Коли бачу, як окупанти заявляють про плани переназивати українські міста і, скажімо, Маріуполь замінити на, прости Господи, Жданов, згадую бабу Настю.
Зустріли її у крайньому невеликому селі Рівненської тергромади Волині біля самісінького кордону з Польщею.
Село над Бугом. І колись то було поселення навколо тепер уже майже міфічного міста Угровськ (чи Угрузьк), розкопати правду про яке мріють історики та археологи. Угровськ, припускають, Данило Галицький хотів зробити своєю столицею. З обох боків кордону збереглися поселення, назви яких досі вказують про близкість до Угровська.
Так було і з Волею Угрузькою.
Тепер Вількою чи Вулькою (а так місцеві зазвичай звуть колишню Волю Угрузьку) закінчується Україна. Але традиційно за радянської влади (у 1946-му) і Вільці стерли її ім’я, охрестивши Новоугрузьким…
Та навіть через 76 (!) років 88-літня Анастасія Фініковська зізнається:
- Тико Вілька була! Типер зробили село Новоугрузьке. То я так кажу тико, як питаюця, з якого ти села, коли прийдеця сідати на маршрутку. А так – Вілька.
* * *
Ми звернули в село на краю Волині, щоб побачити, як живуть у закутках – під Бугом та між двома озерами.
Баба Настя розказала нам всі вірші, які пам’ятає ще з четвертого класу: і про Сталіна, і про наші танки, і «я у гай ходила»…
Микола Карп’юк тужив за колгоспом. Люба Розмариновська переповідала, як то говорили «по-колєйшому».
А Руслан Томашевський із сусідом натхненно мурував першу хату, яка зводиться тут за останній час – з нуля.
Він знизував плечима, сміявся в камеру і казав:
– А куди їхати? Зараз всі їдуть до нас…
На кожному кроці тут говорять про те, що в них у селі: жодного магазину, жодної маршрутки, тільки ФАП, а з Луцька та Ковеля сюди їдуть купувати хати, бо шукають «тиші».
І був би рай, «нєх би нам тут ни було», аби «ни та война».
Абсолютно прикордонне: «Віте наш Юра»
Ми їдемо в Новоугрузьке разом із головою Рівненської тегромади Волині Юрієм Фініковським. Він очолив тергромаду два роки тому і прийшов на цю посаду, покинувши крісло директора Любомльського краєзнавчого музею. Таким чином з нами – найперше дослідник та історик…
Чим ближче до Бугу, тим більше хатів із віконницями і тим вищі сосни. У цих селах збереглося поліське «віте» і «гет». Старші люди тут голову впізнають одразу і звуть його просто «Юра». «Гет усі» - його знають.
80-річні не соромляться і одразу нарізають задач: магазина привезти, яму замостити… Той слухає уважно, на кожне зауваження пояснює, що так, що не так, і поміж тим майстерно з першого слова переходить на оте «віте» чи «вите»…
Рівненська громада гуртує 17 сіл. Кілька років тому вона отримала чималий поштовх до розвитку, бо однією з перших на Волині стала в ряди охочих провести реформу, об’єдналася і здобула значні субвенції. Тож, коли процес пішов наповну, вже мала чимало змін. Згодом у громади з прикордоння забрали частину податків, далі – війна, тут обмежили витрати через реалії. Тому сьогодні розвивати території тут – непросто.
Більшість із 17-ти сіл - геть невеликі населені пункти під самісіньким кордоном із Польщею, серед лісів, озер та фактично на березі річки Буг. Саме Буг розділяє Україну та Польщу. Близкість до річки споконвік визначає тамтешнє сільське життя.
бо шукають ...тиші
Війна і стрімке наближення країни до членства в ЄС оголили для цих сіл гарні шанси бути привабливими територіями для бізнесування.
Тут уже відчувають, як жилами потекла оця перша кров інтересу бізнесу до прикордоння. Але поки про це говорять тихо…
Новоугрузьке Юрій Фініковський називає «абсолютно прикордонним селом». Тут живе зо 150 людей. З установ втрималися – ФАП та молитовний будинок.
