалі». 

Усі чеченці говорили про те, що на їхній землі ніколи не буде голоду, поки є чеченський народ. 

У них є пісня така: «...Свобода или смерть. И снова слышен клич в горах. Свобода или смерть. Да поможет нам Аллах». Оці слова про свободу і смерть - то їхнє гасло, гасло незалежної Ічкерії. 

Чеченці - настільки волелюбні, що навіть Солженіцин писав: то єдиний народ, якого там, на засланнях, енкаведисти не вміли прижучити,змусити виконувати абсолютно все. У них це в характері. 

Оце поема Тараса Шевченка «Кавказ», яку читав вірменин Сергій Нігоян, який загинув на Майдані, - це ж так природньо. Бо вони там його читають! Вони знають напам’ять це все! Тому що це був перший поет у слов'янському світі, який подивився на їхню боротьбу і на їхні ідеали свободи так, як вони дивилися, який сказав правду про Кавказьку війну і Російську імперію в ній. 

Я чула, як цитував Шевченка Джохар Дудаєв. Я бачила, як чеченські командири, і перші люди Ічкерії, і прості вояки це справді дуже цінують.

Найскладнішою була поїздка у грудні 1994-го. Фактично вона припала на новорічну ніч.

Ми з народним депутатом Михайлом Ратушним летіли через Грузію, Азербайджан, Дагестан. Перед тим Верховна Рада України звернулася до Ради Безпеки ООН, щоб ті на надзвичайній сесії розглянули чеченське питання. Нас затримували співробітники КГБ. Новий рік ми зустріли в потязі до Баку. Їхали зі страшними перешкодами. Але Всевишній допомагав. Тепер я часто кажу, що з одного боку - Ісус Христос, з іншого, напевне, - Аллах, бо нас таки перекинули з Хасавюрта (прикордонне селище в Дагестані, – авт.) в Чечню. 

А все тому, що в Грозний в ніч з 31 грудня на 1 січня Павел Грачов, найвідоміший садистський генерал РФ, міністр оборони РФ, привів оцих хлопчиків із Майкопської дивізії (до речі, 1 січня у Грачова був день народження, - авт.).  Їм сказали «сражаться до паслєднєго патрона». Вони їхали в цих танках і боялися з них вилазити. Ми приїхали 2 січня. Я кажу своєму доброму знайомому, світлої пам’яті Мате Ціхасешвілі: «Пішли зі мною пройдемося містом». І ми пішли бродити. Тоді багато нафотографувала… 

Зайшли туди, куди зігнали полонених. Там офіцерів було більше, ніж тих дітей. У місті ж плюсова температура і взагалі жах, бо ті трупи лежали скрізь. Чеченці просили, щоб росіяни забрали їхніх вбитих солдатів. Їм відповідали: якщо вони треба чеченцям, то хай забирають…

За мусульманським звичаєм, чим швидше тебе похоронять, віддадуть землі, тим краще. Тому це був шок. 

Солдатів російських оце так, як зараз показують: занедбані, вошиві. Їх відправляли в атаку, а за ними ставили «заградзагони». У ту новорічну ніч було захоплено багато техніки. Росія прийшла їх роззброювати, а сама - озброїла. 

Погулявши, я прийшла до Зелімхана Яндарбієва. До речі, саме тоді ми з ним ближче познайомилися. Розповідаю, що бачила. А він каже: «Зараз я попрошу, щоб мені когось сюди з тих офіцерів привели». 

Приводять: а воно таке нахабне, підполковник. Обурюється, що нарушили норму, мовляв, на допити кликати можна тільки до 22-ї. А гвалтувати, катувати, як вони це роблять, виходить, можна… Це норма, розумієте? І от розказує: цих хлопців з Майкопської дивізії (їх тільки у жовтні призвали, а наступати кинули вже в грудні) вистроїли і сказали так: «Чєчня напала на Росію. Поетому ми счас ідьом покажем кузькіну мать в Грозном, ну а потом уже ідьом брать Крим». Я кажу: «А до чого тут Крим?». Він відповідає: «Ну как же? Ето же фішка!». 

