У волинській родині досі зберігають унікальну ступу. Вона «годувала» кутею не одне покоління. Але суть навіть не в тім.
Нехитре і древнє українське домашнє приладдя для того, щоб товкти пшеницю, її господар колись власноруч перетворив на справжній кухонний комбайн!
Механізована ступа досі зберігається у сім'ї Перчуків із села Жидичин Луцького району. А змайстрував її Петро Перчук.
400 товкачів за одну… перестину куті
Скільки років саме цій ступі, Володимир Перчук із Жидичина достеменно не пам’ятає. У цій хаті її звуть «дідова ступа». Давно нема на світі діда, Петра Перчука. А ступа є.
Вона – не стільки спогад про його золоті руки. І не тільки елемент родинних традицій. Багато років тому саме ця ступа давала змогу цій сім’ї долати скруту, заробляти копійку на власних врожаях. Бо кутю тут готували не лише до різдвяного столу, а й на продаж. Щоб полегшити копіткий труд і собі, і рідним Петро Перчук у 80-х роках вигадав, як механізувати звичайну домашню ступу. Механізм цей продуманий до дрібниць. Має навіть таймер. А що головне – досі діє!
«Усе треба робити, як належить», – зауважує син Петра Перчука Володимир і йде гріти воду, щоби зволожити зерно, перш ніж засипати його у ступу. Так завжди робили у їхній хаті. Батько. Мати. Їхні батьки…
Володимир Перчук пам'ятає, як вся родина у хаті товкла кутю перед святами і як татів механізм полегшив цю працю.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Жидичин-центр» рулить. Село, що «робить себе» через культурні фішки
«Батьки жили бідно, були простими колгоспниками. Зарплата – 25 радянських рублів, а треба було на щось дітей ростити. Тому ми виживали за рахунок того, що мама базарувала. Носила на базар все: картоплю, цибулю, моркву, яблука зі старого садка, а ми їй у всьому допомагали. Перед Різдвом і Василем вона завжди продавала кутю. А ми товкли її довгими вечорами», – згадує Володимир Перчук.
Кожен з цієї родини дотепер пам’ятає, скільки ударів товкача треба було на одну перестину (порцію) куті. Товкачів «з чотириста». Щоби на ранок мати товар на продаж, часто батьки товкли кутю ночами. А тоді велосипедом везли її до Луцька.
Основа від циркулярки, годинник – від пральної машини, ступа – від діда
Петро Перчук був на все село електриком і майстром із золотими руками.
«Бажання полегшити собі ту працю було великим, тим більше, що праця була дуже важкою. Та й з віком люди ж не сильнішають, а слабшають. А Кулібіним він був ще тим – і потихеньку почав збирати механізми. Він робив її, мабуть, понад рік», – каже Володимир Перчук і демонструє те, що у цій оселі власне і звуть «дідовою ступою».
Кутя тут товчеться у звичайнісінькій давній дерев’яній ступі, на якій уже видно сліди часу, яка важка і, здається, навіть пахне кутею і святом. Але от товкач має геть іншу «руку». Основа від циркулярки, електродвигун від якогось уже непотрібного механізму. Вал тягне ланцюг з трьома зубами. Поруч вертикально рухається стержень товкача. Зуб піднімає товкача – і за півтори секунди падає вниз та б’є по куті у ступі.
Щоб механізм працював швидше, винахідник оснастив його трьома пружинами. Один із елементів механізованої ступи – годинниковий механізм з пральної машинки, що дозволяє виставляти час роботи ступи. Усі конструкція, на перший погляд, проста, але все у ній продумане до дрібниць.
«З того часу, як тато це зробив, ми вже мали перед святами відносний спокій. Товкти кутю було не так важко. Згодом батькам вдалося завдяки отаким нехитрим заробіткам і пральну машину придбати, і телевізор, а там навіть і автомобіль ВАЗ-2101. Тоді це була одна з десяти перших машин у Жидичині», – каже Володимир Перчук.
Зернина зі ступи – жива!
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Якась інша тиша». Що пам’ятають у Жидичині про таємничі підземелля під храмом? СВОЯ ІСТОРІЯ
Років 15 тому ступі дали спокій – батьки постаріли і перестали базарувати. Володимир Перчук ту ступу сам не збирав – це завше робив батько, а згодом його зять Сергій. «Оживити» ступу спробував на прохання журналістів.
«Щоб головний інженер обленерго (а син Петра Перчука пішов слідами батька-електрика і став енергетиком) та й не склав такий механізм?! Я тако вчора ввечері трошки «покумекав»… Добре, що всі деталі в порядку, а там вже діло не стало», – ховає у вусах усмішку Перчук-молодший.
А вже за трохи – щедро висипає у ступу півтора-два літра пшениці, поливає зверху трохи окропом і вмикає ступу. Аж підскакує зерно під вагою товкача. Парує. Ступа промовисто і натхненно гупає, крок за кроком наближаючи тих, кому «кутю готує», до різдвяного таїнства. За якийсь час пшениця уже помітно товчена. А у жмені від неї лишається лушпиння.
Потому кутю зі ступи просіювали у решеті, просушували. Перед тим, як готувати, її завше промивали і намочували у воді. Така кутя швидше вариться.
Цікаво, що кутя, товчена у ступі, не втрачає своєї здатності давати життя. Володимир Перчук переконує: експериментував і намочував кутю у воді, в результаті – всі зернятка проростали. Процес народження куті в ступі для зародка, який є у зернині, – нешкідливий. І, можливо, саме цим кутя зі ступи й цінна. Бо жива!
На стіні у хліві – різдвяний життєпис із 75-го року
Стовчену кутю у родині Перчуків рахували відрами. На дерев’яному ящику в хліві й досі збереглася своєрідна картотека передіздвяних заробітків. «Ось тут чи мама, чи тато кожного разу, як стовчуть відро пшениці, ставили ручкою паличку», – показує Володимир на запилену дошку.
Рядочки паличок. Позначені роки. Кількість відер. То 33, то 50, то 55… З 1975 (!) до 1995 року – своєрідний різдвяний життєпис однієї сільської родини.
На якийсь час родинну традицію возити кутю до Луцька на ринок у батька з матір’ю перейняли донька Ольга з чоловіком Сергієм. А згодом заробітки покинули – і ступа «пішла на пенсію», припадати пилом у дідовій клуні.
Унікальну ступу родина все ж свято береже. Для них то реліквія, світлий спогад про золоті руки діда Петра, про добру посмішку баби Галі, про спільне Різдво і те, що цю родину тримає на світі. Як бабин різдвяник у хаті під іконами, який саме бубнявіє. Як портрет Шевченка на покуті й у рушниках. Як «Тайна вечеря» з гілочкою верби за нею. Як гладишка (старий глиняний глечик), з якої щосвята сипали у ступу пшеницю для куті.
Дідова ступа зі «сталевим серцем» востаннє працювала за призначенням десь на межі другого тисячоліття. Але до сьогодні раритет бережуть у Жидичині нащадки Петра Перчука.
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА (за матеріалами Волинь24)
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
