Тарас, позивний «Північ», боєць 104 окремої бригади. Йому 27 років. Службу розпочав у квітні минулого року. Його позивний говорить сам за себе — він родом із «Північного» району в Рівному, пишуть на сторінці бригади.
«Служба буває різною. Але загалом тримаємося. Бо інакше не можна. Бо маю для кого».
Як згадує 24 лютого 2022-го
"Я добре пам'ятаю той ранок. Повернувся з нічної зміни десь о четвертій, увімкнув телевізор, дивився звернення — і все стало зрозуміло. Спати вже не ліг. Було відчуття, ніби світ в один момент перевернувся. До того всі щось говорили, ніби буде війна, але мало хто вірив. Здавалося — погрозять і розійдуться. А сталося зовсім інакше".
Батько теж служить
«Мій тато — військовий ще з 2015 року. Служить у 60-му батальйоні. Мінометник, зараз — у піхоті. Має чималий досвід, і я рівняюсь на нього. Саме він був одним із тих, завдяки кому я вирішив: я теж іду. Не міг стояти осторонь, коли батько тримає лінію. Хотілося бути поруч, допомогти, підтримати».
До війни був кухарем
«Працював у Рівному, в ресторані грузинської кухні «Пулі». Робота була жвава: спеції, вогонь, темп — мені подобалося. Але коли почалась повномасштабна — стало не до їжі. Сидіти на кухні, поки країна горить, здавалося неправильним. Я зрозумів: треба йти. І я пішов».
Про військо
«Спочатку потрапив у піхоту. Ми поїхали на Куп’янський напрямок, і там мене серйозно поранило — посікло обидві ноги, уламок влучив у голову. Було важко, але я витримав. Пройшов лікування, повернувся — і знову став до роботи. Цього разу — вже з дронами. Пройшов навчання, отримав підготовку, і ось уже пів року я в аеророзвідці. Робота інша — більш точна, тиха, але не менш важлива. Тут потрібні зібраність і спокій. І це мені підходить».
А що після війни?
«Про майбутнє думаю стримано, але мрію — чесно. Хочу після перемоги подорожувати. Побачити світ. Дуже хочу в Домінікану. Не з дроном, не у формі — просто бути на пляжі, дихати морським повітрям, ходити босоніж, відчувати сонце на шкірі. Хочу тиші. Хочу просто жити».
Про зміну професії
«На кухню повертатися вже не хочу. Це був мій етап, і він залишився в минулому. Мрію про щось своє. Можливо, спробую себе в ІТ або в чомусь онлайн. Хочу працювати на себе. Без графіків, без вибухів. Просто — жити, а не виживати».
Що радить тим, хто тільки йде до війська?
«Тим, хто тільки збирається, скажу коротко: не бійтеся. Готуйтесь — фізично і морально. Це нелегко, але це потрібно. Це наша земля. І якщо не ми — то хто?»
Про підтримку вдома
«Мама завжди на зв'язку. Каже: «Тільки не геройнічай!». А я й не геройнічаю. Просто роблю те, що маю. А ще — в мене є дівчина. Познайомилися в Одесі. Уже рік разом. Вона — цивільна. Живе своїм життям, але ми постійно на зв’язку. Бачимось рідко, але вона чекає. Підтримує. Іноді її «як ти?» тримає краще за будь-яку амуніцію. Вона для мене — тил. Міцний, теплий, справжній».
У вільний час
«Коли маю хвилинку — читаю. Найчастіше — щось із психології. Хочу краще розуміти себе, людей, усе, що з нами відбувається. Бо війна ранить не лише тіло. Вона проникає глибше. Але я вірю: навіть після неї можна залишитись людиною. А може, навіть стати кращим».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
