24 лютого. Ранок.
Вибухи. Невідомість.
Паніка. Нерозуміння.
Й одні на всіх питання: «Що і як далі?»
Той день став для мільйонів людей відліком «до» і «після». Але для моїх співрозмовниць, які зараз живуть у місті Воліці в Польщі, вибухи в населених пунктах України змусили найперше думати не про себе, а над тим, як рятувати своїх найдорожчих.
Вони по кілька разів на день спускатися у сховища під час повітряних тривог та повертатися знову до помешкань не витримали б навіть фізично. Бо мусили не самі швидко бігти до укриття, а добратися до безпечнішого місця з дітьми з інвалідністю.
Зараз ці люди у безпеці, у навчально-реабілітаційному центрі в Польщі, що вже третій місяць слугує прихистком для двох жінок з України та їхніх двох дітей з інвалідністю.
У моїх героїнь – абсолютно різні історії. Доля звела їх, коли кожна через вторгнення російських військ була змушена шукати безпечне місце для своєї дитини. Й обидві вони щиро й безмежно вдячні полякам за усе, що вони роблять для них.
«Ти просто б бачила це все – від перетину митниці і до сьогодні. Я не можу без сліз про це розповідати. Підтримка просто шалена й у всьому», – говорить одна з них, і голос її зрадливо дрижить…
На прохання співрозмовниць я змінила їхні імена. Але все інше – пряма мова.
«Раптом усвідомила: у випадку обстрілів я сама ради дитині не дам»
Родина із Луцька – Тетяна, 40 років, викладачка, й Ірина, 20 років, студентка. У дівчини – спінальна м'язова атрофія.
Ми спали. Бахнуло. У моменті прокинулися. Задрижали ліжка. Палало червоним небо за вікном. Я дитину на руки – в іншу кімнату. За трохи – знов «бабах». Чули, як пожежні поїхали. Бачили, звідки полум’я і розуміли, що влучали в аеропорт. Ми роками жили неподалік нього.
Найперше, що зробила, – посадила своїх в авто і повезла до родичів, на інший кінець міста. Там, на вулиці Львівській, якийсь час сиділи. І то – ну як сиділи? Бігали до сховища. Я – з донькою та інвалідним візком. У такому режимі протягнули кілька днів. Думали, ось-ось все завершиться.
27 лютого росіяни з боку білорусі завдали ракетного удару по військовій частині поруч із Володимиром. І я як про це почула, в секунді вирішила – їдемо! Бо раптом аж фізично усвідомила: у випадку обстрілів у Луцьку сама ради дитині не дам. Зібралася за пів години – і в путь. Добре, що маю своє авто. Просто не уявляю, як би ми добиралися без нього.
Їхати вирішила у Польщу. Але не у якесь конкретне місце, а просто так, у нікуди. А в дорозі вже почала шукати, дізнаватися через знайомих, куди і як можна податися, щоб – що найголовніше – було комфортно дитині.
Дороги – переповнені. З дитиною у тих заторах довго їхати не постоїш, це ж важко. Тож ми того дня переночували на Львівщині, неподалік Яворівського полігону. Там саме тоді щодня було дуже багато наших людей, які рятувалися від війни.
Знаєш, так накрило, коли почула 13 березня, що Міжнародний центр миротворчості та безпеки обстріляли, є загиблі й поранені. Ми ж ночували зовсім поряд. Бо саме там, як ми усі вважали, мусило бути безпечно. Я ж як думала: якщо на тому полігоні натівці вчать наших військових, то росія не наважиться туди стріляти. Але…
Зразку 28 лютого ми з донькою виїхали на митницю. Прямували через Краківець. І ця дорога через кордон тривала добу. Вирушили з Яворівщини о 08.30, а кордон перетнули після 12-ї години наступного дня.
Черга – кілометрів 30. Не рухалися, а повзли: метр-два і стоїмо. Спати, звичайно, ніде. А щоб у туалет сходити, то попереджала водіїв автівок спереду та ззаду, що повернуся, і їхала то у готельчик якийсь, то на заправку. А потім знов поверталася, шукала своє місце. І так – не один раз.
