«То вулиця Бандери тепер? Боже, як це прекрасно». Луцька розмова з Оксаною Забужко. #МІСТО НАТХНЕННЯ

- Дорога дуже гарна, - рішуче каже Оксана Забужко, коли я пропоную їй писати розмову дорогою, на ходу.

Від Луцького замку, де ми зустрілися, - до…  Додому, дуже хотілося сказати. І це справді було додому: не до готелю «Україна», де тиждень жили усі резиденти-письменники, які приїздили відчути-відкрити-зрозуміти Луцьк та його культурний контекст і лишити луцький настрій у своїх творах, а до… першої луцької адреси Забужків.

Як виявилося, це не будинок на нинішній вул. Винниченка (а тоді Радянській). Це – Суворова, 11. «Мама завжди казала, що спочатку ми жили за обкомом…».

Ми шукали з Оксаною Забужко її першу адресу, її перший кінотеатр, говорили про перший похід у хлібну крамницю. Говорили про Луцьк, Волинь, складні теми, які тут чуються. Про те, чому вона не пошкодувала часу  на першу луцьку літературну резиденцію, чому вона живе тут тиждень і чи встигає бути з містом наодинці.

- У вас є у цьому місті свої місця? Свої і тільки свої маршрути? – запитала я.

- А ви точно готові про це чути? – запитала вона.

«Так могла запитати тільки Оксана Забужко», - чомусь подумалося тієї миті. Одна з найвідоміших українських письменниць сучасності, інтелектуалка  і та, яка своїм потужним словом, голосом нині звучить гучніше багатьох інших в цій країні, на фронтах цієї країни і поза нею.

Та, яка не цурається свого луцького коріння, а радше навпаки. 

 *  *  *
Підвечір’я у Луцькому замку. 5 липня. Щойно у художньому музеї, що на території замку, презентували проєкт про пам’ять і створення музею Голодомору «Зерна правди» за участі письменниці Оксани Забужко,  менеджерки культурних індустрій Ірини Плехової.

Ми з пані Оксаною відриваємося від інших. Рушаємо у глибину двору.  Дорогою я розповідаю, як колись випадково натрапила на історію людини, яку прихистили мешканці будинку в мурах Луцького замку після повернення зі сталінських таборів, і як то був геть інший замок.

Луцьку прогулянку з останньою з резиденток вирішуємо почати просто тут, в серці Луцька туристичного. Пропоную піднятися на галерею. Оксана Забужко енергійно каже: «А йдемо!».

«МОЇ МАРШРУТИ – ВЖЕ ТІЛЬКИ МОЇ»

- Це місце, ці галереї, ці мури провокують вас на спогади? Є цей замок серед дитячих фрагментів, які встигла зафіксувати Оксана Забужко за час свого семирічного проживання тут?

- Є, безперечно. Це все стояло руїною, і тому я пам’ятаю це так: замок із вибитими бійницями, дірки у мурах, птаство гніздилося у тих дірках. Сюди мене вперше привела мама (Надія Обжирко, після заміжжя Забужко, після одруження і закінчення університету у Львові мала направлення на роботу  в одній зі шкіл Горохівського району на Волині, однак так наполегливо прагнула викладати в Луцьку, що аби цього добитися, як згадувала згодом сама Оксана Забужко, кілька днів провела у приймальні першого секретаря Волинського обкому КПУ Івана Грушецького – і таки добилася працевлаштування. Надія Забужко викладала у луцькій школі №1 і для багатьох лучан є їхньою вчителькою української літератури, - авт.).

Мене виховували зі свідомістю історичної пам’яті. Тому я з дитинства знаю, що саме тут відбувався з’їзд європейських монархів. Малою я собі подумки знімала фільми про цей з’їзд, накручувала сюжети.

Мама привела сюди мене раз. Очевидно, саме для відчуття місця. Трапився тоді нам один чоловік, не знаю, хто це був: чи якийсь працівник, чи хтось із тих, хто тут жив (бо ви розповідаєте, що тут жили люди), але в будь-якому разі він якось так розохотився все показувати – і ми піднялися аж нагору, я от тільки не знаю, де це було, на якій саме вежі. Але я добре пригадую, як ми піднімалися. І мама теж потім розповідала, як вона непритомніла зрештою од жаху, коли йшла назад гвинтовими сходами без поручнів. Шестилітня дитина трохи важить, а мама, спускаючись, мене посадила собі на плечі. Я собі уявляю, в якому вона стані спускалася, щоб, не дай Бог, не оступитися. Але зате я це запам’ятала, тобто воно все було варте тієї материнської  жертви і зусиль.

Я добре зафіксувала у своїй пам’яті вид із бійниці на підзамче. Оцей погляд вниз. Оце щось таке абсолютно потрясаюче: ці маленькі люди і крихітні автомобілі, неділя, чи то базар, чи щось таке у моїй дитячій уяві. Те, наскільки воно все крихітне з висоти, вражало зміною масштабу.

Це одне із таких найсильніших вражень та уроків замку. Так і запам’яталася оця червона цегла, яка б’є в живі очі.  Отака-от червона цегла з відкритими бійницями, як зараз. І все таке стихійне. У тому попри все була якась велич. От я сказала б, що це був урок величі.

Коли вже у 90-ті я приїхала до Луцька свідомою дорослою людиною і прийшла до замку, то здивувалася, що воно таке насправді притульненьке і манюнє. Ну, замок  та й замок. Формат, як і у всіх тодішніх середньовічних замків, яких повно в Європі. Отакий він затишний якийсь. А того образу величі, який у мені лишився, вже не впізнала. Я побачила замок іншим.

- А що вперше вже в дорослому віці вас повернуло до Луцька? Що то був за привід сюди приїхати?

- Це був фестиваль «Оберіг» у Луцьку в 90-ті. Так, тоді я вперше побачила Луцьк після того, як залишила його 7-літньою, і це вже була інша картина. То дуже цікавий досвід насправді.

- Ви часто повертаєтеся от власне до того місця, де ви жили? У двір будинку? Я щоразу, коли ви в Луцьку, думаю, чи ви буваєте у тому, домашньому для вас, дворі, чи піднімаєте ви очі до вікон своєї кухні. А зовсім поруч же до 39-го була чеська школа (нині інститут післядипломної педагогічної освіти) – і це дуже співзвучна історія до «Коду Гурніка».

- Буваю у своєму дворі. Звичайно, буваю. І справа ж не тільки в кухні.

