10 літ за бульбашів і вірменські сльози. Свидники. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

10 літ за бульбашів і вірменські сльози. Свидники. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Осінь у Свидниках...

Свидники - село, яке більшість проїжджають. Бо воно на трасі. Невелике і картате. Чим встигає запам’ятатися? Ліворуч вже понад сто років стоїть бетонний пам’ятник. І може, всі сто років поспіль на ньому - лелече гніздо.

Перша хата праворуч якась дуже українська: перед нею вулики, садок, а на дорогу звідти хтось весь час виносить продавати мед. 

Далі ген до колії - хати. Між ними геть зовсім жменя хрестів - цвинтар. Найживіше місце - магазин. Поруч вивіска - «Смакота».

Одного разу ми просто не змогли дозволити собі вкотре проїхати повз. 

  *  *  *

Влаштовуючи експедиції у села Волині в пошуках історій про те, як живуть місцеві громади, як вони бережуть минуле, як пам’ятають старі війни і проживають нинішню війну, як знаходять гроші на розвиток і хто тримає ці громади на світі, «Перший» реалізовує медіапроект «Занесло в село». Завдяки небайжучим читачам ми зібрали гроші через Спільнокошт на мандри та серію репортажів. Ідею втілили за сприяння Європейського союзу і Міжнародного фонду «Відродження». Свидники – чергове село на Волині, яке ми хочемо вам показати. Історії про інші шукайте на сайті за тегом #занесловсело. Готуючи ці репортажі з Волині у час війни в Україні, ми хочемо довести: наша історія вчила нас боротися, наші люди – непереможні, а земля така, за яку варто боротися. 
Драматизм сільського магазину

Була така осінь, коли все навколо драматичне й гарне. 

- Та нема тут кому й розказати вже, - це коронне волинське, коли ви спитаєте у сільському магазині, хто може розповісти про своє село. 

Ранок. Морозно. Продавчиня натхненно добирає нашій фотографці Люді теплі шкарпетки і жартує з «городських». які вибралися в сільську дорогу «з голими ногами». 

Магазин - типовий волинський теж. Між крамом - ікони, іконки й іконочки. «Мене не фотографіруйте!».  Іграшки. Пиво. Гумові шльопки, галоші, миски. Хліб, шоколад, ковбаса. 

- Дівчата, а будете каву?..

У цьому селі нам в кожній хаті, поріг якої ми будемо переступати (а навіть якщо просто ступатимемо за ворота), нам пропонуватимуть каву чи чай. Чесно.

«Смакота»
Устами магазину говорить істина (з почутого)

- Школу закрили.
- Не закрили: школу спалили!
- Ну так. Школу спалили. Пошта часом приїжджає. Клуб є. Але тільки саме приміщення. Магазин є. Все. 
- Там сфотографуйте, як в зупинці три скла так і не доставили. От зробили зупинку: одне стоїть, три інші мали згодом додати, але так і лишили… 
- Є дві школи: Поповичі та Голоби. Поповичі - це через переїзд, далі кілометр-півтора - і поворот направо, далі знов такий переїзд і там Поповичі… 
- На фельдшерський пункт поселили біженців, вже його майже рознесли були… 
- Коротше, в селі нема нічого: один магазин. 
- Років два назад біля пам'ятника поставили забора.

«Одкривай!»

Лариса Івануха

Ларисі Іванусі - 82. Сиділа на лавці: у хустці теплій, з картатим фартухом поверх спідниці, руки епічно склала, а очі усміхалися. Все село її кличе Раєю. У дівоцтві вона - Романюк. 

Ми присіли поруч.

- Ви тут все життя? - спитали.

Вона глянула на літню кухню за плечима і мовчки кивнула.

Лариса з'явилася на світ за пів року до Другої світової. Тоді у Свидниках над дорогою було всього кілька хат: 5-6. І їхня. Всі інші жили на хуторах.

Через дорогу досі стоїть порожній старий будинок, який на той час був школою. Зверху на його бляшаному даху - металевий прапорець із вирізаною датою: 1930. А потім, у війну, школу розмістили у хаті поляка Чечеля. Його всі звали польським паном. Чоловік із прізвищем Чечель виїхав зі Свидників у 1944-му, переконує жінка, тоді, «коли почали гонити поляків», одразу по тому хату перетворили на школу.