Літо. Всі «в ягодах» (збирають чорниці). Бо в цьому селі, на відміну від багатьох інших на Волині, ходити до лісу військові не боронять. Нам щастить: то був день, коли в Новоугрузьке привозять хліб. Тому на дорогу вийшла навіть баба Настя…
– О! Ти Фініковський, я Фініковська, можемо пити горілку… – жартує вона, помітивши голову.
– Поговіріте з дівчатами, то журналістки з Луцька! – просить голова, хвацько відбиваючи бабині жарти.
– Та я ж не по тому!
– Вони вас питатимуть, а ви просто говоріте…
– Юра, чуєш, у мене ще є карточка з тебе. Вона тако заложана на ганкові. Одчинєю двері - завжди бачу її. І тудика стоїть за тюлею. Я подивлюся: о, Юра, добрий день! Шоб тико побачили віте!
Сміємося: старші люди звикли зберігати передвиборчі листівки.
Дні та вірші: «А він дзісяй став аж гунде…»
Баба Настя, вона ж Анастасія Фініковська 1934 рн, відкладає друка з рябою сумкою, в якій за плечима тримає свою хлібину, стає при дорозі і таки не проти нам розказати про своє село так, як їй хочеться…
І ми слухаємо про Вульку, про те, «як раньши маршрутка» ходила, про те, як баба насадила під хатою «дробного» і як вона цитує то щось дивне про Сталіна, то Шевченка…
– А як раньши маршрутка ходила, от було добре. Мині було піридачу Валі піридати. І от сіла тудикаво - і поїхала. А зари ни ходить то таки, мусить, вже місяцув зо три. Моя дорога ооон туди, над тею хатою. А я помню тибе, ти раз ішов пудвіром, - сміється одна з найстарших у селі під Польщею.
Одна живе, каже, вже «сімнайцєть років».
– Звідки я? А раньше були МельникИ, коло застави. Тоя була в Мельниках, а потім у Вільци. А тево село - Вілька. По-колєйшому. За меї матира так звали його. От як ходили сіно громадити і дилять з колхозу людям сіно, то кажуть: «А де? А на мельницькому, на вульчанському…» – тлумачить аборигенка нам місцеву «географію».
Життя баби Насті поділене на дні, коли возять у Вільку хліб і коли – не возять. Тричі на тиждень вона йде на дорогу і сідає на лавці.
Слухати бабу Настю хочеться хоча б тільки тому, що мова її – тутешня і унікальна.
– Машина їде, треба виходити на ту годину. А во тутво сяду на лавочкє, подожду. Він не завважив мине. Бо то сам, як завважить, то тут і стане. А він дзісяй став аж гунде, де типір машина. Каже: «А де віте живете?». А гунде тудиво хата. А ше й Валя дзісяй ни дзвонила. Вона тако завжди до десєти, по десєти… То я тако телефона взєла, бо буде дзвОнити.
Саджу трошечки поля коло хати. Тогово дробного. То горкА, то сидун, то морква, то літній часник, то зимови і дванайціть рядочків картоплі…
Я з трийцєт четвертого. Всьо пом’ятаю, дорогейкі, гет. Як і в колхоз на роботу ходили, як на пенсию йшла. В піїсєть п’єть років я на пенсию пушла вже. Бригада була, четверта!
Война в якім закінчилася? В сорок четвертім, так? Мені було скільки?... А я ше зо школи сімнайцєть віршиків знаю, то вам не шо нібудь!
Руска школа була. А яка ж вона була? Руска. В цьому селі була, еге ж. Оооой, якого то віршика вам… В мине вдома на лісточкові записани всі. Якого ж начєти вам казати?.. «Ми йдьом на бой!», добре буде? – сміється.
Далі у неї – своя «поезія». З іншої епохи.
– Зємля моя, родімая, святая. Любов моя, отчізна золотая, Знов нападєніє… – читає енергійно і справді, наче з блокнота, – Враг оттого бєснуєца і злітса, Што висока у нас в полях пшеніца…
Від паралелей її надто древніх віршів – йдуть мурашки.