Те, що поруч із нашим будинком, була чеська школа (бо вже у 60-х, пізніше, я пригадую тільки школу в цегляному будинку, що поруч), якраз і пояснює ось це чехофільство, в якому я виросла. І не тільки присутність у місті людей, котрі у міжвоєння вчилися в Чехії, а й історична чеська присутність на Волині взагалі й у Луцьку зокрема.

От не дивно, що саме в Луцьку оце повітря було, і новій богемістиці не треба було брати нового дихання, щоб відроджуватися, бо вона тут ніколи й не завмирала. Її треба було просто випустити на волю. Зняти кришку.

Я пам’ятаю це повітря, пам’ятаю контакти: книжки, ці чеські дарунки, які передаються дитині на тлі совєтського побуту і совєтських  «ігрушек». Оцей подарований мені святий Миколай, який сприймався як Дід Мороз, - шоколадний, у кольорових сухозлітках. Це сьогодні воно звичне, а тоді було як щось таке-е-е-е (майже пошепки, - авт.)…  Я його поставила і берегла як іграшку. Це був чеський дарунок.

- Чи встигли ви вже побути з містом наодинці?

- Ще ні. Я ж тільки у суботу ввечері приїхала (розмовляємо у понеділок, - авт.). Є графік резиденції. Є кілька днів, які я маю віддати місту, громаді. Є якісь плани у мене. Насправді, так, я завжди стараюся наодинці з містом побути. І це не тільки про зазирання у вікна. Тут не про те.

У мене в тому дворі є свій простір пам’яті.  Дитина ж грається на вулиці? От власне. У мене є тут свої маршрути. Це як портал в часі. Я стараюся пройти цими місцями.

- Цікаво, які то маршрути?

- Ви, правда, хочете знати?

- Так, хоча б деякі. От перша школа, наприклад,  є серед них, ні? Буваєте біля неї?

- Перша школа – це як зустріч із мамою, бо це частина її біографії. Вона віддала їй трохи років. Мамині учні тут є. Є люди, які ці спогади тримають. Ну, от Катя, яка зустрічає мене і селить у готель (Катерина Теліпська, керівниця управління промоції та туризму Луцької міськради, одна з організаторок Луцької літературної резиденції, - авт.), а раптом каже, що «моя бабуся була ученицею вашої мами».

Місто береже цю історію. Луцьк невеликий, всі один одного знають, всі все один одному передають, я розумію цей ефект провінції і розумію, чому батьки звідси мусили утікати: бо в Києві можна було загубитися, а в Луцьку – ні. Там ти виходиш на вулицю – і ти розчинився.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Катерина Калитко. Розмова між луцькою тюрмою і луцькою синагогою. #МІСТО НАТХНЕННЯ

- А Оксані Забужко вдається «губитися» в Києві?

- Мені зараз складніше. Це тому я зараз не дуже люблю з’являтися на телебаченні. Телебачення – така паскудна штука, яка дає впізнаваність, нема на то ради. Навіть маска часом не рятує. От в аптеці якось у цей вже ковідний час стою в черзі, щось говорю, а жінка поруч слухає і каже: «Ой, ви знаєте, у вас геть такий голос, як в Оксани Забужко. Вам про це не казали?». Кажу: «Казали, й не раз…»  (сміється, - авт.)

Отой ефект домашності, інтимності часом має свої плюси, часом – мінуси. Бо, буває, що втекти хочеться, хочеться, щоб тебе не помічали, не конче бути впізнаним.

А мої маршрути в Луцьку – вони вже тільки мої. Вони не мають сенсу ні для кого іншого. От наприклад, є у мене моя історія (може, я ще про це колись напишу, бо то дуже цікаво) – це історія про такий перший вихід у самостійний світ.

...Мені 4 роки. Таке традиційне: коли обід уже вдома готовий, і раптом виявляється, що хліба немає. Мама каже: «Доцю, збігай за хлібчиком». А в партері мого будинку (до речі, і досі) продається хліб, там була крамниця. От я глянула вже на сьогоднішню крамницю і читаю: «Хліб». Все змінюється, але є вічні цінності, так?

Я була дуже балакуча малою, такий вроджений «гомовербаліс». Рано почала говорити, читати, була комунікабельна, любила казати: «А дайте, будь ласка, мені…», і розчулені продавчині мені щось там подавали через прилавок, а я їм відсипала за це грошей, як доросла. Ну, таке улюблене заняття, через яке багато хто проходив. Але це було у моєму будинку, де всі про мене знали.

 І от я радісно вкотре біжу до того магазину, а він зачинений. Оцей момент я пам’ятаю. Стою перед цими зачиненими дверима: або вертатися ні з чим, або…  я ж знаю, де є наступний хлібний! От де зараз на проспекті Волі магазин «Перлина», там був хлібний. Тобто я туди багато разів заходила, але з батьками. То вже було далеко, самій мені ще не дозволяли переходити вулицю.

Але я знаю, де це. Я ж можу туди дійти! І оце колумбівське відчуття: я це зроблю, я йду вперед, я долаю океан. У 4 роки – то ніби челендж. Я приймаю рішення - і чухраю туди. От я піднімаюся, я проходжу дорогу, я заходжу в магазин, там купую булку... А коли вже вертаюся назад, то батько в істериці бігає цілою округою, а я переможно йду і кусаю цю саму булку.

Батьки потім довго ще переповідали цю сімейну історію.

З того часу я пам’ятаю свої відчуття. Колись розказувала про це десь у компанії, то мені одна молода жінка  сказала: «Для мене такою була перша подорож закордон самотою».

У якийсь мій черговий приїзд до Луцька я вела друзів цим своїм маршрутом, то Віра Агеєва, яка там була, каже: «Скільки-скільки тобі було років? Чотири? То ти ж майже кілометр відтопала, і батьки справді, мабуть, сходили з розуму». Так, солідний маршрут.  Це - як приклад, але мої маршрути отакого роду.

Плюс: багато чого вже немає. Немає, наприклад, парку на місці драмтеатру. Наприклад, тієї дитячої бібліотеки, про яку я вчора на зустрічі розповідала (Під час зустрічі з лучанами і розмови про останні книги авторки, що відбулася у дворі вежі Чорторийських 4 липня, Оксана Забужко передала обласній дитячій бібліотеці в Луцьку 14-томник творів Лесі Українки, який отримала у дарунок як резидентка. У час її дитинства бібліотека знаходилася у будинку біля центрального входу в міський парк, там Забужко читала  «Пригоди Тома Соєра» вголос, щоб переконати працівниць, що вже вміє читати і варта того, щоб її записали як відвідувачку, - авт.) .