- А-а-а… яка там добротна… На всю ширину зал, так по-панськи. Чотири класи було - це чотири рядки парт, і всі в однуй кімнаті. А з теї сторони, де панська кухня, жила вчителька. Ше єдна кімнатка - роздягальня чи канцелярія, а потім і її вчителька зайняла. Чотири класи я відходила туди, а далі в Поповичі в школу пішком. Але хто туди йшов… Я завжди кажу, що кінчила чотири класи і п’ять коридорів.

Отам є міст через річку Стохід, то мати розказувала, як німець на моста бомби кидав. Там кругом моста ями від снарядів. Мати казала: як там бомба гахне, так я з подушки і підскочу. З самого маленьку вже нервова система нарушена, - зітхає. 

Їй було шість з половиною, коли сталася саме та ніч, яку вона пам'ятає навіть, коли їй 82. 

 

Лариса Романюк писала батькові листи у Мордовію 8 літ

- Прийшли бульбаші. То там десь  - бандеровці, а тут - бульбаші. Прийшли і стукають: «Одкривай!». Батько не хоче, а я ж не сплю, чую те все. «Ни одкриєш, кинем гранату». Ну, й хто ни одкриє? Мати каже: «Йди, бо троє дітей загине». Один мій брат був із 47-го, інший - з 44-го. Одкрив. Посиділи в кімнаті годину чи дві - і на гору. І там, мабуть, з тиждень жили. Поки сиділи, сюда в село навіть голова Голобського району, такий собі Зайченко був,  приїжджав. Вони ж бачили його. Якби хотіли, то що б не вбили? Але не чіпали. 

Драбина з гори виходила в сіни. Вони не виходили сюди, а стрибали з гори в садок. Які тоді садки… Не було таких ще… І хліва не було: хата і все, такий батько хазяїн. У крайній хаті жила батькова братиха, вони сюди перевезли будинок зі Жмудча, то вона сторожувала дерево. Місячна ніч була, літо - і вона побачила, що бульбаші стрибали з нашої гори. 

Сказала про це участковому. Ну, тоді той до батька. Приїдуть чекісти з Голобського району, заберуть, а назад він вже пішком прийде всенький побитий. А шо ж… Потім вже воєнний трибунал судив. Дали батькові 10 років. Він відбув 8. Сидів у Мордовській СССР. Станція Потьма, посьолок Явас, а номер лагєра я забула. Я пісьма писала батькові. …По-моєму, 126. Писала йому, що вдома робиться. Ну, й він писав, - згадує Лариса.

Її батько, Нікандр Романюк 1892 рн прийшов із таборів у 1956-му. Його дочка на той час вже працювала у яслах і мала 15 з половиною літ. До заслання він був чоботярем і шив лакові чоботи навіть польським офіцерам. Після заслання - вже нічого не робив. Не міг. Пив і доживав. 

Братиха, яка здала Нікандра енкаведистам, потім носила його голодним трьом дітям по літрі молока. За бульбашів у селі посадили тільки його. Ще одного господаря вислали на сибіри за те, що ніби то мав наймита. Той мав землю, а чоловік, який помагав на ній працювати, жив з ним під одним дахом, їв за одним столом і робив пліч-о-пліч. Теж - «здали».

Портрет Нікандра Романюка у хаті доньки

Поки батько був у тюрмі, Лариса з семи літ пасла людям корови. Не тільки в селі, а де тільки. Навіть десь ген під Луцьком. Звільнялася після Покрови і тільки тоді трохи ходила в школу. Пам'ятає опухлого від голоду меншого брата…

Усе, що мала родина, після арешту Нікандра забрали. Лишили 16 кілограмів жита на трьох. 

- Були такі плетяни з лози подвазонніки, були крісла польські, стола забрали, велике дзеркало забрали… Ми як в школу ходили, то сусід стульця зробив: на пудлозі на колінах стоїмо, а на стульцові уроки робим, - розказує.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Розвіяні між териконами. Русовичі. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Хата була там, де нині її літня кухня. Мала сіни, кухню без підлоги і велику кімнату на всю сім’ю. З великої зали родину виселили: там зробили клуб. Матір Наталія і троє дітей тулилися на кухні без підлоги. А у Свидниках організували колгосп імені Фрунзе, потім об’єднали його з Поповичами і перехрестили на «Червоний партизан». Почали зганяти людей з хуторів. Так у Романюків побільшало сусідів.

Її батько Романюк Нікандр Федорович досі не реабілітований, бо ніхто про це й не клопотав. 

