Російська пропаганда змальовує українських військових як «нацистів», «бандерівців» та жорстоких найманців. Це настільки далеко від реальності, наскільки взагалі можливо.
Ми побували на одній з позицій 100-ої окремої бригади територіальної оборони, яка всі 5 місяців повномасштабної війни росії проти України охороняє білоруський кордон. Дізналися, ким військові були в цивільному житті та чим живуть тепер.
Бійців цієї роти об’єднує хіба те, що всі вони добровільно прийшли до військкоматів у перші дні великої війни. Решта – вік (комусь – 21 рік, комусь – 56), професія (вчителі, підприємці, косметолог!) і досвід (є ті, хто вже воював, а для когось це вперше) дуже різні.
Косметолог з автоматом
Бойовий медик з позивним «Диспорт» копає окопи разом з усіма. Каже, медицина не звільняє від таких обов’язків.
До 24 лютого жив у Києві, потім приїхав на Волинь до батьків. Дружину відправив до Польщі, а сам – до військкомату.
У цивільному житті він лікар-косметолог, власник приватної клініки. Звідси і специфічний позивний. «Диспорт» – це препарат для розгладження зморшок на кшталт «ботоксу».
«Наш день проходить так: о 7-й – підйом, о 8-й – шикування, де командир роти каже завдання на день. Вони завжди різні: є наряди, копання окопів, військова, медична, тактична підготовка», – розповідає боєць.
«Я жодного дискомфорту не відчуваю. Ми ж на своїй землі. Копаємо, та й копаємо. Умови проживання поки нормальні скрізь, хоч де б ми були», – додає він.
Зі слів «Диспорта», тероборонівці готові до наступу білорусів ще з першого дня. Як і до необхідності передислокуватися в «гарячіші» точки, якщо так вирішить керівництво.
Після війни мріє про власний будинок.
Семен – військовий антистрес
Один з наймолодших бійців – 21-річний «Скриня» – прийшов до війська зі своїм псом. Американський стафордшир-тер’єр на ім’я Семен тепер – штатний антистрес. Гладять його безліч разів на день. А той і радий: життя в лісі, яке фактично є безкінечною прогулянкою, подобається собаці значно більше, ніж квартирне.
Хоча є в Семена й інші «обов’язки».
«Він на посту стоїть разом із нами, але має кращий слух. Наприклад, кілька днів тому летів літак, то він почув секунд на 40 раніше за нас і почав гавкати», – каже господар пса.
Загалом, на відміну від міста, запевняє боєць, тут повітряні тривоги не ігнорують – надто великі ризики. А після падіння безпілотника на Волині почали ще ретельніше стежити за тим, що відбувається в небі.
Читати також: «Пішов на контракт, бо знав: буде велика війна». Олександр Садовник. Двічі на фронті
Вчителі захисту Вітчизни – на захисті цієї Вітчизни
«Давіда», «Воєводу» і «Бурштина» об’єднує цивільна професія – вчитель захисту Вітчизни. Усі троє викладають у луцьких школах та училищі. Тільки досвід різний.
45-річний «Давід» у 2015-ому служив у батальйоні «Волинь», воював на Донбасі і лише після цього пішов викладати.
А от «Воєвода» і «Бурштин» вчителюють з 1992-го та 1988-го років відповідно.
«Десь на 80% співпадає те, що ми вчили дітей, і те, що бачимо в реальності. Окопи, автомати ті самі. Окрім теорії про ядерні вибухи. Це, на щастя, поки не згодилось», – каже «Воєвода».
«Чи думав я, що потраплю в армію в 55 років? Не планував. Тому, як тільки закінчиться війна, я додому. Але на скільки це затягнеться, то вже сам Бог знає: може, на рік, може, на два, а може, й до пенсії», – додає він.
З дітьми простіше, ніж із бійцями
«Воєвода» – командир взводу, і в ТрО, зізнається, складніше, ніж у школі. Там «хороші діти – слухаються».
«Тут дорослі сформовані люди. Це ж не строкова служба з 18-річними хлопцями. Багато хто вже щось знає. Аргумент «бо я так сказав» не працює. Мусиш пояснювати, чому вирішив саме так.
Сварок, слава Богу, немає. Але притирання трапляються: ми ж 5 місяців разом», – пояснює військовий.
«Часом комусь треба побурчати. Ми це приймаємо. Якщо в перший місяць дратувало, то зараз розумієш: хай побурчить, значить людині це треба», – каже «Давід».
На необхідності бійцям висловлювати свою позицію акцентує і «Бурштин», який відповідає за морально-психологічне забезпечення:
«Моє завдання – щоб люди виговорились, розказали, що їх турбує. Ще у 80-х роках у спорті робили так: дорогою від спортзалу до роздягальні вішали портрет тренера, щоб спортсмен міг вилити на нього своє роздратування. Хай краще людина висловить все – і ми знатимемо, де є проблеми, ніж проґавимо і отримаємо погані наслідки».