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ніжна прошивка, яка чітко бетонується на ціле життя, - Луцьк». Оксана Забужко. ЦИТАТНИК

Оцей будинок, де я ніби виросла, насправді був не першою адресою. Це вже був будинок, де мама отримала квартиру після того, як я народилася. А спочатку була адреса інша.

Мама завжди казала, що спочатку ми жили «за обкомом». Тоді це була вулиця Суворова. Вулиця Бандери тепер? Боже, як це прекрасно. Цікаво сходити  і пошукати Суворова, 11.

Це був одноповерховий будинок. Збереглося неймовірно цікаве фото – фото вагітної мами. Літо 1960-го року. Мама вагітна, вона стоїть перед цим будинок і сміється до когось. Мій чоловік був першою людиною, який сказав (одразу видно художнє  бачення): «Чекай, тут ще одна людина є на фото. Дивись: у вікні відображається…». Видно чоловічу постать, але без голови. Я дивлюся – тато! Тобто то фотографія, де ми всі троє. Вагітна мама і тато у склі.

Не знаю, чи цей будинок лишився. Вони його з кимось ділили навпіл. Мама розповідала, що там не було водогону, що воду треба було носити звідкілясь. Справді там ще були пригоди якраз отого  60-го року. За кілька місяців до того, як я мала народитися, в Луцьку було страшне стихійне лихо, про яке розповідали багато років після того. Тоді його називали «тайфун». То була страшна буря, коли телеграфні стовпи літали (потужний буревій у Луцьку трапився 20 травня 1960 року, того ж року у вересні народилася Оксана Забужко, - авт.). Свідки переповідали потім страшні історії. Мама була якраз вагітна, а тата не було вдома. Все починалося, як дощик. Мама сховалася, а дощ все розходжується і розходжується. Вона розказувала, як тато біг у ту бурю до хати, прибіг весь побитий  – і коли побачив, що вона жива і в безпеці, то розридався.

…От ви починаєте розпитувати, а я купу речей починаю згадувати, виймати з пам’яті. Але топографії немає. Є слайди окремі, які я потім складаю. Оцей маршрут до хлібного на Леніна – це чи не єдиний, який я пам’ятаю як дорогу.

«ВИБАЧТЕ, ЩО Я НАЗИВАЮ ЇЇ РАДЯНСЬКОЮ»

- Мені дуже хотілося писати цю розмову у стінах Будинку офіцерів, тієї самої пам’ятки, на яку мали б виходити вікна вашої квартири на Радянській (тоді вона була довшою і займала нинішню вул. Винниченка, – авт.). Тепер вона у печальному стані, але у Луцьку пробують знайти можливості для її реанімації, вдихнути життя. Тоді це, напевне, вже був «Дом офицеров»… Колись ви згадували, як там малою вперше на публіку читали вірша Тичини. Яким ви лишили у пам’яті це місце і чи провідуєте його під час приїздів?

- О так! Так. Банк рольнічий (луцький земельний банк - Bank Rolny - проєктували у 1928 році, відкрили установу в 1930-му. Автор проєкту – польський архітектор Мар’ян Лялевич, після Другої світової тут був Будинок офіцерів, нині пам’ятка на балансі Луцького національного технічного університету, - авт.).

Насправді дуже мило зараз бачити, приїжджаючи до Луцька, що я виросла в оточенні дуже пристойної польської конструктивістської архітектури. Бо вона є там, на цій Радянській (вибачте, що я називаю її Радянською, бо не можу інакше). Так, це там я вперше публічно виступала, там я  розказувала: «А я у гай ходила по квітку ось таку. А там дерева люлі, і все отак зозулі…». Мені, начебто, ще й квітку в руки дали. Здавалося тоді трохи глупим наочно це демонструвати в тому «домє офіцеров».

До речі, у цих нових п’ятиповерхівках, в одній із яких мама одержала квартиру, було багато російськомовних військових. Над нами жили росіяни. Розмовна мова у дворі була російська. Це з тих «освободітєлєй», сказали б у Львові, у вас не знаю, як кажуть.

Саме тому мене російської мови ніколи не вчили спеціально: мовляв, піде дитина на вулицю гратися і сама навчиться. Причому ті діти, які були україномовними, у дворі також говорили російською. Оці самі діти військовослужбовців, російськомовні, задавали тон.

 (Із галерей Луцького замку, де тривала розмова, серед луцьких дахів помічаємо дах Луцької тюрми. «А давайте підійдемо ближче!» - каже Оксана Забужко. І ми таки згодом  добираємося до старого монастиря бригідок, згодом тюрми, згодом музучилища, стіни якого стоять над берегом Стиру кілька віків і пам’ятають страшні сторінки з історії Луцька.

Дорогою минаємо місце, де був Лесин ясен. Я так хочу показати Оксані Забужко луцьке зізнання «Лесю, вибач», написане на паркані біля вже неіснуючого ясена, бо той упав торік, але бачу пофарбований зеленим начисто паркан…)

- О так, мені казали, що тут донедавна був напис: «Лесю, вибач». Аж шкода, що зафарбували.  Це ж прекрасно, це ж такий місцевий артефакт! І це ж не тільки луцький цей ясен, він український.

- А це правда, що ваш тато Стефан Забужко любив найдужче ясени і гладіолуси?

- Так. Ми навіть на могилі ясена посадили. Недавно тільки оце зрізали, мусили, бо коріння уже надто заважало.

- Позаяк ми йдемо до Луцької тюрми, то запитаю… У Луцьку давно обговорюють ідею зробити у її стінах хостел для туристів, яким цікава історія цього місця. Як ви сприймаєте подібні речі, чи прийнятним для вас є готель у тюрмі?

- Я знаю подібні приклади. У Чехії, скажімо, таке є. Однак у мене немає власної думки з цього приводу. У Празі теж була страшна ситуація у тих стінах, але вони зробили таки там готель.

Мені здається, що легше працювати з цією травматичною пам’яттю не тоді, коли минає кілька поколінь з того часу, а ще є живі свідки, які можуть прийти у ці стіни і сказати: «Мене тут катували, а я хочу, щоб тут жили люди, щоб життя перекривало і переборювало ті страхіття, які тут відбулися».

Той, кого тут катували, ніби має право голосу ексклюзивне. Ми засадничо погоджуємося, що він більше знає на цю тему од нас усіх.

(Стоїмо просто над колишньою розстрільною ямою. Я розповідаю про те, як тут лежали черепи, як їх діставали і як тут же у радянські роки був вхід до музучилища. Кілька хвилин Оксана Забужко вчитується у слова, закарбовані на пам’ятному знакові, згодом у довідкову інформацію на дошці, яка розповідає туристам історію будівлі Луцької тюрми. Зауважує…)

- Усе повторюється: у них завжди мали бути «пєсні і пляскі» на кістках. У Бабиному Яру в Києві теж же танцмайданчик на кістках облаштували.