Лариса ж на все життя лишилася у Свидниках. 12 літ пропрацювала ремонтником на залізниці, а ще 8 - зустрічала і проводжала поїзди як чергова на переїзді.

Вірменський мед 

Отак зустрічають Свидники

Зі сторони Ковеля колись всіх, хто їхав, у будц залізничників зустрічала донька “ворога народу”, який завинив тільки тим, що мав хату з горою у 46-му.

Зі сторони Луцька тепер кожного, хто їде, «зустрічає» - мед. Над трасою тут колись стояв мед на стільчику, потім на столику, тепер він у невеличкій будці, всередині якої, здається, завше хтось є. Перед хатою вулики, садок, часто пасуться овечки.

Так мальовниче і по-українськи, що хочеться спинитися. 

Ми спинилися. Мед у Свидниках край села продають Сергій Данієлян та його дружина Наталія. Подружжя має і бджіл, і худобу, і птицю, і вівці були їхні…

А перший вулик поставити Сергія переконав брат, який теж бджоляр. Сергій - вірменин. І брат його розводить бджіл у вірменському селі. На Волинь Сергій переїхав одразу після землетрусу у Вірменії 1989-го. Тоді Радянський Союз кинув клич на допомогу вірменам. У його місто, яке опинилося в епіцентрі стихії, приїхали українці розгрібати завали. Так він познайомився із першою дружиною, створив сім'ю і, зрештою, переїхав на її батьківщину. Наталя - друга Сергієва дружина. 

У 1999-му вони купили тут хату. Уже років 20 господарюють пліч-о-пліч. Кажуть: головна перевага Свидників - маленькі, спокійні, дружні. Нарікають, що хоч і мають право на свої два гектари землі, ніяк не можуть добитися, аби їх виділили. Бо тримають господарство, а не мають де випасати тих же овець. Тричі отримали відмову і продали вівці. 

Сергій та Наталія. Вірменин та українка
Вулики

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ой за шо люблю фольклор, шо не треба причоски…» Острів’я. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

- А що: комусь заважає? - спитає він, коли я попрошу розказати про цю дивну будку з муляжем людини всередині над дорогою, з якої продають мед. 

Якось вони втомилися носити стільці під свій мед. За роки тут звикли спинятися далекобійники, а мед у вірменина часто купують іноземці. Він - людина не без гумору: свій медовий товар поставив у невеличкій споруді під парканом. Усередині розмістив таке собі опудало, вбрав його у кепку. кофту, медичну маску і накинув «на плечі» салатовий жилет. 

Водії пригальмовують на в'їзді в село, помітивши усередині «когось у салатовому».

Відколи у Свидниках робили дорогу, крім меду, господарі почали пропонувати людям чай чи каву. Просто помітили, що дорожники не проти випити чаю. Так послуга і лишилася. 

Не могли не спитати в Сергія про війну, яка триває у його рідній Вірменії. Він ховав сльози. Село, де досі живе його 90-річний батько, - розбите.

І тут війна. Ітам – війна

- Там воюють. Вони мусульмани, ми - християни, розумієте? От кілька днів тому знову нападали. І вони - б'ють, ріжуть, гвалтують все, що бачать. Мусульмани зайшли в церкви, били ікони. Це дуже жорстоко і страшно. От як росіяни. Я просив батька їхати сюди, він старий і не хоче залишати рідну землю. Казав всім своїм: їдьте…, але в нас тут теж війна. Там все колотить Росія. Розумієте: проголосила себе «союзником», а насправді хоче знищити маленький вірменський народ, нас півтора мільйона. Нападає велика країна - Туреччина, Росія ніби союзник Вірменії, насправді воює вона. І оці півтора мільйона скраю вірмен стоять збоку... Зараз зайшли американці, французи захищати вірмен. Дивлюся, переживаю, хочу, щоб скрізь було тихо, - каже Сергій. 

Свидники і медалі

8-річний Сергій збирається на чемпіонат світу з тхеквондо

…Наостанок Сергій кличе сина. Гордо розказує, що син у нього, теж Сергій, - чемпіон. З воріт вибігає маленьке хлопченя з медалями на шиї, які здаються важчими за нього самого. Йому - 8. 

У сусідній Переспі той займається тхеквондо, уже встиг стати дворазовим чемпіоном України у своїй ваговій категорії. Шість разів вигравав чемпіонати області. Збирається на чемпіонат світу до Грузії. Там буде наймолодшим спортсменом з України.