Їхня фішка така: тільки новобранець приходить - він має знати, для чого він на світі жиє і в армію іде. От вони йшли «брать Крим». І ніколи цього не приховували. 

Один із затриманих російських диверсантів мені на диктофон розповідав, як Росія готує диверсії на майбутнє. Поки що до нас, українців, - тільки ідеологічні. Так, от старший лейтенант Сергій Скателов, якого захопили чеченці у складі диверсійної групи ФСК (Федеральна служба контррозвідки, яка згодом стала ФСБ), говорив про те, що вже у той час (а це 1995-й) діяло два центри підготовки ідеологічних диверсій. Один -  біля Воронежа,а другий у Сафроновську Московської області. Там готували диверсантів та ідеологічні  матеріали, їх відправляли в основному на Крим. Центри були замасковані під пункти підготовки працівників міліції. 

Я приїхала і про це написала. На той час же була домовленість між українською і російською контррозвідками не вести «взаємопідривної діяльності». На жаль, очевидно, що адекватної реакції на це не було. 

Тоді мене вразило гуманне ставлення чеченців до російських полонених. Тоді як росіяни на очах у журналістів підняли на вертольоті восьмеро поранених чеченців, яких захопили в полон - і скинули в ущелину. Джохар Дудаєв натомість навіть відпускав полонених додому, за ними «матєрі» приїжджали. Є фото. 

(гортаємо світлини) …Оце - та дівчинка Марха, ноги якої я не сфотографувала. У 1995-му рускіє афіцери, так звані «російські соколи», підвипивші, сідали у вертоліт і полювали за чеченськими дітьми. Тому можна не дивуватися, що вони стріляють по дітях. У них це така норма. 

Вони літали над дворами і шукали дитячі голівки… Вертоліт же може спуститися доволі низько. У Мархи вбили матір й інших дітей. А ніжки поранили так, що їх ампутували. Їй 9 місяців. 

На світлині з Грозного - жінка тримає на руках маленьку дівчинку, ніжки її загорнуті в одіяльце. Їх насправді - нема. 

А згодом… То було в Семашках. Зачистки йшли. Росіянам давали випити водяри і покурити наркоти, і вони кидали гранати в підвали. Щоб її так не вбили, з підвалу вискочила жінка з грудною дитинкою. Москаль питає: «Парєнь ілі дєвка?». Та каже: «Син». Він стріляє дитинці тримісячній в голову зі словами: «Вирастєт - бандіт будєт». Розумієте, мені у Львові не вірили цьому. І вже коли вони цей же факт побачили у книжці російських правозахисників, тільки тоді повірили. 

Жінка з Махкети, села в горах, мені розказувала, що у них в селі тепер не ходять за черемшею. Бо пішли в гори - і з криками вернулися. В гірських ущелинах натрапили на гору трупів, вже зотлілих з грудня, а по них поросла черемша… Своїх росіяни просто викидали. А черемшу в Махкеті їсти перестали. 

Тому нехай ніхто не дивується москалям зараз. Це вже було. 

На моїх світлинах є люди. От - Ваха «Самітній Вовк». Вони взагалі групами воювали, а він піде з групою, походить-походить, а на спецоперації завжди йде один. То - Шаміль Басаєв, один із легендарних чеченських командирів. Ми з ним колись цілу ніч проговорили. Я ще не знала, що він такий дуже популярний. Він мені розповідав про свій рід. Це Володя Коркодим, я і Люда Коханець, коли возили їм допомогу, ми жартома наживали, що то наш “журбат”. Ось дівчатка цікаві Маліка і Фатіма, які справді воювали. А це - Аслан Масхадов (генерал, начальник штабу оборони, згодом президент ЧРІ, - авт.), у Масхадова я також брала інтерв'ю, але він тоді ще не був президентом. То - Яндарбієв в Катарі. Я їздила в Катар також. Він робив паломництво до святих місць і після того там лишився. А то Алла Дудаєва, вона зараз у Швеції… 

…Вони взагалі не мали страху вмирати. Зовсім молоді мені зовсім хлопці тоді казали: «Неважливо, коли я загину, важливо - як я провів життя». 