Закінчує чимось про «свободу, правду, Сталіна на шпілє», ми натомість просимо українського – і вона видає Тичину про «я у гай ходила», так само шпарко читає Шевченка, поміж тим питаючи, чи «чулі такого», далі щось про «наші танки ходять добре». І кожного разу цікавиться:
– А як? Може баба ще?
Так потроху баба Настя на своєму кутку села вже збирає маленьку аудиторію. Каже, багато що забула, а ті вірші з 4-го класу «мусить вмру, но не забуду».
Філософія. «Якби на неділю раньше дощ…»
Школи у Новогрузькому тепер нема. Місцеві діти їздять шкільним автобусом за наукою в сусіднє Забужжя й вірші вчать там.
Клубу теж нема, а в будівлю «краще не заходити».
Хати у Вільці – добротні. Подекуди – геть нові (чи оновлені). Війна змінила звичний стан справ: «тепер на Польщу їздять жінки, а чоловіки вдома, бо не пускають».
На вкрай забуте Богом і людьми село Новоугрузьке не схоже. Наввипередки тут розказують, як люди з Луцька, з Ковеля чи Любомля «шукають тиші» і купують тут хати, щоб жити «на літо», та показують їхні добротні паркани…
Далі десь над своїм парканом стоїть «філософ» Микола Карп’юк.
– Породилися тутай і живем, – зітхає, видаючи на-гора фразу, що пояснює існування Вільки на світі. – Дойшло до того, що тут було три магазини, а потім вже й тиї позакривали, бо виторгу нема ниякого. От що виросло, то наш заробок. Ягоди он, але тепер вже, кажуть, дробниї… Якби на неділю раньше дощ пішов, вони ше б трохи набрікли, а так шо – вже вибрали. Якби колхоз не розвалили… Євросоюз? Дай Боже! Але б’ють во: страшне. Хто його знає, чи тут безпечніше. Якщо лукашенко має нападати на Ягодин, Ковель і Коростень - то яке безпечніше. Вже нияк. Шо вже тут осталося?..
До Миколи на літо з Горохова перебрався 6-річний онук Давидко. Кажуть, «приїхав, бо Луцьк бомбили, та й тут…».
– Я оце була в Луцьку в дочки, там ті тривоги… І потім знов, і знов уночі… Ви знаєте, я так не можу, - зізнається працівниця єдиної установи, яка діє у Вульці – фельдшерка Вікторія Остапюк.
33 роки вони працює фельдшером у цьому селі. Можна уявити, скільки історій вона наслухалася. У ФАПі в неї – як у світлиці. Каже, люди у Вільці не звикли ходити до фельдшерки, тому вона йде до них.
– Це село, тут різне буває. Часом і могла б не йти… Ну, от дзвонить до мене баба: «Віта, прийди, бо приснився теї ночі дід мені…». Як я їй відмовлю? Дід помер. Приснився потім. І Віта йде. Тут все село – старші люди, з ними – тільки так, - усміхається.
На лавках у селі – порожньо. І то, запевняють у Вільці, пояснює, як життя у селі змінилося.
– Колись сусід зайде на лавку. І там сидєть, там сидєть, там сидєть… А типер - ніхто до хати ни пустить. Помінялися, бо стали богатиї, де ж там підеш, бо тре ноги витирати, а то ше роззутися…
Ми застаємо Любу Розмариновську та Віру Хомицьку якраз так, як би мало бути – на лавці.
– Сядай! Шо маєте пітати – пітайте! Так я за його голосувала. Агітірувала. Али ж могоричу не дав… - Люба киває на голову громади, який з нами поруч.
– Али обіцєв? – моргає сусідка.
– Нє, ни обіцєв… – сміється.
«В нас же кажуть ни ложка, а – вожка»
Люба скоро матиме 80, а прийшла сюди ще в 65-му, «та по дзісь день живу».
У неї шестеро дітей, «дванайціть» внуків. Говорить по-тутешньому, але коли переїхала в Новоугрузьке, то найперше здивувалася …мові.
