Від редакції «Першого». Цю повість взимку 1997-98 року написав мешканець села Жидичин Петро Перчук. Він – звичайний сільський електрик, але з тих, хто з дитячих років тримає у пам’яті родинну історію, так часто невідривну від історії краю, країни, світу.
Петро Перчук описав детальну і яскраву розповідь свого старшого брата Павла Коцюби. У вересні 1939 року, коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу (у складі якої на той момент була і Волинь), Павло був мобілізований у польську армію, потрапив в полон до німців, втік і повним небезпеки шляхом добрався таки до рідного дому. Усе, описане у повісті – реальні події.
У дні, коли світ згадує кривавий вересень 1939 року, 80-ту річницю початку Другої світової війни, «Перший» публікує невигадану історію волинянина, доля якого стала частиною незабутньої епохи. Цю історію два десятки років тому публікувала газета «Волинь». В інтернеті повість друкується вперше. Текст повісті надали редакції «Першого» рідні її автора, Петра Перчука.
* * *
6. ЗНАЙОМСТВО З НІМЕЦЬКИМИ ПОРЯДКАМИ
На якомусь фільварку завели у барак, де ми переночували, а вранці нагодували такою ж баландою, як і на попередньому місці, дали в руки щось подібне до сапок і погнали в поле копати картоплю.
Полонених було чоловік двадцять, а керівником робіт і водночас вартовим був старенький дідок літ, мабуть, сімдесяти, який, до того ж, умів розмовляти по-польськи. За плечима у нього теліпався карабін. Проте він був хорошою людиною: не бив, не кричав на нас, не підганяв у роботі, хоч дехто ледве волочив ноги.
Картоплю ми збирали на купки, потім вантажили на підводи. Голодні полонені почали покрадьки від німця гризти сиру картоплю. Але він швидко це помітив, зібрав нас усіх в гурт і застеріг:
– Якщо хочете вижити і жити – не робіть цього. Бо сира, до того ж, брудна картопля на голодний шлунок – то смерть. Ось зробимо "перекур", розкладемо вогонь і напечемо картоплі.
При згадці про печену картоплю у багатьох потекла слинка. Німець дотримав слова, незабаром оголосив перепочинок. У кого був тютюн – закурили. А мене як "непальонцего" дідок заставив розвести багаття і напекти картоплі.
Доки я збирав бадилля і закладав картоплю, німець усіх інших знову примусив працювати. Другий "перекур" оголосив, коли картопля спеклася і пахніла на все поле. Ми їли її, навіть не обтрусивши золи, і здавалося, що нічого смачнішого у світі просто не існує.
Картоплю збирали днів чотири. А потім нас погнали до молотарки, яка була далеко в полі. Ми повинні були відбирати солому і складати у скирти, а також відбирати мішки із зерном і вантажити на підводу, а на їх місце чіпляти порожні.
Увечері, коли скінчили роботу, багато мішків із зерном залишилося невідправленими. Нам наказали скласти їх і накрити брезентом. Ми добре бачили, що ніякого сторожа у полі не залишилося, а тому в душі сміялися із господарів. Були впевнені, що до ранку місцеві жителі розтягнуть усе до зернинки. I яким же було наше здивування, коли вранці нас привели вантажити ті мішки, і ми побачили, що жоден не пропав.
Біля молотарки ми були днів зо три, а одного вечора, коли повернулися з роботи, нас зустріли кілька озброєних німецьких солдатів. Щось тенькнуло в серці, передчуваючи біду. Нас вишикували в одну шеренгу, і один німець заговорив, а наш старенький був за перекладача:
– Німецькі господарства потребують робочих рук. Хто хоче працювати у господаря – записуйтеся. – I, мабуть, вже від себе, додав: – Хто буде працювати чесно і сумлінно, той буде їсти те саме, що й господар.
Я, не роздумуючи, записався. Те саме зробили майже всі полонені. Навіть не давши повечеряти, нас тут же посадили у вантажівки.
Перетнули Одер і кілометрів за тридцять зупинилися у селі з німецькою назвою, яка чомусь не втрималася у голові.