Може, поки ми пишемо Сергій Данієлян молодший виграє чергову медаль, аби привезти її у рідні Свидники. Батько переживає страшно, бо через війну в Україні не може поїхати з сином. Сам же є помічником тренера з тхеквондо. Просить подякувати двом керівникам громад: Вікторові Лук’янчукові, старості з Переспи і Сергієві Гарбарукові, голові Голобської ТГ, до якої входять Свидники, за те, що виділили гроші на дорогу до Грузії. Чималі. 

Он про що мед на краю Свидників. Український. З вірменською «гірчинкою». 

Мама знає на зубок всі медалі

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Нєх би теї войни…». Сімнайцєть віршів від баби Насті з Вульки Угрузької. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

…Йдемо від хати до хати. Ловимо у дворах щось таке, що говорило б про Свидники без слів. Іноді помічаємо картину із соняшниками на клуні, майже скрізь - підкови над дверима. Дуже часто хати пофарбовані: до половини - жовті, знизу коричневі, бордові, зелені…

В одному з дворів Володимир кличе на чай. Ми спішимо, тому відмовляємо. Просимо розказати про себе.

Той усміхається - і зникає в хаті. За трохи виносить із хати оберемок медалей і дитячі портрети. Якесь щедре на дитячі нагороди село.

Володимир Долинчук
Татова гордість!

Він - залізничник. Батько п’яти дітей. Старших двох постійно возив потягом у школу аж у Ківерці, де сам працював водієм. 

- Три перші класи вони тут вчилися, у тій спаленій школі. А далі - далеко до Голобів, а я все одно щоранку їхав і щовечора приїжджав додому. От і вирішили, що я їх возитиму з собою. Йшов раненько на роботу, брав сина і доньку, сідали на електричку і їхали в школу, - розказує. 

Там, у Ківерцях, син і донька, ще зі школи стали займатися спортом. Тато підтримував і вболівав. Сьогодні він розказує про дитячі медалі так, наче то його найвища нагорода. 

До легкої атлетики діти Володимира прийшли у школі в Ківерцях. Всі медалі та кубки, які тато тримає у Свидниках, - їхні численні перемоги.

Нині старший син Володимира Дмитро Долинчук працює тренером у ківерцівській спортшколі. А донька Сніжана Долинчук живе під Луцьком. Він бере телефон, знаходить фото і каже:

- Дивіться, яка красуня з тієї спортсменки виросла… 

«Мій хутір там, де голландія»

Сліди минулого у Свидниках

Пройти все село - це трошки довше, ніж проїхати. 

У першу Світову німецький офіцер Маркус Ернст робив замальовки з села, доки сидів тут в окопах. У липні 1917-го 24-річний художник тут і загинув. Земля біля Стоходу довго повертала останки полеглих, кажуть тут.

Ще у війну на місці боїв понад річкою Стохід, на різних берегах якої стояли різні армії, поставили бетонний пам'ятник. Хто, як, коли його відкривали - у селі не розкажуть.

От тільки на пам'ятнику люблять гніздуватися лелеки. Так вони натякають, що воєн уже вдосталь.

Стара школа потім довго була чиєюсь хатою. Нині пустка. Якщо зазирнути у вікно. можна помітити, як на стіні хтось лишив тут репродукцію з «Джоконди» Да Вінчі.

Якось у Хоцуні ми застали Джоконду в рушниках.
Тут вона – у колишній школі...
Дуууже давно тут вчилися діти

А будівля, яка була школою ще геть недавно, нині схожа на руїну більше, ніж школа 1930-го. Після того, як заклад закрили через малу кількість учнів та оптимізацію освітнього середовища, там сталася пожежа. Кого не зачепи у Свидниках, всі кажуть: школу «спалили». 

Дійдемо до крайньої хати. Там 84-річний  Микола Мельничук пригощатиме нас яблуками. Він досі тужить за своїм хутором, хоча пройшло вже більше 50 літ, як звідти виїхав. 

Разом із хуторянами у Свидники переїхало і багато «забужан», депортованих зі своїх земель після годи між Польщею та СРСР. «Забужанам» дозволяли селитися у «польські хати», оселі, які спорожніли після Другої світової і стояли тут ще за Польщі або ж були помешканням для місцевих селян. поляків за національністю, які змушені були виїхати з України. 

Микола Мельничук із 38-го. Ще боронував на хуторі...