(пауза)

…Знаєте, чого я дуже-дуже не люблю? Коли пишуть НКВС (написано саме так, - авт.). Ніхто й ніколи так не говорив. НКВС ніколи не існувало. НКВД!  Не було НКВС ні на папері, ні будь-де. Це спроба ніби заднім числом анахронічно українізувати інституцію, яка із засади була призначена вбивати українців. А так – ніби це орган трохи не української влади. Це дуже насправді підступно. Оце називання – це, так би мовити, зона моєї професійної чутливості письменника. Я весь час кажу: сорі, ми говоримо ГУЛАГ, а не кажемо ДЕРЖТАБ, так? Ми говоримо ГЕСТАПО, а не ДЕРЖТАЙПОЛ, так? Є речі, які не перекладаються – все. Навіть КДБ не було, хоча у них в один час були принаймні двомовні бланки. В НКВД навіть двомовних бланків не було. Причому англійською НКВД не перекладається, чому ми тоді перекладаємо?  Десять років говорити, а далі вже наступне покоління скаже: «Ето же наша історія», так?

Зрештою, добре, що тут церква. Одмолювати місце – це правильно. Це і є робота ченців – чистити гріхи нашого світу. Для монастиря це дуже вдале місце.

- Ви вже встигли побувати у Жидичині під Луцьком, у тамтешньому монастирі. Ця обитель вражає тим, як там працюють із локальною історією, як піднімають нагору теми з минулого. Яке у вас враження від побаченого? Чи вперше ви там і чому, власне, приїздили?

- Я приголомшена насправді тим, що там почула і побачила. Я нічого про це не знала. Абсолютно. Для мене це було потрясіння. Не те, що я хочу сказати, що я великий фахівець із церковної історії, ні. Я невіглас. Ну, може, не зовсім невіглас, але точно не фахівець. Зрештою, чому «Апокриф» з’явився на світ? Саме тому  («Апокриф» - одна з найновіших книг Оксани Забужко, який вийшла у 2020-му, за форматом – це розмова Забужко із предстоятелем УГКЦ Святославом Шевчуком про Лесю Українку, - авт.).

Поїхати у Жидичин мені запропонували батьки Ольги Ольхової (організаторка луцької літературної резиденції і модераторка зустрічей із топовими письменниками в рамках резиденції, поетка, лучанка, - авт.). Подумалося: у Луцьку можна походити завжди, а це ж чудово втрапити за межі міста. Але я абсолютно не уявляла собі, що це монастир з історією з 975 (!) року.

Насправді це таке трохи депресивне, коли думаєш, скільки у нас під ногами валяється отих покинутих секретів, перепрошую за автоцитату. Але стільки всього, стільки «людей та дрюччя», казала моя бабця, стільки до того треба докласти рук і голів, тобто знання, бо ми ж елементарно не знаємо, чим володіємо. Скарби світового класу, над якими будь-яка нація трусилася б…

Ви були у Фінляндії? Ні? Дуже повчальний досвід, я би всіх українських державців туди просто відправляла на екскурсії. У фінів тієї історії культурної: збирачі й рибалки, на тому все, розумієте?

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Луцьк мені відкрив Покальчук». Любко Дереш. Розмова на залізниці, якої… нема. #МІСТО НАТХНЕННЯ

І, Боже милий, ви не уявляєте, який для українки це депресняк – ходити фінськими містами і бачити, як там ко-о-ожний камінчик не просто вилизаний, підсвічений і найкращим дизайнером оформлений, ще й під відповідним кутом вкладений… Там можна просто вночі ходити вулицями міста, як музеєм.

От ідеш вночі, а тобі вітрина книгарні світиться –  це століття якогось їхнього письменника, експозиція у вітрині фінською і англійською. Й поки ти туситимеш з пивом чи фінською водкою на вулиці, ти маєш можливість тут же всю цю культурну історію зчитати, хоч скільки її там у них, трохи більше століття. У нас тільки після Майдану Інститут національної пам’яті почав ставити білборди до якихось історичних подій, і то воно так, бідненько, так би мовити, а в них так – по-багатому. 

А тут у Жидичині на Волині  –  понад 1050-літня історія: монастир, який старший од Софії Київської  і на східних теренах моравської єпархії споруджений ще до того, як Русь хрестили, місце, на якому молилися неперервно, і оці ентузіасти-отці, і цей архімандрит, який з палаючими очима розповідає, як вони тут виявили підземелля, яке за радянського часу залили бетоном, як вони це все викопують, відновлюють, відчищають, як грошей немає, але вони це все роблять. От воно!

ВІЙНИ. «ХАЙ ХТОСЬ ЗАМІНИТЬ НАМ 1941»

- Завжди цінно чути думку людей, які є для краян авторитетними, з приводу окремих складних волинських тем. От наприклад, для мене це питання про дати на луцькому меморіалі: «1941 – 1945». Це тоді, коли на Волині всі знають про 1939-й. Але ми досі не замінили цю дату. Як думаєте, чому волинянам бракує сміливості піднімати такі питання? І чи варто?

- Тобто ви досі не змінили цю дату, так? У Києві якось одразу Музей Великої Вітчизняної війни став Музеєм Другої світової. Але Київ має менталітет столиці, тим паче є міжнародний контекст, є Друга світова, яку спільно почали Радянський Союз і Німеччина (як союзники) – і так, зрозуміло: коли прийшла війна, тоді й датуємо. На Волині, даруйте, вдавати, що у 1939-му тут нічого не трапилося? Ніби щось у 1939-му тут наснилося?

- Не хочеться так думати, знаєш, що – ні,  але бачиш цю дату, а вона стверджує, що так.

- Насправді те, що ви кажете, дуже страшно, бо це синдром завченої безпорадності. От якийсь страх, внутрішня забембаність. А хай «хтось» прийде і зробить. Для мене тут достатньо універсальна метафора – Голодомор. 33-й – як вершечок, але насправді у нас усіх ПТСР  (посттравматичний стресовий розлад, - авт.).  Ми всі будемо сидіти і чекати, що «хтось» прийде, «хтось» встане і скаже.

Логіка державного тероризму – така ж, як і в будь-якого терориста. Що робить терорист, коли захоплює заручників?  Чому кажуть сидіти тихо і дивитися в землю, коли вас захопили?  Терорист відстрілює активних. Той, хто встав і звернувся до групи, почав роздавати вказівки, як поводитися, одержує першу кулю. Все тому, що відстрілюється, нищиться потенційний лідер, найсильніший, хто унеможливлює терористові маніпуляції.