Завели нас до споруди, яка чимось нагадувала клубний зал. Попід стінами – двоповерхові нари із матрацами, набитими соломою, і такими ж подушками та солдатськими ковдрами. Тут ми мали ночувати, а працювати повинні були у господарів.
Втомлені й перемерзлі з дороги, ми тут же позасинали, але через півгодини нас розбудили, виведи удвір і вишикували у дві шеренги.
Світало. До нас підходили цивільні люди, чоловіки й жінки, і пильно оглядали. Це нагадало мені колись прочитаний епізод, як колись татари продавали невільників у Кафі. Нас хіба що не обмацували і в зуби не зазирали. Кожен німець брав собі лише по одному полоненому.
До мене підійшов миршавий дідок і повів за собою. Зайшли до хати, і він щось говорив, показуючи на мене, молодій жінці. Ця німкеня була господинею обійстя. Чоловік її був на фронті. Вона жила із сином років 10-12, а той старий виявився якимось родичем, що жив у ішому місці, а сюди приходив лише керувати господарством.
Завели мене до якоїсь кухні у хліві, дали гарячої кави з хлібом, яку я проковтнув, як собака муху, і показали, що маю робити. У мої обов'язки входило: годувати корів, вичищати гній і тачкою вивозити у гноярню. Корів було чотирнадцять і ще двоє коней. А ще в господарстві було не менше сотні курей і з десяток свиней. Корів доїли дві дівчини-німкені, які не доводилися господині родичами.
Уже згодом я довідався, що у них тут був такий порядок: молодь, яка скінчила школу, мусила рік відпрацювати, але не вдома, а в чужого господаря. То щось на зразок нашого стажування.
Працюючи в хліві, я почув якийсь дзвін, що долинав із центру села. Почав прислухатися, може, якийсь сигнал тривоги? До мене підійшла одна з двчат і почала щось говорити. Я уважно дивився їй у рот, але ні слова не тямив.
Побачивши, що я нічого не розумію, вона, немов дитину, взяла мене за руку і повела в хату. В кімнаті стояло два столи, окремо один від одного. На більшому стояло повно всякої їжі, а на меншому – трохи, як для однієї людини. Мені показали, щоб я сів за той стіл.
Я сів, не знаючи, що робити – чи одразу накидатися на їжу, чи ще зачекати? Доки я роздумував, прийшов той старенький німець, котрий привів мене сюди. Він щось сказав, усі за столом встали і почали молитися, а потім взялися до обіду.
Перехрестившись, і я взявся за ложку. Але що мені було тієї їжі після такого голоду! Миттю впоравшись з нею, я сидів із надією, що мені підкинуть ще. Не підкинули.
Обід скінчився молитвою, і всі знову взялися до роботи.
7. ІСТОРІЯ З ЯЙЦЯМИ
Увечері, коли дівчата доїли корів, я попросив у них молока. Але вони мені відмовили, жестами пояснивши, що коли побачить господиня, то їм за це перепаде.
Зливши молоко у бідони, вони знову жестами показали, щоб я тачкою вивіз їх на дорогу. А там приходить підвода, і молоко везуть на приймальний пункт.
Возячи тачкою молоко, я помітив, що за мною ніхто не стежить. План народився блискавично. Я знайшов довгу соломинку і через неї вже на дорозі надпивав із кожного бідона трохи молока. Так я живився щоразу, коли вивозив молоко.
Згодом помітив, що кури, для того, щоб нестися, мають спеціальні місця. Але, на щастя, не всі вони були привчені до німецької акуратності. Я знаходив яйця у найнесподіваніших місцях – у соломі, в годівницях, у закутках. Ці яйця я почав пити. Та от проблема: куди подіти шкаралупи? У гній кидати я боявся. Ану ж помітять?! До того ж, за мною часто стежив син господині. Та нарешті я знайшов криївку.
На городі колись був закопаний стовп. Чого він там був – я так і не зрозумів. Але від нього залишилася дірка в землі, досить глибока. Змірявши прутиком, визначив: не менше метра. Ось у цю дірку і почав скидати лушпиння від випитих яєць.