Тієї ночі було особливо моторошно. Ніхто нічого не знав. Був страх, що й куди може «прилетіти». У черзі – темрява, бо так просили. Метр під’їдеш – вимикаєш фари. І так щоразу.
Але саме тут я вперше відчула, ЯК нам допомагають поляки. Уяви, ми всі у черзі, налякані, голодні, холодні. Аж раптом – хтось стукає у вікно, пропонує чай або каву, перекус. І це були волонтери саме з Польщі.
Вони, попри небезпеку, їхали на наш бік на десятки кілометрів углиб і допомагали, чим могли. І коли нам з донькою цей шлях здолати було ще більш-менш, бо ж сиділи у машині, то тисячі жінок і дітей йшли пішки. А це ж останній день зими, холод страшенний.
Усіх людей і підгодовували та поїли гарячим, і в бусах відігрівали. А потім поляки рушали далі, допомагати іншим. У мене щоразу, як це згадую, все тремтить усередині. І безмежна вдячність за людяність.
На самій митниці без затримок пропускали, тож власне кордон ми перетнули швидко. Там теж вразила уся ця поміч. Десятки волонтерів, увага, підтримка, розуміння. Для задоволення найнагальніших потреб: і поїсти-попити, і засоби гігієни, і медикаменти. Найнеобхідніше нам також давали з собою.
Звичайно, за понад добу в дорозі спина у дитини просто «відвалювалася» від болю. Я почувалася не краще. Тож ми ночували у готелі в Жешові, а звідти вранці вирушили далі. Причому про місце, де зможемо знайти прихисток, дізналися суто випадково уже в дорозі. А так їхали до знайомих, до яких напросилися теж уже під час того, як вирушили рятуватися від обстрілів.
Отож, проїхали ми ще приблизно 450 кілометрів. Там нас зустріли представники «Фундації допомоги дітям», завезли на місце. Ну і тепер з другого березня ми – тут.
«Сирени ми просто перечікували годинами у коридорі: дитина на візку, я на підлозі поряд»
Родина з Дніпра – Олена, 34 роки, меркетолог, і Денис, 14 років. У хлопчика – дитячий церебральний параліч (ДЦП), спастичний тетрапарез (тобто паралізовані усі чотири кінцівки).
Коли почалися перші обстріли, я злякалася. Але спочатку не було навіть найменшої думки їхати, бо розуміла, що Дніпро – відносно безпечне місто. Щоправда, ми вдома з сином були постійно самі. Чоловік 24 лютого як поїхав на роботу, то працював без вихідних.
Йшли дні. Люди потрохи залишали місто. 1 березня це зробила сестра, моя єдина родичка. Перед тим вона зранку вийшла заміж. А вже через п’ять годин сіла у потяг і поїхала з дитиною.
Мені теж тоді запропонувала. Але я злякалася і залишилася. Як зараз розумію, то на краще. У сестри була дуже важка дорога. Ми з сином її не здолали б.
Денис уже великий і важкий. Плюс повністю лежачий. Іти на вокзал у загальну чергу, з тисячами людей, лізти у ту «давку» з інвалідним візком… Усвідомлювала, що так виїхати з Дніпра не зможу.
Але на той час я вже подумувала про виїзд, лише шукала такий шлях, щоб це була машина. І стільки разів усе зривалося, що іноді руки опускалися.
Наприклад, є у нас такий чат дніпровський мам діток з інвалідністю, де ми усі спілкуємося. Одна з учасниць зголосилася їхати до Польщі та запропонувала мені з нею на її авто. У неї теж важка дитина, тільки інше захворювання. Я подумала, ніби погодилася.
Впливало на рішення й вагання те, що хоч і мала кошти, але зовсім невеликі. Але як думала? Що треба побути десь місяць, ну два максимум. І на такий термін грошей, щоб винаймати житло і дати собі й дитині раду, мало б вистачити.
