Це інтерв’ю ми брали одного чудового весняного дня у телефонному режимі, адже в умовах карантину зустрітись було нереально. До того ж про деякі речі сказати легше по телефону. Можливо, це був саме такий випадок… Наближалося свято – Міжнародний день сім’ї. День, коли ми вкотре радіємо, що навколо нас є наші близькі, говоримо їм слова любові та вдячності, турбуємося про них.
Але так таланить не усім. І в такий чудовий весняний день та й в усі інші, похмурі чи сонячні, ми не повинні забувати про існування й темної сторони… Насильство в сім’ї. Ці слова звучать дико і страшно, одначе, вони набагато ближче, ніж кожен з нас може собі уявити.
Трохи сумної статистики: лише 10 % жінок звертаються до поліції у випадках домашнього насильства, всі інші – терплять, бояться, дають шанс (другий, третій, сотий, черговий, останній). Так, іноді й буває, що останній.
Щорічно в Україні гинуть 600 жінок від домашнього насильства. І тут ми обов’язково маємо сказати: не тільки жінки можуть стати жертвами домашнього насильства.
Це трапляється і з дітьми, і з чоловіками, і з молодими, і зі старшими, з людьми різних соціальних груп, різним рівнем заробітку. Так, від 1 до 3 млн. дітей щороку в Україні стають свідками або жертвами домашнього насильства, зокрема психологічного... Ніхто не застрахований.
«Треба кричати скрізь, де тільки можна, щоб тебе почули»
Повернемося до нашої невигаданої жінки… Ця жінка живе серед нас, вона схожа на нас і водночас неповторна, як і кожна з жінок. Можливо, ви знаєте саме її. Можливо, ви знаєте таких жінок. Бо ми не побачимо ЧОГОСЬ такого на них, у них, біля них, що точно ідентифікує, що саме ця жінка зазнала домашнього насильства.
Наша героїня відкрилася нам, і ми не маємо права її зрадити. Ми приховуємо її ім’я, хоча вона й не наполягала на цьому. Бо зараз вона на тому етапі, коли хоче кричати, нічого не боїться і точно знає, що мовчання – це шлях у нікуди.
А почнемо ми з кінця. Я запитала її: «Що б Ви порадили жінкам, які саме зараз, в цей момент, переживають таку проблему?».
Це мені запам’яталося найбільше – вона заплакала. Не такими сльозами, знаєте, від безсилля, а сльозами сильної жінки, яка пройшла сім кіл пекла, яка вболіває зараз не тільки за себе, а й за інших, кому хоче допомогти своїм прикладом.
Пригадуючи ті події, вона просто прагне докричатися до нас усіх: «Не мовчати! Кричати! Просити про допомогу! Писати заяви! Не боятися цих пересудів. Не боятися, що тебе обговорюють. Кричати скрізь, де тільки можна, щоб тебе почули. І не ховатися».
Упродовж розмови наша героїня зазначила також: «Якщо жінка більш-менш забезпечена – добре, адже вона має куди піти. Тим більше, якщо в неї є діти. Хоча я часто задаюсь питанням: а чому маю втікати я? Саме він же – джерело проблеми. Пораджу ще: не тримайте його біля себе. Які б там не були почуття до цієї людини раніше. Якщо він вже підняв руку один раз, що б він не говорив, як би не вибачався, – він підніме і вдруге, і втретє, і вчетверте».
«У нас чомусь постійно винна жінка»
Героїня обурюється ситуацією: «У нас чомусь постійно винна жінка. Зі всіх боків лунає: «Ти не можеш знайти підхід до чоловіка, ти скандалиш, ти не мудра…». Це ті закиди, які мене постійно оточували. Але якщо ми будемо тримати позицію «мовчазної жертви» – нас і далі будуть бити. Мені казали – домовляйтесь. Але з ким тут домовлятися? З боку це завжди виглядає простіше».
Я запитала: «Чи є якісь показники, прояви, сигнали того, що ситуація перестає бути адекватною та нормальною? Чи можна у людині побачити якісь риси потенційного кривдника?».
Наша невигадана жінка розповіла, що її історія починалася гарно, і ніщо не віщувало біди. Заміж виходила, маючи почуття. Обоє були вже достатньо дорослі. Непорозуміння й сварки в її випадку почались із декретної відпустки. Тоді були перші сигнали, прояви, але наша героїня намагалась не звертати на них уваги, думати у позитивному руслі, проводила бесіди із чоловіком. Час від часу це допомагало, але все верталося знову…
Це був дуже складний період. Вагітність і жодної психологічної підтримки. Ультиматуми. Погрози. Приниження. Але вона намагалася зберегти сім’ю.
Варто зазначити, що в цій історії насильство не було пов’язане зі зловживанням спиртним, хоча саме такий «пусковий механізм» переважно фігурує у зверненнях щодо домашнього насильства.
Здебільшого громадяни чують про насильство фізичне та сексуальне, розуміють, що це за види, якими є прояви. Але варто зазначити, що існують й інші види насильства, наприклад, психологічне та економічне. Далеко не кожен розбирається саме у специфіці проявів останніх двох видів. Але не може бути ситуації, коли трапляється лише один вид насильства. Так, якщо в сім’ї присутнє фізичне насильство, без психологічного там теж точно не обходиться…
Яке ж воно – психологічне насильство?