Те, що ви описали, - це теж ПТСР, це страх встати, страх висовуватися, бо - хай «хтось» прийде...

Пригадуєте приклад про мавп і банан? Уже змінили мавп, уже ротацію провели і жодну з тих, які сиділи, не обливали водою, але інформація про те, що чіпати не можна, бо буде страшно, передається  – і мавпи банана не беруть. От ми теж будемо сидіти і чекати, що хтось прийде і замінить нам 1941 на 1939.

- Зараз липень. А липень на Волині завше означений темою складних українсько-польських стосунків на фоні Волинської трагедії і 1943-го. У нас досі актуальні такі польські випади, на які ми не вміємо відповідати. Я приїжджаю за репортажем у село Сокіл Любомльського району, а там на столі у баби Шури, українки, яку поляки вважають своєю праведницею, бо вона споконвіку прибирає могили убитих поляків із сусіднього села, які доглядав ще її батько, - портрет польського президента, біло-червоний стяг і польське радіо «Марія» проказує молитви. І бабу Шуру знають у Польщі, її просять на сцену за орденами, до її хати втоптали стежку польські репортери, а українські фактично й не були. Чому ми не вміємо на це реагувати?

- Із жінкою все зрозуміло: вона собі все робила, як звикла, але у неї на старість з’явилося цікаве життя, різко змінилося щось і є тепер щось таке несамовите, чого в інших немає. Зміна способу буття, перехід із приватного статусу – це дуже складно. Це такий фройдівський кошмар молодих жінок: коли ти голий на вулиці, і на тебе всі дивляться. У нього є на те своя інтерпретація.

Прокинутися знаменитим далеко не є легко. Я щоразу дискомфортно чуюся, коли оце чую: «Ми дякуємо пані Оксані…». Дискомфортно, бо я розумію, як діє присутність медіалізованої особистості.

Років 20 тому в якомусь товаристві за столом сидить чоловік, дивиться на мене і каже: «Я вас пєрвий раз живую віжу…». Ти віджартовуєшся, звичайно, але з цим треба навчитися жити, тут є купа своїх нюансів. А вашій бабі Шурі треба поспівчувати, бо зрозуміло, що вона так і працюватиме оцим знаряддям. Їй же, напевне, складно жити серед сусідів.

- Так. Але мені здається, що Україна досі не знає, що з цим робити. Там же є відновлений католицький цвинтар знищеного села Воля Островецька, де ховали місцевих людей. Відновлений спільними зусиллями, але там жодної синьо-жовтої стрічки на момент нашого приїзду, тільки біло-червоні. І ти заходиш і розумієш: або їх там знімають, або їх не вішають заради спокою. Але це українська земля, як бути? 

- А вони будуть звучати. Бо це ж теж, даруйте, треба розуміти, скільки людей з того годується. І не тільки в Польщі, а й в Україні. Баба Шура – гаразд, вона, можна сказати, як дитя, sancta simplicitas. Як сказав Ян Гус про іншу бабусю (Ян Гус, якого за велінням католицької церкви палили на кострі як єретика, за легендою, саме цими словами назвав бабусю, коли побачив, як та зі щирості своїх релігійних міркувань підкидає у костер дрова, sancta simplicitas – свята простота, - авт.).

Є люди, яких навіть не назвеш корисними ідіотами, але які на тому заробляють. У цій ситуації є найпоказовіша історія, коли дуже соромно за себе – з одного боку, а з іншого – ми не могли бути іншими. Коли до нас приїхав новий посол Польщі в Україні Бартош Цехоцький (а він приїхав із завданням дуже агресивно боротися за польську пам'ять, за львівських орлят, з такою, я сказала б, наперед упередженою настановою не мости прокладати, а воюватися так, ніби тут вороги), то що він зробив перше: пішов на Байковий цвинтар, розшукав могилу Василя Стуса, сфотографував, у якому вона стані…

Я вже не кажу про те, що не знаю, як він її знайшов. У Києві в зоні міста 5 історичних цвинтарів. Але в нас немає жодного впорядкованого, щоб було видно, хто де є видатний. Жодного включно з Байковим, де Леся Українка, де Михайло Грушевський, до якого мене ще маленькою дівчинкою водили і продавали з-під поли при вході жовто-блакитні букетики.

- ???

- Так, треба було знати, кому пошепки сказати, що ми до Грушевського – і тобі діставали ці букетики… Це 69-70-й рік. Такі ще речі тоді були.

От чому я кажу, що дитяча пам'ять, про яку ми з вами сьогодні постійно говоримо і до чого постійно повертаємося, це важлива штука. Мало не перша людина, яка страшенно зраділа «Коду Гурніка», ще його не читавши, а ми разом летіли до Львова на форум з Європи – Сергій Плохій. У нього очі загорілися. Зараз це взагалі починає бути трендово: дитина як свідок історії, сказав він.

Яким чином дитина може бути свідком історії? Приклад -  Мадлен Олбрайт, котра не Мадлен, а Марія Яна Корбелова (американська дипломатка чеського походження, - авт.), яка народилася у Празі в 1939 році, вчилася в Англії, згодом повернулася у Чехословаччину після війни і якийсь час до комуністичного перевороту там була. У кожному разі вона пам’ятала тією самою дитячою пам’яттю, 9-10-11-літньою, оцю саму повоєнну Чехословаччину. Отака дитина-свідок, коли вона доросла, уже в ретроспективі може розуміти і знати, куди ті свої слайди пам’яті вставити. Отак як мені мама про  Голодомор розповідала: у мами теж були свої слайди, але вона розуміла, як  їх інтерпретувати, вона розповідала цілісну картину, ілюструючи її своїми слайдами, так, як я реставрувала картину в «Коді Гурніка» чи як Мадлен Олбрайт у своїх спогадах (вони просто були дуже популярні на Заході).

Тому я кажу, що пам’ятаю і Луцьк шістдесятницький іншим, і Київ шістдесятницький до того, як настав 1972-й. У Луцьку це раніше відбулося, а в Києві, коли Шелеста зняли і Щербицького поставили. Вони абсолютно різні за темпоритмом, за настроєм, за атмосферою. А по 70-х роках уже відбувалася тотальна зачистка. Сьогодні дійсно вже не вірять, що таке було. Було. У 70-му році можна було купити жовто-блакитні букетики перед входом на Байковий цвинтар. Розумієте?