Але раптом моя партнерка передумала. Її чоловік почав відмовляти, не відпускати.
А у мене тим часом – усе на межі. Чоловік, як уже казала, увесь час на роботі. У місті – постійні сирени. Денис на це все реагує, вкрай нервовий. Навіть як не дуже голосні звуки, то все одно через постійне моє напруження і він був сам не свій.
З коридору я ще у перші дні війни все винесла, у ньому завжди стояв візок. Як сирена, ми просто перечікували там: дитина – на візку, я – на підлозі поряд. Так сиділи годинами. Якщо ніч – йому треба спати. Тоді вже я не можу його піднімати, будити. Бо це провокує панічні атаки й тільки погіршує і без того важку ситуацію.
То сирени виють, а я сиджу і думаю: що і як далі? Ну, ще вдень ховаємося, як радять, поміж стін. А вночі ж спимо під вікном!
Я знов написала у чат. Тоді мені надали контакт жінки, яка допомагала людям із інвалідністю (і діткам, і дорослим) виїжджати у так званому соціальному вагоні. На нього сісти потрібно було не на самому вокзалі, а в депо. Це дуже спрощувало мені завдання добратися до вагона з інвалідним візком.
Коли ми проговорили ці деталі, я запитала, коли ж їхати. А у відповідь: «Коли зателефонують». Тобто не було такого, щоб наперед знати день і годину.
Із записом на той потяг теж виникли непорозуміння. Бо нас спочатку, очевидно, просто загубили, у списки не додали. Випадково це виявила. Довелося заново реєструватися. На щастя, вдалося. І мені повідомили, коли й де бути.
Мала на ці збори одну ніч. Хоч сумку склала раніш, але я готувалася до поїздки машиною. Довелося перепакувувати її на потяг.
Брала мінімум. Але це й памперси, й одяг запасний, і рушники/серветки (бо у малого – слинотеча), і навіть блендер (дитина сама не жує, то їжу треба постійно міксувати). Плюс візок невеличкий (у дорозі ще й виявиться, що він нам малий та незручний).
Лише коли сіли у потяг, я почала вирішувала, куди далі. Були такі варіанти: чи до Львова (і за бажання звідти – до Польщі), чи до Ужгорода (де можна пересісти, щоб попрямувати в Румунію).
Але я вирішила, що поїду до Луцька, де у нас є родичі. Туди ж з Нікополя, до речі, добиралася дружина чоловікового брата. Та дорога – то взагалі окрема розповідь: і як у Дніпрі нас годинами тягали неосвітленим нічним вокзалом, і сама поїздка із зупинками-перечікуваннями, і безліч історій таких же людей, як ми, і пересадка в Тернополі.
Коли добралися до Луцька, там пробули два дні, бо мали деякі невирішені питання. І хоч нормально нас прийняли, я вперше усвідомила, що це не вдома.
Тож, владнавши справи, вирушила я з родичам із Нікополя до кордону з Польщею, на Устилуг. Як попередньо спланували, ми мали разом винаймати квартиру. Але – знову в дорозі! – з’ясовується, що те помешкання невелике, тож мені з сином там місця не вистачить.
Я почала вкотре панікувати, картати себе за попередні рішення. І – знову написала у той батьківський чат з проханням допомогти, бо їдемо у цілковиту невідомість.
У відповідь мені одна дівчина повідомила, що, мовляв, є місце у дитячому центрі у Польщі. Воно вивільнилося, бо не підійшло українці, яка мала дитину з інвалідністю, але хотіла, щоб та ходила у звичайну школу.
Тоді ж отримала контакт жінки, яка є волонтером-куратором у Польщі та допомагає із розселенням таким родинам, як наша. Отож, адресу і надію я мала. Але ще мусила перетнути кордон.