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Гет усім дітям токмачі у тий рашці робила». Бузаки. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Їхня вулиця утікає вбік від траси і в народі її досі звуть забужанською, бо тут колись стояли бараки, тимчасове житло для депортованих. Самі ж вони теж поставили хату на місці барака, де жив чоловік, розкуркулений по війні і засланий у сибіри. Може, той самий «другий», про якого згадувала донька Нікандра Романюка. Його хату забрали під школу в сусіднє село Погиньки. Коли ж повернувся з радянської тюрми, жив у бараці, якого, кажуть, поставив сам.

- З плота зробив сарая… Був хазяїн. А ми мусили купити у нього той барак, бо землю під будівництво у Свидниках там у свій час не давали. Вважалося, що то - неперспективне село, де не дозволяли нове будівництво. А ми побралися в 64-му, треба було йти жити окремо, - розповідає Микола.

Так у неперспективному селі вони прожили весь вік. Нині вибралися в літню кухню, аби менше витрачати на світло та опалення. Тоді, в 60-х, могли поїхати жити у більше яке село (чи й у місто). Але Миколі Мельничуку хотілося бути якнайближче до свого хутора.

- Мій хутір там, де «Волинська Голландія»... Були там? На тій площі стояло вісім хат, звався він Піски. Виселяли нас екстренно. Бо таки були ті хлопці, українці, визволителі справжні. Совєти не хотіли, щоб їх підтримували люди, - скаже.

Як щось пам’ятне Мельничуки тримають світлини,
на яких хазяйнуть там, звідки колись виселили

Біля Свидників є підприємство, яке на чималій площі землі вирощує квіти. Навесні робить фестивалі тюльпанів, куди їдуть з усіх усюд. Восени тішить хризантемами. На хуторі Піски досі добре родить. Дружина Марія винесе кілька світлин: на кольорових кадрах вона з чоловіком жнивує на його хуторі. Бо настав час, коли на місці батьківського обійстя  Миколі вділили пая.

- А я ще пам'ятаю, як на своєму хуторі боронував, - усміхатиметься він. 

Земля тримає. 

  *  *  *

Яблука будуть падати. На паркани спиратимуться жоржини. Біля магазину більшатиме роверів. А над порожнім літнім кафе іронічно «кликатиме у село» вивіска «Смакота». Баба Рая, яка насправді Лариса і донька сталінського в'язня, так і сидітиме на лавці у теплій хустці та в картатому фартухові. Буде проводжати нас, як звикла це робити на залізниці, де 8 літ простояла над колією черговою.

Свидники починаються трохи вірменським медом, а закінчуються колією. 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».

* This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.
Свидники – то низка хат обабіч дороги на Ковель
Але за вікнами – цікава історія
...І цікаві люди)

Цей пам’ятник стоїть тут більше ста літ
Навколо – осінь-осінь...
А двори такі, що хочеться їх малювати

Дехто пригадує, як рвалися бомби у Другу світову

Старі портрети – те, що лишається від батьків
Лариса Івануха нам розказує про бульбашів на горі.
І «чекістів», які били батька

Колись совєти у її хаті зробили клуб

Врожай тут часто продають над дорогою

Крім меду, яблук, дорога має такі емоційні білборди
А лелечі гнізда тут вростають в дахи

Геть недавно згоріла школа, закрита кілька років тому
Колись давно школа була хатою поляка. 
А це – залишки «панської кухні»?
Шкільні колись ворота
Володимир Долинчук розповідає про Свидники
А заодно про те, як возив дітей вчитися в Ківерці

Але дуже гордиться, що возив недаремно

Село чемпіонів. Сергій Данієлян молодший

Мед купують водії

Перспективне. Не все так сумно)
До 1939-го тут була школа
На даху прапорець, на якому 
дата: 1930. Очевидно, час будівництва

Дорога на вулицю, де жили забужани
Микола Мельничук переїхав з хутора

Марія

Жити над трасою – це постійно чути дорогу...
А тут – не чують

 

Дорогу облаштували, а про три скла на зупинці ...забули
Споконвіку в селі є пошта.
Колись давно була ціла поштова станція
Такі вони – Свидники

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «Змагання – це лише мить»: Майя Москвич розповіла про підготовку до Ігор воїнів
Наступна новина «Буряти крали навіть вживану білизну». Переселенець з-під Ізюма про окупацію та звільнення села
Останні новини
Схожі новини