Раз ці тітки мали пов’язані жовто-блакитні букетики на продаж і сховані відповідним чином, то на них мав бути попит. Люди знали, де та могила Грушевського. Люди підходили і потай купували їх. Якось же мої батьки знайшли ту могилу Грушевського? І там уже лежав подібний жовто-блакитний  букетик, я це добре пам’ятаю.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Могила у квітнику. Три українки, поляк, який їх захищав, і ...один бузок на всіх. СВОЯ ІСТОРІЯ

З того часу нічого не змінилося. Київський некрополь невпорядкований. Це не те, що будь-який європейський історичний цвинтар, куди ви заходите і бачите стрілки, хто де відомий похований. Ні, в нас такого немає. Це така довга ілюстрація до відповіді на ваше питання. Посол Цехоцький, який пішов і розшукав же якось ту Стусову могилу, потім написав: а що ви від них, українців, хочете, мовляв, коли у них могили своїх героїв у такому стані, коли вони не вміють їх шанувати?

І ніби ж нема чого заперечити, нема чим крити? Але це теж про Голодомор,  тут теж можна встати і сказати: а ми єдина нація у світі, яким три покоління забороняли оплакувати наших мертвих!. І ніхто цього не сказав.

Відповісти б йому: так, просимо пана зрозуміти, що ми пережили те, чого ви не уявляєте навіть і близько, що нам виморили невідому ще кількість мільйонів наших предків і нас потім три покоління гнали в Сибір, коли ми їх пробували поминати. Оце собі спробуйте уявити, а тоді собі вставайте і пред’являйте претензії за те, що ваших орлят, мовляв, шануємо не так, як би вам хотілося, а ще перед тим подивіться на могили українців у Перемишлі, подивіться взагалі, що робиться на українських могилах, даруйте, на Підляшші, Холмщині і так далі.

Коли розуміти, звідки це береться і чому саме так, розуміти, що це теж результат тієї самої травми, тоді воно тебе не принижує, тоді ти асертивний, тоді ти розумієш, на якій ти території і ти у своєму праві, ти не почуваєшся затюканим, от який мусить перед всіма виправдовуватися. Виправдовування і розуміння – це різні категорії.

Так, тема дуже болюча, ду-у-уже. Так, є бенефіціари цієї теми. Але насправді тема, зрештою, ще ж недосліджена до кінця. У цій темі знову з’являється тінь третього. Те, що  там мусила бути якась гібридна провокація, знаючи, як поводилися радянські спецслужби під час війни, скільки там сюжетів, як вони геніально вміють підпалювати там, де тонко, як вони вкидають сірник там, де солома вже насипана і як вміють полити там гасом. Триває блокування цих досліджень, в яких не зацікавлена російська сторона.

Коротше, нам ще в цій воєнній історії колупатися й колупатися насправді. Те, що з нею треба працювати – однозначно. Це теж та модель травми, яка не пропрацьована. Поки вона не пропрацьована, доти триватимуть маніпуляції.

МАЛЮНКИ З ЛУЦЬКА. «ОЧЕНЬ УМНАЯ ДЕВОЧКА»...

- Ми з вами зараз розмовляємо фактично під вікнами квартири Косачів у Луцьку. Тут у 60-ті, буквально пару літ діяла музейна кімната Лесі Українки, організована дружиною дисидента Дмитра Іващенка Вірою та її школярами-гуртківцями. Діти збирали експонати, чергували у цьому музеї, писали вірші, вчили літературу. У 1965-му експонати вивезли невідомо куди, кімнату закрили. Чи нема серед ваших дитячих спогадів фрагментів про її відвідини?

- На жаль, ні. Але історія дуже цікава. Що я знаю ще від мами, що в цьому невеликому місті були такі вчительські зірки. Ті, до кого тяглися, хто гуртував довкола себе. Як я розумію, Віра Іващенко була страшенно популярна, люблена і вчителька од Бога. Мама завжди говорила, що це винятково порядна жінка.

Дуже хочу під час цього приїзду до Луцька попрацювати зі старими газетами тих років. Цікаво побачити атмосферу осені 65-го задокументованою. Надіюся, це мені вдасться.

От ви розповідаєте мені про дітей, учнів Віри Іващенко, дітей, які гуртувалися навколо літератури, вчительки – і так: це воно! це той час! Я пам’ятаю, що у нас, у тій двокімнатній хрущовці на Радянській, весь час товклася молодь! То були мамині учні, то були татові студенти, постійно читалися якісь вірші, якісь із них я навіть пам’ятаю, бо це вголос зачитувалося, це обговорювалося.

Більше того мої філологічні здібності звідти. Це видно з тих розповідей моїх батьків, які тішаться геніальністю дитини і переказують якісь цікавинки, якісь смішні слівця. Десь мені місяців вісім було, я ще фразами не говорила і от сиділа на дивані, а прийшли мамині учні. Мама, як то буває: «От, доцю бачиш? Хто це, дядя?». «Не…» - сказала восьмимісячна Забужко. «А хто, ляля?» - питає мама. «Н-не…». «А хто ж?», - мама вже захопилася. «Ляля-дядя», - сказала я.

Оце те, що переказувалося довго-довго. Не знаючи слова «підліток», я знайшла для нього свій варіант. Це про те, як формується мова, про аналіз і синтез: вже не «ляля», але ще не «дядя». От я серед цих «ляля-дядь» росла. Вони весь час зі мною няньчилися. Особливо татові студентки, дівчата. Але ви розумієте, чого вони приходили, то ж не просто так були у нашій квартирі. До улюбленого вчителя приходилося в дім, розмовлялося, це оцей  spirit шістдесятницький! Для того був учитель, був улюблений професор, щоб приходити до нього додому і обговорювати екзистенційні питання.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Відкрийте його для Мирослави. Репортаж з будинку Косачів у Луцьку. СВОЯ ІСТОРІЯ

- Так, а потім ми це втратили.

- А чого втратили?  Я згадую у «Коді Гурніка» про це. А справа у тому, що тоді допитували й учнів.

Дуже, між іншим, боляче було, коли у 2010-му році ми побачили цю виписку з татової справи на чотири сторінки із архіву СБУ нам історики її передали, хтось там на неї натрапив ніби випадково. Передали копію, мама її прочитала – там у тому числі згадуються свідчення однієї з її учениць. Про те, що «во время посещения их квартиры» Забужко сказав, що, мовляв, тепер ви молоді,  і справа за вами, щось таке. Так, міг сказати, то якраз ота стилістика навчительства старої школи. Отого шкільництва. Бо їх дійсно вчили, що війни виграють вчителі та священники, як у Бісмарка. Оце учитель, який лишався організатором, пропагандистом, готував до життя. Не до ЗНО, а до життя! При цьому справді відповідав на якісь там життєві питання, знав родинні проблеми і таке інше. Ну, потім їх всіх і схлопнули за те. Якраз все робилося для того, щоб оце розірвати.