Митницю ми долали пішки. Хоч там нас і намагалися пропускати якнайшвидше, але на кордоні – тисячі людей. Тож усе тривало не одну годину. З найгіршого – ми дуже змерзли. Тоді було хоч і сонячно, але холодно. Я то ходила, зігрівалася. А от син…
Нас групами пропускали, кілька разів перепиняли, поставили печатки у мій український паспорт, зробили запис про виїзд на основі свідоцтва сина. Того дня з Луцька виїхала о 10-й, а перетнула кордон о 15-й.
… Коли ми зайшли у щось типу шелтеру на польському боці, я найперше почала шукати медиків. Бо Денис просто замерз за ці години. Хоч він і був у лижних костюмі та чоботах, у двох парах рукавиць, але ж провів нерухомо у візку на вулиці стільки часу, що, як то кажуть, задубів.
Мені одразу ж прийшли на допомогу. Малого роздягли, обстежили, обігріли ті сині руки-ноги. Мені і попити дали, і їжу підігріли. Поставили польські «сімки», щоб ми були на зв’язку з нашою кураторкою. Після того нас інші родичі посадили у машину, щоб довезти до місця призначення. Туди ми прибули десь о 22-й.
Ним тієї ночі виявилася звичайна школа, у спортзалі якої зробили табір на сотню місць для таких же людей, як я. Чимало з них були також із тваринами.
Бачачи, у якому стані моя дитина і щоб син хоч трохи заспокоївся через пережите, нас на ніч поклали спати окремо, наскладавши матів у кімнату, яка вдень слугувала ігровою для діток.
Але то вже була відносна безпека. І я впала у ступор. Польської не розуміла. Все робила на автоматі. Навіть дня тижня не могла згадати. Хвилювало лише, чи син поїв і чи сухий.
Й от власне тут нам дали контакт цього реабілітаційно-навчального центру. Його керівник запевнив телефоном, що нас тут чекатимуть і з усім допоможуть. Тож вранці ми знов вирушили у дорогу, тепер – у Воліцу. Хоча… я ж тоді толком і не розуміла, де ми маємо жити.
Лише коли нас уже поселили, я усвідомила, що весь той довгий шлях до цього центру – то Божа поміч. Нас сюди вів наш ангел-охоронець.
«Тут – житло, реабілітаційний супровід, допомога в усьому. А найважливіше – підтримка та людяність»
Жінок прихистили у Fundacja Dzieciom Pomagaj (тут працює, якщо спробувати перекласти дослівно, осередок відновчо-виховний освітньо-реабілітаційного центру «Веселка»).
Цей навчально-реабілітаційний центр не призначений для проживання. У приміщенні працює фундація, яка допомагає дітям із інвалідністю. Надають послуги з освіти та реабілітації. Сюди беруть діток-поляків з ранніх літ, а перебувати у закладі і вчитися вони мають право до 25 років.
Розклад орієнтовно такий, що до 14:30 навчання, а далі щось типу групи продовженого дня до 19-ї. Заклад, звичайно ж, під охороною.
Так от, є у центрі таке приміщення, що ніби як квартира, де кімнати, ванна, коридор, кухня, ліжка. Все – із найсучаснішою технікою. Воно призначене для того, щоб діток із інвалідністю вчити давати собі раду самостійно, адаптувати до життя. У цьому «навчальному» приміщенні облаштували житло для двох українок та їхніх дітей.
Причому для цього швидко переладнали частину площі так, що замість однієї спальні вийшло дві. Також окремо – санвузли. Кухня – спільна, у ній – все, що потрібно: від холодильника до блендера.
Це житло переселенкам дали безкоштовно. Також забезпечують обідами. А на сніданки чи вечері жінки можуть придбати необхідне у магазинах та приготувати. Хоча, розповідають вони, продукти їм теж доволі часто приносять працівники фундації – підтримують українок, як можуть.
У родин – свої розклади дня. Ірина зранку вчиться в українському виші онлайн, а Тетяна читає віддалено лекції своїм студентам. Жінка додає: добре, що є розуміння у керівництва, що наразі вона жодним чином повернуться додому ще не може. А зарплата дозволяє родині не боятися хоча б за те, що їм не буде за що купувати харчі та хоч якийсь одяг.