Вже тоді росіяни застосовували в Чечні касетні бомби. 

Дмитро Павличко, коли начитався цього всього з мого журналу, привіз добірку віршів, такий чеченський цикл. Оце він під впливом цих репортажів писав: «Європо, ти курво стара» і що «прийде знахабнілий москаль і Париж зруйнує, як Чечню». 

Останній раз я була в Чечні на виборах Масхадова. Ми якраз презентували книжку Яндарбієва «Чечения - битва за свободу» (шкода, що я її не взяла з дому…)  - і через пару днів були вибори президента. Вони обирали Масхадова: прекрасний військовий, якого всі любили, патріот. Але їм треба було обирати Зелімхана.

УКРАЇНА. «Чеченці з бандерівцями сиділи в одних сталінських тюрмах»

Ми тоді зустрічалися там з нашими хлопцями, з українцями. Наприклад, з Сашком Музичком (Саша «Білий»), якого вбили після Майдану в Рівному. У мене навіть було фото, яке я зробила в Чечні, на якому був і Сашко. З ним ще один хлопець із Харкова, який загинув у Чечні. Я їх фотографувала безпосередньо там. 

От тільки, коли вже ми презентували книжку Яндарбієва, під час виборів, я дізналася, що в Грозному є мама цього хлопця-українця з Харкова. Вона прагнула дізнатися хоча б щось про сина… Яндарбієв мені каже: «Может, єй какіє то дєньгі дать?»... Він дав.

Але тоді ж я віддала цій згорьованій мамі його фото, на якому був він і Сашко. Тому в мене його немає на руках зараз. Можливо, є на плівках. 

Був такий момент, коли Дудаєв запропонував, щоб наступний конгрес АБН відбувся в нього, на теренах Ічкерії. Але почалася війна. 

Як на це все реагували українці? У Львові реагували так, що навіть вулицю Лермонтова переймунували на вулицю Джохара Дудаєва. 

У 1996-му я переїхала в Київ. Пані Слава Стецько забрала мене працювати у газеті «Шлях перемоги». Але всі ці контакти людей, з якими я мала якесь особливе спілкування, лишилися. Це була найсвітліша епоха в моєму житті, тих фактично 10 років пізнання. 

АБН займалося цією роботою дуже конкретно. Що казати: чеченці, які воювали, лікувалися в нас, в Україні: і в Києві, і у Львові. 

Усі дудаївці всі були в нас на АБН. Пані Слава на панелях ООН проводила заходи для неурядових організацій. Вона там презентувала Чеченську республіку Ічкерію. Це вона була там репрезентантом Чеченії. 

Чеченці абсолютно нормально сприймали слово «бандерівець». Воно не наводило на них жах, як оце тепер росіяни пропагують. Чого нормально, бо вони разом сиділи у сталінських тюрмах. Історія моєї тьоті Гані це підтверджує. 

Якщо щось у світі знали про націоналістичний рух, то це було тільки завдяки АБН.Але це поки була пані Слава. А коли її другий термін закінчився, то все стало інакше. Вони всього вже боялися. Потім АБН опинився аж у Детройті… Згорнули все. 

І те, що далі було в Україні, - то наша ганьба. У Другу чеченську війну в Україні діяли підставні служби, які вербували людей, які поїдуть в Чечню воювати проти дудаївців, хоча ж Дудаєв вже був мертвий. Коли я почула, що уже й військкомати деякі цим займаються… Після того, як в нас їхні люди тут лікувалися? Після того, скільки всього вже було спільного? 

Це було при Кучмі, до речі. Дуже багатьох чеченців в Україні вбивали, і то був просто відстріл. Зрештою, Сашка вбили зовсім недавно. 