Я якраз цю атмосферу добре розумію. Я розумію, що і Віра Іващенко такою ж була. Це традиція неперервана з 19 століття, оте народне учительство. Воно мені дуже відгукнулося, коли я потім у спогадах Шевельова побачила присвяту «учням, які були, самі того не знавши, вчителями». Я подумала, як він тужив уже там, в Америці, за українськими учнями, яких йому бракувало.

- Із луцького періоду ви згадуєте про те, що вас, маленьку Оксану Забужко, теж брали з мамою на допити. Де це було? Як ви це чекання мами з допиту запам’ятали?

- Це навіть не те, що мене брали на допити, ні, це цікавіше.

Батьки поїхали на допит і якось домовилися з сусідкою, що за мною прийде няня. Вони були переконані, що за мною прийшла няня, а насправді мене взяв стажер з органів, молодий чоловік. А я звикла з молодими людьми бути весь час. От з татовими студентками звикла  в кав’ярні, як доросла, сидіти і тістечко ложечкою їсти. Така модна баришня, як у французькому кіно – п’ятилітня, на рівні з ними. Тому для мене не було незвичним опинитися в ситуації, що мене бавить незнайомий молодий чоловік.

Інша справа, що він мене не бавив. Він дуже дивно поводився. Йому сказали «пасти» дитину, от він і «пас».

Потім він спробував мені купити цукерок, він їх купив, але я таких не любила, тому чемно відмовилася. Потім купив мені зефіру чомусь. У нас досі чоловік каже «зефір кадебістський», бо я цю історію розповідала: купив зефіру, а зефіру я теж не любила.

Потім пам’ятаю, привів мене в ту садибу біля меморіалу, тоді було тільки те приміщення, стара польська торгова школа. Оцей корпус я пам’ятаю: коли його на фотографії побачила, то запах тих стін згадала (нині управління СБУ Волині, – авт.). Отам у дворі я пам’ятаю навіть клумби… 

Це був жовтень. Він стоїть і говорить про мене в третій особі, як я тоді казала військовому, бо чоловік у військовій формі, що от «конфеты купил – не ест, зефир купил – не ест». На мене це зробило враження, що я поруч, а про мене – у третій особі. Оцей момент, що він не сприймав мене, як співрозмовця, я запам’ятала. Потім він мене, очевидно, здав на руки цьому начальнику. Начальник мене посадив у кабінеті, там я малювала.

Ці малюнки мама потім забрала і зберегла, я їх недавно виявила уже в маминому архіві. Запаковані  і з проставленою червоним датою.  Два олівці було тільки, чорний і червоний. Пригадую, тоді мене засмучувало, що не було кольорових. Насправді це дуже цікаво, бо малюнків кілька. Цікаво, що сидить і малює дитина у тих стінах, дитина-свідок, так? Я малювала цей кабінет. Дитячою мовою. Вдумливий такий малюнок. Телефон з циферблатом, штори висять… - все це я залишила на папері.

Запам’ятала момент, коли піднімаю голову, відкриваються двері, а у дверях абсолютно біле од жаху мамине обличчя. Допит закінчився, її ведуть, нічого не кажучи. Психологічний тиск такий: відкриває двері, а там її дитина. Це в той момент, коли вона думає, що її дитина там з бабою Кією (луцька няня Оксани Забужко, - авт.) десь у безпеці, а та в КГБ сидить. І що могло в цей час статися? Які почуття можуть бути у мами тоді?

ЧИТАТИ ТАКОЖ: ІМ’Я ТВОЄ Федір Хасевич. Репортаж слідами репресій сім'ї брата Ніла Хасевича, що жила на Волині

Звідти ще лишився один сімейний переказ. Він про те, коли оцей самий підполковник КГБ Маркелов допитував мою маму. До речі, я підозрюю, що це той самий, який у званні капітана тут, на Волині, Ніла Хасевича брав (повстанського художника Ніла Хасевича працівники органів держбезпеки СРСР вбили на Рівненщині у 1952-му і один із учасників операції капітан Михайло Маркелов, - авт.), бо не можуть бути два кагебісти з одним прізвищем так поруч, тим більше, коли є співпадіння за віком і званням. Вона ж із цього самого «хрущовського призову», вони у 1959-му (й Іващенко, до речі, і вона) вступили в КПРС. Тоді було: хочемо, щоб партія очищалася, щоб в партії було більше хороших людей… А комуніста не мали права допитувати без попередніх партійних зборів. Там були певні правила гри. Мама не могла зрозуміти, чого Маркелов із нею розмовляє, але не веде протокол, чого нема протоколу. Бо він спершу сів радісно записувати «год рождєнія», а коли на слові «беспартийная» почув у відповідь «я комуністка» - поклав ручку і перестав писати. Вона ж не розуміла навіть, що ніякого допиту бути не може. Радянським людям же ніколи не розказували їхніх прав. Навіть у буцімто привілейованому прошарку.

Так-от, підполковник Маркелов, віддаючи мене мамі, сказав фразу, з якої потім у родині жартували: мовляв, мене спершу оцінили в КГБ. Фразу: «Очєнь умная дєвочка». Оце я вперше отримала визнання в інституції, яка на тому зналася…

(Ми минаємо будинок  просвітянина і адвоката 20-х років Юрія Черевка біля Старого ринку, луцьку українську гімназію, через двори з вивороту колишньої Радянської пробираємося на нинішню Лесі Українки. Йдемо через старий наскрізний прохід у будинку, Оксана Забужко помічає  типовий для таких під’їздів вхід до підвалу під сходами, старі, фарбовані коричневим двері, спиняється на мить. Я вертаюся до дверей: а раптом щось унікальне? Вона усміхається: «…У нас теж такий був тоді. Це ж вхід до підвалу, так?  Такого в Києві просто не побачиш». Я одразу ж перепрошую, що ми ходимо закапелками. Натомість чую: «Та ні. Спасибі вам насправді»)

(Розмова змушує звернути з вулиці Лесі Українки на П’ятницьку гірку: в пошуках саме того кінотеатру, до якого малу Забужко водили у Луцьку. Це привід загадати про ще один давній дитячий малюнок зі збереженого мамою, луцькою вчителькою Надією Яківною Забужко)

- Тут десь був кінотеатр… Загалом, у Луцьку було два кінотеатри, куди мене водили. «Хроніка» біля входу в парк, там були ранкові дитячі сеанси, на які ми ходили з татом,  і «Комсомолець», здається. Цей другий точно десь тут…

- «Комсомолець» був далі. «Батьківщина», можливо? Він поруч.