«Якби ти бачила, що ми взяли з собою. ЯК і ЩО думала, коли це кидала у сумку! Коли вже тут розбирала речі, то сама себе питала, чому ж ще шахмат не поклала, – піджартовує над собою Тетяна. – Частину того, що зараз маю, мені потім передали. Дещо придбала, але лише найнеобхідінше. І, звичайно, з речами теж допомагають нам поляки».
Також дітям з України безкоштовно забезпечують реабілітацію. В Ірини пообіді раз на день – почергово або лікувальна фізкультура, або масаж.
«До нас приходить у кімнату реабілітолог і забирає доньку. Я навіть цим була так здивована. Бо не мені треба бігти з дитиною, не я і на візок, і з візка, й одягнути і роздягнути, як у Україні.
Тут – сказали: «Матусю, а ви куди й чого?» І поки з дитиною займаються – є час для себе», – розповідає лучанка.
Хлопчик із Дніпра має змогу навчатися у центрі із іншими дітьми. Йому, так само, як і Ірині, безоплатно проводять реабілітаційні заняття.
А ще, аби підтримати родини, які вже третій місяць мешкають далеко від дому та рідних, їм пропонують долучатися до розваг, які мають вихованці центру. Це, наприклад, поїздки до Вроцлавського зоопарку або аквапарку. І все це теж – безоплатно.
Також мої співрозмовниці наголошують на тому, що тут з нуля допомогли з оформленням документів. Бо коли лучанки мають закордонні паспорти, та Олена кордон перетинала за українським внутрішнім, а її син – за свідоцтвом про народження. Польською мовою українки на той час не володіли взагалі. Тож якби не працівники фундації, процедури б проходили у рази важче.
Поляки на власних авто завезли жінок із дітьми у спеціальні центри для українців, які виїхали з країни через воєнні дії, і були з ними поряд кілька годин, поки тривало оформлення документів, допомагали з переміщеннями (бо, наприклад, на песель збирають дані в одному місці, а картка для виплат видають лише у банку).
Також із жінками та дітьми оформили щось схоже на українські декларації з сімейними лікарями. Тільки у Польщі до такого пакету входять ще послуги медсестри та акушерки-гінекологині.
«Найголовніше те, що моя дитина – у безпеці. Нам реально дали усе необхідне для життя. Ми – у теплі, комфорті, забезпечені харчами і доглядом, постійним реабілітаційним супроводом. Дуже важливо, що Дениса також прийняли у школу.
Але найбільше я вдячна за людяність. І директор центру Славомір Новак, й усі працівники так піклуються про нас. Підтримка – в усьому. Вона допомагає не падати духом через те, що ми далеко від дому, де йде війна», – розповідає Олена.
* * *
Ці українки у Польщі – майже з перших днів війни. Скільки ще часу їм доведеться бути там, ніхто наразі не знає. Росія змусила їх вирушити на чужину, аби врятувати дітей. Але у Польщі вони знайшли не прихисток, а справжній дім та зустріли людей, підтримку яких пам’ятатимуть усе життя. У цьому жінки одностайні і кажуть: немає таких слів, які б передали їхню вдячність.
«Чекаю на звістку про перемогу кожної вільної хвилини. Читаю новини і мрію про те, щоб більше не гинули ні військові, ні цивільні. І хочу страшенно додому. Єдине, що стримує від розпачу і тримає в тонусі, – то дитина. Мушу мушу бути сильною – заради неї та нашого майбутнього» , – каже Олена.
«Що умови, що ставлення – просто суперові. Якби за інших обставин, погостювати тут було б за щастя. А так – думки не дають спокою. Найбільше – коли ми зможемо повернутися?» – додає Тетяна.
В Україні – 83-й день війни…
Текст: Ольга Булковська
Фото: ілюстративні, з особисто архіву героїнь публікації та ФБ-сторінки фундації.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