Мало-помалу, я почав розуміти німецьку мову – як ото, знаєте, собака: розуміти – розуміє, а сказати не може. Отак і я. Німці сміялися з мене, коли намагався вимовляти німецькі слова. Але це мене не засмучувало, бо й сам я сміявся із себе, розуміючи недолугість своєї вимови. Здавалося, що язик у мене влаштований якось по-іншому.
Та хочу повернутися до тої історії з яйцями і розповісти, що з того вийшло. Одного дня господиня наказала взяти лопату і повела на город, де я мав викопати яму для копця, куди закладають на зиму картоплю.
Вона вказала те місце, де був мій сховок для яєчних шкаралуп! Дірка опинилася у самісінькому центрі окресленого нею квадрата. Хочеш, не хочеш – взявся я до роботи, сподіваючись, що коли почну копати, то вона піде собі. А вона стоїть і дивиться, як я працюю. I тут у мене закралася підозра: вона все знає і навмисно вибрала те місце. А тепер стоїть і чекає, що ж буде далі.
Я почав копати з країв, не зачіпаючи середини. Усе ще сподівався, що клята баба відійде кудись. Стоїть! А я краї вже викопав і час братися за центр ями...
– Ет, будь що буде, – вирішив я про себе і увігнав лопату, під якою щось зрадливо хруснуло. I коли я викинув перше лушпиння з ями, вона здивовано вигукнула:
– Вас іс дас?!
Я й собі витріщив очі, зробивши невинний вигляд. А вона все допитується, що б то могло означати? Розводжу руками, знизую плечима, врешті, піднімаю і роздивляюся шкаралупи, мовляв, і сам хочу второпати, що воно таке?
Врешті німкеня пішла. Але покарання ніякого мені не було. Так я й не знав, чи вона не здогадалася, чи просто не хотіла мене карати, але показала, що їй усе відомо?
8. ГОЛОДНИЙ РОБІТНИК – НЕ РОБІТНИК
Одного разу господиня сказала, що завтра вранці я поїду в поле орати. Після традиційної кави з хлібом наказано запрягати коней. Діло звичне. Зі мною поїхав той старенький родич. Показав поле, допоміг запрягти коней у дволемішний плуг і подався до села. А я почав орати.
Годині в одинадцятій прийшла господиня зі сніданком.
Тут мушу зробити відступ і пояснити, що годували мене п'ять разів на день. Окрім вранішньої кави з хлібом, сніданок, обід, о четвертій полуднав, а після заходу сонця вечеря, після якої – кроком руш до нічліжки. I без запізнень. Бо двері зачиняють на замок і ставлять озброєного вартового. А коли вдарить дзвін на обід, то також – кидай все, йди і бери ложку в руки!
Так от, принісши мені сніданок і перевіривши роботу, господиня пішла додому. Я ж прикинув, що коли сяду снідати, то не встигну до обіду виорати цей шмат поля, і доведеться після обіду ще раз теліпатися сюди на яких півгодини.
Скінчивши оранку, запріг коней і підтюпцем поїхав до села. Почувши дзвін, що скликав на обід, махнув батогом, щоб підігнати своїх гнідих. На подвір'ї розпрягаю коней, а тут моя німкеня, зазирнувши на воза, як кинеться на мене:
– Ти свиня! Ти ледацюга! Ти не хочеш працювати!
Я стояв спантеличений, нічого не розумючи. «Ну, гадина, – думаю. – Я так старався, поспішав, навіть сніданок не з'їв, а вона...»
Така злість, образа охопили мене, що, коли б не становище полоненого, то задушив би кляту бабу. Та мусив стриматися і, ковтаючи образу, мало не крізь сльози запитав її, чому вона вважає, що я не хочу працювати?
А вона відказує:
– Голодний чоловік не має сили працювати! Ти навмисно не з'їв сніданок! Людина, яка працює, не повинна бути голодною!
Я вже згадував, що синок німкені постійно підглядав і стежив за мною. I чим далі – ставав усе нахабніший. Часто ображав, примушував мене переробляти виконану роботу, хоч я й так намагався усе робити дуже добросовісно.
