Інструктор із РХБЗ на позивний Мольфар служить із 26 лютого 2022-го. До війни — інженер, будівельник, людина техніки. Зараз — інструктор у бригаді, яка тримає один із найскладніших напрямків. Він служить разом із дружиною. Його син — воює з 2014 року.
Його мотив — не страх і не гнів. А чітке розуміння: росія знищує українців як націю. І допускати це — значить зрадити, пишуть на сторінці 104 бригади.
Як усе почалося
Мене звати Микола, позивний Мольфар. Чому так? Бо трохи передбачаю. Не все, але… відчуваю. До війни встиг пожити кількома життями: строкова служба — на флоті в Криму. Потім — цивільна праця: будував заводи, проєкти в комунальній та інженерній сферах. Але з 26 лютого 2022 року — я в ЗСУ. І з першого дня — у 104-й бригаді. Починав головним сержантом 59-го батальйону. Тепер — інструктор РХБЗ.
РХБЗ: робота, яку довго не помічали
Я навчаю наших військових, як розпізнавати й протистояти хімічній, біологічній, радіологічній та ядерній загрозі. Раніше на це майже не звертали уваги. Видавали ОЗК ще радянського зразка — їм по 40 років. Протигази, непридатні для бою. А про підготовку — взагалі мовчу. У навчальних центрах ледь знайдеш інструктора з РХБЗ. Тим часом ворог почав застосовувати хімічну зброю. Люди мають знати, як себе захистити. Я навчаю цьому, бо маю фахову освіту — технік атомної енергетики. Вчився і в технікумі, і в Севастополі.
Війна поруч. Але в головах — мир
«Мене тривожить не брак спорядження. А байдужість. Люди в тилу часто вважають: війна десь далеко, їх не торкнеться. Це — помилка. Це пасивність, яка нас вбиває. Мотивація низька, бо в суспільстві не виховують патріотизм. Діти не чують про нього ні в школі, ні з екранів. Коли молодь зростає на реаліті-шоу — не дивно, що їй байдуже, хто захищає її майбутнє”. Ветеранів принижують у транспорті. Деякі бояться показати посвідчення. Бо не хочуть виглядати жебраками. Поки ми так ставимось до своїх воїнів, нових не буде».
Один фронт — одна сім’я
Я служу разом із дружиною. Вона — фінансист у нашій бригаді. Син — у 28-й бригаді. Він на війні з 2014 року. Тоді закінчив військовий коледж і пішов у бій. Хоча були моменти, коли хотів звільнитись — бо армія, за яку він воював, змінилася. Зменшилось забезпечення. Зникла повага. Командири перестали рахуватися з бійцями. Це боліло. Але після повномасштабного вторгнення він залишився. Бо зрозумів: інакше — не можна.
Чому я досі в строю?
«Мені — 56. У мене контузії. Але я не можу піти. Бо бачив, що таке окупант. І знаю: він не зупиниться. Це не просто ворог. Це — сила, яка хоче знищити нас як націю. Забрати нашу мову, ідентичність, землю. Коли діти з дитсадка знатимуть, що бути українцем — це гідно. Коли кожен говоритиме українською не через примус, а з гордістю — тоді ми переможемо».
Перемагають ті, хто не здається
Я вірю в Перемогу. Бо ми боремось. І тільки той перемагає, хто бореться до кінця. Може здатись, що все втрачено — а саме в цей момент може статися перелом. Тому — не маємо права опускати рук. Не маємо права здаватися. Інакше — не буде України.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