«Психологічне? Саме з цього все і почалося. Він ставив ультиматуми, які для мене як для мами були просто абсурдні. Коли до людини добре ставишся, спочатку не бачиш чи не хочеш бачити цих проявів. Але зараз я вже аналізую, що це було реальне «добивання». Маніпуляції: він лякав, що піде, потім повертався, потім знову йшов. Коли повертався, пропонував миритися, бо ж ми сім’я. І це все під час вагітності, на 7 місяці. Мені навіть погрожували: «Коли народиш, ми заберемо твою дитину». Уявляєте цей жах? Я ніби нічого не бачила в цьому світі, ніби це все відбувалося не зі мною.
Я схудла на 6 кг на 8-му місяці вагітності. Я проводила колосальну роботу над собою, запевняла, що все зміниться, виправдовувала його поведінку для себе якимось чинниками: людина може помилитися, він підпадає під вплив інших, ще молодий і не мав досвіду побудови стосунків. Безліч психологічних моментів та виправдовувань. Сил було затрачено багато.
На якомусь етапі я змирилася, що сім’ю не врятуєш. Я пропонувала: не хочеш жити – просто залиш у спокої. Я була на це готова. Але він не дав мені такої можливості. У власній сім’ї я пройшла всі стадії насильства, поки не спали ті шори з очей. Я потрохи встала на ноги, влаштувалась на роботу, стала менш залежною, в тому числі – матеріально, дитина пішла до садочка».
Яке ж воно – економічне насильство?
Для багатьох людей ще щось абсолютно невідоме. З історії нашої героїні.
«Спочатку жорсткий контроль над грошима, пропозиція спільно визначати, які продукти потрібно купувати, і за цим списком закупівлю здійснював виключно чоловік. Через певний час він самостійно вирішує, що купувати, а що – ні. Вирішує, якого продукту в домі вже не буде чи буде дуже рідко. Усе регламентується. Гроші мені на руки практично не давалися.
Коли немає свого заробітку, як в мене під час декретної відпустки та після народження дитини, це досить складно. Щоб щось купити – потрібно просити, і не факт, що відповідь буде позитивна. Я «залізла у кредити». Хоча він міг витрачати свої гроші, як хотів. Наприклад, одного разу поїхав… на море. Бо він – заслужив!».
Нашій героїні болить… «Мене часто питають, чи не боялася я винести ось так на загал це все? Ні, вже не боялася… Я втомилася боятись. Настає певний етап, коли повернення вже немає, всі стереотипи й страхи відходять на другий план».
Ми зумисно не пишемо тут про фізичне насильство. Так, воно було. І це було дуже боляче, у всіх сенсах цього слова…
Про людей
«Так, є люди, які допомогли мені в тій ситуації. Вони були всюди. І з середовища громадських організацій, звичайних людей, представників установ. Але робота відповідних структур, які мають займатися цими питаннями, вона, безперечно, потребує значного удосконалення. Далеко не всі поставилися до мене із розумінням і намагалися допомогти. Багато хто засуджував і зневажав – відверто чи приховано.
«Ну і чого ти добилася?» – навіть таке питали, засуджуючи те, що я винесла цю ситуацію на загал, не стала мовчати. Багато хто робив видимість роботи, а то й просто ігнорував. Принаймні, так було у моєму випадку».
P.S. Дякуємо тим людям, які на різних етапах розгортання цієї історії допомогли нашій героїні. Часто ви – бійці невидимого фронту. Хто впізнає себе у цій історії – дякуємо!
Усім іншим: не забувайте, що це може трапитися з кожним, спробуйте поставити себе на місце людини, яка зазнає насильства. Просто будьте людяними і професійними – цього досить.
Ця історія варта книги, фільму чи навіть серіалу. Віримо, що тільки з хорошим кінцем. Героїня запевняє: «Попри все… Я просто хочу, щоб він пішов з нашого життя. Мені цього достатньо. Хай живе щасливо. Хай займається чим хоче. Невже це так багато? Хай він просто забуде про те, що ми існуємо. Більше нічого».
У всій цій історії ми невипадково уникнули розповіді про…дітей. Адже вони в таких ситуаціях страждають чи не найбільше. Адже їхнє серце крається, бо для них і мама, і тато – найближчі люди. А якщо кривди можна зазнати від найближчих людей – це надто жорстоко, адже вони, навпаки, мають охороняти й берегти.
На жаль, у конфліктах між парою, подружжям, колишнім подружжям саме думки, страхи, переживання дитини часто відходять на другий план. А ще не зовсім зріла психічна конституція, несформована до кінця вольова та емоційні сфери можуть дуже нашкодити у такій ситуації. Діти не заслуговують на таке ставлення. Ніхто НЕ ЗАСЛУГОВУЄ.
Читати також: Хто жертва, а хто – кривдник? У Луцьку дивилися виставу про насилля
Куди звертатися
Наприкінці нашої публікації хочемо вкотре нагадати вам телефони служб та установ, де вам можуть допомогти. Не лишайтесь на одинці з проблемою.
15-47 – урядова «гаряча лінія», цілодобово, з мобільного безкоштовно для постраждалих осіб від домашнього насильства;
0 800 213 103 – «гаряча лінія» безоплатної правової допомоги, цілодобово, з мобільного безкоштовно;
116-123 – «гаряча лінія» із запобігання та протидії домашньому насильству, цілодобово, з мобільного безкоштовно;
0506709954 – «гаряча лінія» Волинського обласного центру соціально-психологічної допомоги.
Інтерв’ю брала та публікацію підготувала Зарина ДАЦИК
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