Якось, коли я викидав гній і замітав у корівнику, він примусив мене позамітати ще раз. Я не перечив, хоча дуже розізлився, бо й за першим разом зробив роботу чисто. Але німчук помітив, що я серджуся, і як тільки я скінчив, почав вимагати почистити у хліві ще раз.
Я вилаявся про себе і хотів вийти із хліва, але німчук заступив мені дорогу. Не стримався я і вліпив йому ляпаса. Замахнувся вдруге, але він розревівся і побіг, мабуть, скаржитися матері.
Після цього руки до роботи у мене вже не лежали, пішов я у кормокухню, сів у кутку і зажурився.
Десь через годину зайшли у двір озброєні солдати, взяли мене під варту і кудись повели. Як потім з'ясувалося, до старшого у цьому селі, який наглядав за полоненими, що працювали у господарів. Він почав мене докладно розпитувати, що сталося між мною і сином господині? Я розповів йому все щиросердно.
За якийсь час з'явилася моя господиня. Той чоловік почав її розпитувати, як я працюю, як себе поводжу? Вона сказала, що я дуже сумлінний працівник, і поведінкою моєю вона задоволена. От тільки дуже їй боліло, що я вдарив її сина.
Після цього прикрого інциденту я повернувся на своє попереднє місце. Але гіркота на серці залишалася, і я твердо вирішив: треба втікати! 3 цього моменту я став готуватися до втечі. Але на заваді стала зима, яка у 1939- 40 роках була дуже суворою.
Але, перш за все, мушу описати два епізоди, які залишилися для мене вельми пам'ятними.
Одного разу господиня із сином поїхали у сусіднє село до своїх родичів. Аж тут з'являються якісь військові з вантажівкою, в'яжуть свиней і кидають їх на машину. Я – не давати, а вони відіпхнули мене, і кажуть, що то не моя справа.
Нічого собі, – думаю, – а завтра запитають мене: де подів свині? Я побіг до того родича, але і його не виявилося вдома.
Що робити? Згадав про старшого, який наглядав за полоненими. Виклав йому суть справи. А він також каже, щоб я не переживав, що то так треба. Єдине, що я встиг зробити, повернувшись на господарку, то записати вагу забраних свиней. Коли повернулася господиня, я їй розповів про пригоду, але вона не виявила жодних ознак хвилювання, сказала, що вона про все знає.
А через кілька днів на її ім'я прийшов рахунок на отримання грошей за зданих свиней. Яким же було моє здивування, коли я побачив, що їх вага точнісінько збігається з тими показниками, які я записав!
Але то був не останній випадок, коли мені доводилося здивовано чухати потилицю. Трохи згодом господині надійшов наказ здати на заготівельний пункт дві тонни пшениці. Вона доручила зробити це мені. Навантаживши двадцять мішків на воза, я запріг коней і поїхав на заготпункт. Але при зважуванні виявилося, що бракує 50 кілограмів. Перерахувавши мішки, я переконався, що їх не двадцять, а лише дев'ятнадцять. А куди ж зник двадцятий?! I що я скажу господині?!
Склавши порожні мішки на воза, з тяжким серцем повертаюся знайомою дорогою і раптом від несподіванки натягую віжки: на узбіччі під деревом впізнаю "свого" мішка! Стоїть собі, незайманий, чекає господаря. То я, виявляеться, загубив його, бо підвода була таки перевантажена. А хтось прийняв з дороги і поставив під придорожнім деревом.
* * *
Отак у турботах і тяжкій праці прожив я у господині цілу зиму, але думка про втечу не полишала мене. Водночас, добре розумів, що до втечі треба ретельно підготуватися. I найперше – слід було знайти надійного товариша, такого, щоб не підвів у будь-якій ситуації…
Далі буде...
Петро ПЕРЧУК
Літературний запис Валентини ШТИНЬКО
ЧИТАЙТЕ ЧЕТВЕРТУ ЧАСТИНУ ПОВІСТІ:
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