- Ні, це точно близько. «Батьківщина», так! Батьки мене всюди брали з собою. Мене пам’ятали і знали білетерши. Насправді це теж дуже цікаво, бо мама зберегла мій дитячий альбом, де я ілюструвала прочитані книжки і побачені фільми. Я надписувала назви. А коли мами не стало, я почала розгрібати ці архіви трохи.

Уявіть собі, що в Луцьку 60-х років була якась несамовита прокатна політика, бо ось є малюнок: чоловіча і жіноча фігурки, простим олівцем, тобто все  чорно-біле… Чоловіча фігурка в чорному костюмі, жіноча у білій не зафарбованій сукні, зате з активно жовтим волоссям. І підписано: «ЗатемЛення». Так, це фільм Мікеланджело Антоніоні «Затемнення»: і це Ален Делон та Моніка Вітті. При тому, що «Затемнення» Антоніоні офіційно ніби й не було у союзному прокаті. Себто це означає, що на місцях була часом своя прокатна політика. Я, до речі, радилася з цього приводу з кінофахівцями: це було, що в Києві могли не показувати широким екраном Антоніоні, а в Луцьку чи в Одесі – могли показувати. В кожному разі я у 1966-му дивилася Антоніоні в Луцьку.

(Фільм «Затемнення» відомого італійського режисера Антоніоні вийшов у квітні 1962-го. У 1966-му, стверджує Оксана Забужко, його показували у цих стінах. Зіркові Ален Делон і Моніка Вітті зіграли у ньому історію одного НЕкохання. Режисер досліджує теми смерті почуттів і відчуження особистості у тогочасному суспільстві. У деяких джерелах вдалося натрапити на інформацію, що «Затемнення» - один із перших італійських фільмів, який показали у радянських кінотеатрах. Задля цього, пишуть, він був скорочений цензорами на 21 хвилину. Показали, бо повважали, що він – про «загниваючий Захід».

Ми стоїмо на П’ятницькій гірці й бачимо уже давно недіючий кінотеатр...)

- От він. Абсолютно.

Це він, це один із тих кінотеатрів, куди мене маленькою водили. Тепер я точно знаю: це «Батьківщина». Ну, файно ж. Дякую.

(Подорож від замку додому завершили пошуками Суворова, 11. Саме такою була перша адреса подружжя Стефана Забужка, викладача Луцького педінституту, та Надії Обжирко, вчительки школи №1. Тут народилася їхня донька Оксана Забужко. Тільки згодом родина переїхала у невелику двокімнатну хрущовку на вул. Радянській, тепер це Винниченка. Тепер на Суворова, 11 (і це справді фактично «за обкомом», як згадувала Надія Забужко) – радянська п’ятиповерхівка. Зі свідків того часу, які можуть тримати у собі спогади, - хіба двори. Простір пам’яті. Луцької.

ПОСТФАКТУМ

У 2017-му, виступаючи перед лучанами на сцені палацу культури, Оксана Забужко зізналася: « Я цьому місту ще винна і я обов’язково про нього напишу». У 2019-му вийшов «Код Гурніка». А у 2021-му письменниця зголосилася підтримати першу Луцьку літературну резиденцію «Місто натхнення», давши таким чином цьому проєкту такий свій карт-бланш, свій знак якості. Які враження у Оксани Забужко залишив дуже насичений подіями, зустрічами та роботою над своїм простором пам’яті тиждень у Луцьку?

«Це місто безперечно і поза всяким сумнівом заслуговує ввійти в ту саму ТОП-п’ятірку міст, які одразу згадуються, коли йдеться про культурне обличчя країни. Сьогодні Луцьк у цій ТОП-п’ятірці не згадують, і це дуже  й дуже несправедливо. Тобто вам треба працювати над популяризацією міста, над розкруткою його образу…

Де й коли буде у Луцьку театральний фестиваль Лесі Українки, наприклад? Міжнародний фестиваль, куди приїздили б з виставами за Лесею Українкою з цілої Європи. Ну, починав це колись Сергій Проскурня як фестиваль однієї п’єси і відкривав це саме Лесею Українкою і її «Одержимою». Німецька актриса привозила моновиставу за «Одержимою», різні українські театри привозили виставу за «Одержимою»… Тобто отакого класу події, як фестиваль хай не однієї п’єси, а однієї драматургині мав би у Луцьку відбуватися. Тут у замку це мало би гратися, і справді би ціла Україна приїздила і на це дивилася.

Місто, яке сьогодні ще не зовсім впевнене у тому, чого воно вартує, і не зовсім свідоме того, яке воно круте. А воно круте. Ви круті!

У ресторанах усе отак по-модньому, по-хранцузькому і по-італійському, що в якомусь нарешті сказала: «А зеленого борщу нема кому зварити, так?». Цікаво, як працює пам'ять. Це такі трошки прустівські речі, оці всі «пошуки втраченого часу», смак тістечка «мадленка», розмоченого в чаї, мені це смак волинських сирників, які я стабільно щодня замовляю на сніданок, бо я  пам’ятаю, очевидно, що тільки так їла у Луцьку. Як для Пруста ця «мадленка» (Марсель Пруст у своїй епопеї «Пошуки втраченого часу» присвятив кілька сторінок улюбленому печиву «мадлен», - авт.), так і для мене чисто гастрономічно є ця пам'ять, цей смак зеленого борщу тутешнього. Оскільки я його не замовляю в якихось інших регіонах України десь у ресторанах, а тут – хотілося б, то маю підозру, що це – ось воно. І загалом, є багато таких сюжетів.

Луцьк мого дитинства проступає чітко. Саме завдяки тому, що мене вивезли з Луцька, коли мені було сім років, у мене дуже чітка відрізана хронологія. Це не те саме, коли ви живете на тому ж місці весь час. Тоді відбувається ніби замив хронології, тоді думаєш: о, а якому ж році то було?.. У мене є чітко оце «було» і «стало».  Я вмію вгадувати, я вмію одразу ж поглядом зчищати ці пізніші нашарування і реставрувати отой Луцьк, яким я його пам’ятаю станом на літо 1968 року​​», – резюмує Забужко.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Катерино, скидаю капелюха». Фінал першої Луцької літературної резиденції. Що кажуть письменники?

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Володимир МАКСИМЧУК

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

• #Оксана Забужко
• #Місто натхнення