27 березня у Луцьку було сонячно і холодно. Особливо колючим був вітер. Опівдні люди невпинно йшли до Свято-Троїцького собору, що у самісінькому центрі міста. Учора був день, коли росія випустила в небо України найбільшу кількість ракет - 70. Три з них збили над Волинню...
Багато хто ніс у руках не троянди, не гвоздики, а сині і жовті тюльпани із чорними стрічками. Тепер такі є.
Тепер багато що змінилося. У синє і жовте вифарбувані наші серця.
* * *
Люди йшли на чергові похорони Героїв. Цього разу їх троє.
Дмитро Чумаченко, Анатолій Шапошник та Олександр Парафенюк.
Собор у риштуванні (до війни тут почався ремонт). Будівля стоїть тут з 17-го століття. З 19-го – то православний храм. Нині – центральний храм Волинської єпархії ПЦУ. Крізь дошки пробивається світло з вікон. У центрі – три закритих труни. На кожній – синьо-жовтий прапор і хліб.
Навколо – жінки у чорним-чорних хустках, зморені слізьми. Чоловіки, у яких зціплені губи. Багато з них у формі, з синіми пов’язками на рукавах і квітами в руках. Квітами. Квітами. Квітами.
Цей храм волів би бачити більше хрестин і вінчань. А він бачить похорон за похороном. Його стіни підпирають хрести.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Цей Івась вийшов з Іловайська...». Репортаж із похорону вбитих під час ракетних ударів у Луцьку
Двоє із тих, хто загинув – пілоти. Луцьк попрощався із командиром авіаційної ланки авіаційної ескадрильї в/ч А0959 204 Севастопольськоі бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна, яка з липня 2018 року дислокується в м. Луцьку Дмитром Чумаченком та сержантом в/ч А0959 204 Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна Анатолієм Шапошником. Третій покликаний був рятувати на полі бою – рядовий Олександр Парафенюк проходив службу на посаді стрільця-санітара механізованого відділення військової частини А1008.
Олександр Парафенюк – народився у січні 1987-го. Загинув 23 березня 2022-го.
Дмитро Чумаченко – народився у лютому 1996-го. Загинув 23 березня 2022-го.
Анатолій Шапошник – народився у вересні 1982-го. Загинув 22 березня 2022-го.
Тепер цих трьох єднає не тільки те, що вони героїчно захищати Батьківщину, а й те, що поховані вони в одному місці – на Алеї почесних поховань у селі Гаразджа за Луцьком.
Кожен у цьому храмі молився, плакав і думав про одне. Мирополит Луцький і Волинський владика Михаїл, який традиційно очолив чин похорону, скоронцентрував ці думки у чіткі слова.
Дослівно:
«Цей собор сьогодні велелюдний, але з іншої причини – загибелі наших героїв, захисників нашої України. Цей храм завжди наповнюється і радісними хвилюючими хвилинами в житті кожного з нас, і скорботними, коли ми проводжаємо в останню дорогу тих, хто відходить з цього світу. Але таким велелюдним на покійнийків він ще ніколи не був.
Ми запитуємо себе вкотре: що відбувається? Відбувається війна. Війна, яку розпочав російський загарбник. Ми її сьогодні називаємо навалою російсько-фашистської орди. Це ніяка не операція і ніяке не з’ясування стосунків. Коли нищать і військових, і цивільних, і молодих, і старих, і дітей, і жінок – це вже геноцид.
Щоби було мирне небо, Господь обирає чоловіків, називаючи їх сильною половиною людства. Він обирає чоловіків для праці, щоб вони трудилися, забезпечуючи свою сім’ю, і обирає чоловіків для захисту того, що він створив. Належить кожному чоловікові захищати: дружину, дітей, батьків і найголовніше – Батьківщину, землю твоїх батьків.
Багато років триває війна в Україні, ми все прагнули до миру.
Ми говоримо про примирення, терпіння, терпіння...Щоразу ми дивилися, що новинний рядок на телебаченні говорив: один 300-ий, один 200-ий, поранили, обстпіляли… Що можна робити нашим воїнам? Мовчати. Терпіти. Ми звикли до цього терпіння. Вважали, що своєю добротою і своїм терпінням ми зупинимо цю війну. Але Господь показує, що зло незнищене, грішник, який нерозкаяний, буде вчиняти все більші злі вчинки.
Ми сьогодні знову говоримо про мир. Ми ж хочемо миру. А я кажу: ніякого миру! Тільки перемога – і мир наступить. Буде перемир’я – знов буде війна.
Буде кровоточити, бо то та незцілена рана, яка постійно мучить. Людина з нею постійно страждає і думає, що це пройде. Не пройде! Не зміниться! Зло повинне бути не те, що покаране, а знищене.
І ці хлопці, ці наші Герої, не вагаючись, не стоячи в черзі на Ягодині, не ховаючись у багажниках, не роблячи із себе інвалідів, вони стали на захист вас, нас, нашої України.
Сміливо пішли. Це справжні воїни, справжні захисники, справжні чоловіки, якими гордяться батьки, якими пишаються дружини, якими хваляться однокласники, друзі, знайомі та якими сьогодні хвалиться церква, що має тих, стійких, які стоять твердо у вірі, і, як в старі часи козаки писали, «за неньку Україну, за віру православну».
Тому ми сьогодні скорбимо в душі. То втрата не тільки для родини, то наш біль. Тому ми всі - тут.
Гордимося тим, що є справжні чоловіки, не перевелися. І бачимо, що Бог, показуючи силу і велич українського народу, силу духу, силу великої віри, а найбільше – силу великої любові до своєї землі, дає нам сили і натхнення не тільки вистояти, а перемогою завершити ось цю війну.
Коли людина збирається будуватися, хтось каже: «Я хочу ось цю ділянку». Лише мудрий порадник каже: «Не ділянку вибирай, а сусіда». Ми хочемо, щоб між сусідами були гарні стосунки. Але Україні з однієї сторони Господь благословив добру землю, а з іншої – складного і вороже налаштованого сусіда.
Ми сьогодні як ніхто єдині. Єдині у своїй боротьбі і своїй скорботі, в своїй молитві за перемогу. Але в цю мить єдині у молитві за спокій наших Героїв, убієнних воїнів Дмитра, Олександра і Анатолія.
Молимося не лише за мир, а й щоб цей храм був наповнений радісними подіями. Я складаю щиру подяку родинам, тим, хто стоїть біля цих трун: хто є, а хто з поважної причини відсутній. Я дякую вам за цих захисників, які поклали найцінніше, що в них є, за нас, за нашу землі, за Україну. Хай Господь дасть їм велику винагороду за жертовність. А нас надихне і підтримає у цій боротьбі».
* * *
Коли побратими загиблих із їхніми портретами у руках рушать із двору собору, коли на дзвіниці озвуться дзвони, люди у дворі стануть на коліна.
Зачувши ці дзвони, пронизливо завиють поруч собаки…
Озветься тужливо військовий оркестр нацгвардійців, який проводить в останню дорогу вже не першого воїна.
Після «Ще не вмерла Україна» люди нестимуть до трун квіти. Повільно автівки рушать у Гаразджу, на міський цвинтар.
Кожного разу, повертаючись із такого сумного Театрального майдану, думаєш: дай Боже, це востаннє.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