Військові запевняють, що «дідівщина» лишилась у радянській армії, де люди самостверджувалися за рахунок насильства над іншим. Тут же передумов для цього немає: кожен зайнятий своїм ділом.
Вільного часу небагато, проте кожна справа, переконує «Бурштин», повинна мати свою ціль. Не копати «звідси і до обіду», аби тільки зайняти солдата, а копати, щоб облаштувати певні позиції, відточити навик.
«Комусь – 21 рік, комусь – 56. Але коли до людини звертаєш на ім’я і з повагою, різниця у віці не має значення. Головне – не ставити себе вище за інших солдатів», – каже «Бурштин».
З його слів, часто бійцям важко звикнути до того, що в цивільному житті після роботи ти вільний займатися чим завгодно, а тут 24 години на добу не належиш сам собі. Є наказ – треба виконувати.
Парадоксально, але легше до цього звикають підприємці. Мовляв, у них і до війни було багато відповідальності та розуміння, що роботу не можна просто кинути.
«За вуха сюди нікого тягнути не треба»
«Воєвода» каже, плюс цієї роти якраз в тому, що понад 90% бійців тут із перших днів:
«Нових, звісно, теж приймаємо. Аби тільки їх за вуха не витягнули сюди. Я двояко ставлюсь до видачі повісток як покарання. По-перше, такий вояка мені непотрібний. Хай краще буде десять нормальних, вмотивованих, ніж 30, з яких 20 будуть алкоголіками і порушниками.
З іншого боку, якщо чоловік нічого в цьому житті не робить, тільки бухає, то хай бере лопату і копає».
Цивільні ж, з його слів, не повинні гризти себе за відпочинок.
«Хрестини, родини, весілля – це все повинно бути. Ми ж не знаємо, скільки війна триватиме. Ізраїль он із 1949-го року воює – і нормально живуть люди, святкують.
З розумом це треба робити, не тільки гуляти по ресторанах, але жити. Я коли був у звільненні, походив у цивільному з внучкою, купили морозиво. Це нормально. Війна не означає, що треба закритися від всього».
Читати також: Невидима травма. Як у Луцьку реабілітують військових після контузії
До Запоріжжя не доїхав, пішов у луцький військкомат
41-річний «Дєд» після участі в АТО у 2016-му переїхав із Запоріжжя на Волинь. Тут одружився, працював на заводі.
«Я був записаний в тероборону в Запоріжжі, але ні поїзди, ні інший транспорт туди не ходили. Тому подзвонив і запитав: що робити. А вони: «Йди у будь-який військкомат». Так я сюди потрапив», – пригадує він.
У Запоріжжі лишається мама, яка навідріз відмовляється їхати. Каже: «Якщо і там у вас почнеться, то який сенс? Краще тут, де все своє». Там дім, «все дитинство».
Ні «Дєд», ні інші бійці не ставляться легковажно до білоруської загрози. Жартів про деруни принаймні зараз тут уже не чутно:
«Чи підуть білоруси? Від мене мало що залежить, але краще підготуватися. Чим ліпшою буде підготовка, тим більше особового складу виживе».
Доньку намовив і сам пішов воювати
46-річний «Полішук» саме виходить після відпочинку у бліндажі. Потягується і сміється: «Тут, як на курорті: природа, романтика. А комарі? Тож ми волиняни – звикли».
Він служив в АТО у 2014-2015 роках. Зарікався: більше ніколи. Але після 24-го лютого пішов до військкомату.
«Приходьте до нас – підписуйте контракт. У мене дочка он служить – зв’язківець. Чи відмовляв я її? Навпаки! Я її намовив. І меншій, якій 14 років, кажу».
Посміхався дітям в евакуаційних автобусах
«Словак» мешкає у Луцьку неподалік військового аеродрому. Вранці 24-го прокинувся від вибухів.
«Коли моя дитина заплакала: «Тато, почалася війна», я зрозумів, що буду робити. Дружина тільки сказала: «Це твій вибір, і я його розумію». Відправив їх за кордон, а сам пішов у військкомат», – пригадує чоловік.
За ці п’ять місяців у нього відбувся кар’єрний ріст: із рядового став командиром відділення.
«Нам тут не нудно, бо постійно чимось зайняті. То працюємо, то вчимося. Коли є нагода, спортивні ігри. Але вільного часу, чесно скажу, небагато. Зазвичай це неділя. І те, якщо немає наряду».
«В перші дні, коли багато людей їхали з Харкова, Києва та інших міст за кордон, заходиш в автобус в повній амуніції для перевірки пасажирів, а в очах дітей – паніка і страх. Починаєш їм посміхатися, щоб хоч якось розрадити. У мене такі ж діти. Їм просто пощастило, що вони не там, а тут. Бачити цей страх було важко», – каже «Словак».
У волинську бригаду він пішов, бо «це своя земля і свої земляки». Але однаково готовий як до переведення на схід чи південь, так і до загострення тут.
«Звісно, страх є. Тому що хочу повернутися до мирного життя, своїх рідних, друзів. Але це страх, притаманний усім нормальним людям. Я не панікую».
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.