…Боже збережи, при Кадирову я ніколи не ступала на чеченську землю. Мене попереджали офіційно, щоб я, бува, не перетинала кордон з Росією. Кажуть: можуть затримати. А я тоді відповіла: у мене перед Росією немає секретів, я вже все написала, що я про неї думаю. 

Ні, нема міфу про іншу Чечню. Міф міфом, а вони там справді виплекали якихось таких людей. І це страшно. Навіть під час Другої чеченської я вже не мала там до кого їхати. Тому, що завжди треба їхати до когось, щоб тобою там хтось займався. Всі розсіялися. 

Сьогодні ті чеченці, з якими я досі спілкуюся, всі до одного підтримують Україну. Боже, вони до останнього підтримують! Ви ж бачите: були батальйони Шейха Мансура і Джохара Дудаєва, зараз ще один роблять…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ці хлопці не стояли в черзі на Ягодині...». Луцьк прощався одразу з трьома Героями. РЕПОРТАЖ

Але всіх моїх чеченських друзів, звичайно, вразило страшенно, коли наші при владі заявляли такі речі, як Давид Арахамія (нардеп ВРУ, учасник переговорної групи з української сторони у війни Росії з Україною, – авт.). От як так сказати, як він недавно: «Вони можуть шантажувати і Росію, а потім вимагати незалежності Чеченії…»? Хто? Ці люди не мають жодного стосунку до незалежної Чеченії!

І це ображає тих, хто розвіяний світами і зараз нам допомагає. Арахамія, може, й не знає, але вони проголосили незалежність 6 вересня 1992 року.  

ДО ДЖЕРЕЛ. «У тєбя атєц…»

Не раз думаю: Іван Дзюба помер за день до війни (22 лютого 2022 року, - авт.)...

Через те, що Дзюба написав свій «Інтернаціоналізм чи русифікація», нас тягали в КГБ тільки так. І мене в тому числі. Допитував мене такий собі Ігнатов, я вчилася в поліграфічному інституті. І він мені каже, що, мовляв, вони знають, що не тільки я це читала. А я напилася таблеток, страх подівся, кажу: «То раз знаєте все і раз так багато людей це читало, то чому ви з мене починаєте?». Він так на мене глянув і відповідає: «Девочка, у тєбя нє то положеніє, как у другіх, у тєбя атєц…». 

Моя мама була на третьому місяці вагітності, коли батька арештували.

Мій тато, Дмитро Базелюк, написав таку невеличку історію роду. Так-от там написано: «Наші пращури з давніх давен і понині жили на землях (увага!) Волинсько-Галицького князівства». Я з ним не жила жодного дня. Вперше побачила батька, коли мені було 19 років. Йому дали 25 літ ув'язнення. Зараз побачите… (Марія швидко знаходить світлину, на якій - її перша зустріч із батьком, - авт.)

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Моя баба жила в Нью-Йорку». Слідами однієї депортації. СВОЯ ІСТОРІЯ

У 19-ть я вперше поїхала у Караганду. Бо поки він там був, то знайшов собі іншу жінку… Про що мамі щиро написав. У тому листі було: «Я - не твій, ти - не моя. Я намітив собі другу». Можете собі уявити? Причому він був досить інтелігентний чоловік. Ну, а я йому цього так і не простила. Але це таке. 

Коли мені прийшла телеграма, що тато помер, звичайно, я поїхала на похорон в Джезказган. Довго я добиралася туди різними дорогами. І от уже там, ми лежимо отак: я і тьотя Ганя, з чоловіком якої батько сидів. Я лежу, поруч двері і я чую, що двері рипнули. Бачу, що то ніби батько, але лише обриси, стоїть в моїх ногах. Я дуже далека від містики, але знаю, що він до мене приходив. 

…Думаю тепер: дай Боже, щоб ніхто не увірвався в мою хату. У мене там єдиний скарб, то моя бібліотека.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Ірина КАБАНОВА

P.S. Щира вдячність історикині і членкині АБН лучанці Лесі Бондарук за сприяння, аби ця публікація стала можливою. 

---

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

• #Своя історія
• #історія Волині
• #Марія Базелюк