– В нас же кажуть ни ложка, а – вожка, ни колодязь, тико - студня.. В нас мова з польськеї зробляна, бо я й то мусить з десіть раз була в Польщі, бо там родина наша. Приїхала, то було дивно чути. Бодай нє, дивно. Вони казали: ходилі, булі. Тут було інтересно: як приїде моя родина з Ковеля, а тут як начнуть говорити… А шо вони говорять і як вони говорять?..
Мову втратили і «веселость» втратили, вважає Люба.
– От хай Юра слухає, хай привезе нам якого магазина… - згадує, що можна ж замовити слово.
Потім думає-думає (ми тим часом фотографуємо Любину хату, бо живе зі своїм дідом, зізнається, «по-колєйшому»: і «ходніки» має, і «постєль високую») – і видає:
– Ай нєх би нам тут ни було. Все добре тут. Тико шо переживаємо за ту войну…
* * *
– Там ни бардзо ганьте! – гукатимуть нам на дорогу.
Місця тут настільки давно тримаються за людей, а люди – за місця, що навіть історики беруться за голови.
І поки 80-літні доживають «по-колєйшому», то значно молодші ризикують першими у своєму селі почати будувати хату з нуля.
– А віте з якею ціллю? – спитає Руслан, коли ми поцікавимося, що він будує з самого краю Новоугрузького.
Свою хату коло батьківської. До нього тут зазвичай бралися перебудовувати старі хороми. Поруч бігають його малі Арсен та Евеліна. І колись їм перейде естафета розповідати, що насправді то – Вілька Угрузька.
Дорогою назад Юрій Фініковський покаже нам два місцевих озера. Одне – містичне і оточене болотами. Йти до нього – поміч очеретів і ризиковано. Інше – повноводе і безмежно красиве. На березі останнього видно спроби зробити тут зону відпочинку.
У планах, каже голова, запровадити тут своєрідне самоврядування і дати можливість і дбати про озеро, і контролювати порядок навколо місцевій громаді, бо тільки так можна ефективно і без конфліктів господарювати на подібних водоймах: їх у Рівненській ТГ вдосталь, досвід впорядкування мають.
Тепер їдуть на ці озера не тільки «гущєни, палєнти чи вульчєни», а часто й мешканці обласного центру – за тишею. А це вже – потенційний ресурс.
Тиша – ресурс…
…Уявіть собі: літописне місто Угровськ чи Угрузьк існувало у 12-му столітті. У 1207-му про нього вже писали в Галицько-Волинському літописі. У 1214-му під Угровськом «розбив ляхів» сам Данило Галицький, взяв собі «і Угровськ…, і всю Україну». Дослідники запевняють, що саме Угровськ Данило планував зробити столицею у цій стороні, бо встановив тут єпископську кафедру і збудував муровану вежу. Коли історики та археологи Волині (і не тільки) чують про ці місця, у них «тисне на серці»…
Поки сосни «біжать» за вікнами автівки, Юрій вводить нас в історичний контекст.
– Угровськ довгий час ніхто не міг знайти. Наш любомльський краєзнавець і музейник Олександр Остап’юк десь вкінці 80-х чи напочатку 90-х лежав в лікарні в Луцьку, з ним у палаті був виходець із цього села. Зговорилися, а той каже, що тут, біля Вільки, є урочища Церковиця, Стовп, Стовпове поле, Старина. Це одразу наштовхнуло на певні думки. Тоді Остап’юк бере археолога Панишка, вони їдуть і роблять перший розкоп… Всі знали, що це десь було, але не знали – де. Легенди тут різні ходять… Поляки у себе розбили розкопи – і не знаходили. Тут же раз - і пішла цегла того періоду, речі дрібні різні. Багато чого познаходили, побачили, що місто було спалене, натрапляли на людські і кінські скелети, зброю. Але ця тема ще потребує дослідження. Занепало місто десь у 14-му столітті, припускають, що через напади татаро-монголів. А Воля Угрузька вперше офіційно згадується у 15-му…
Живи, Воле, Вілько, Вулько. Десь під Угровськом.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
* This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
