Любомльська громада провела в останню земну дорогу захисника Дмитра Слюсаря. Волинянин добровільно став на захист України, але 26 квітня його життя обірвалося в бою біля села Диліївка на Донеччині.
Про це пише ВСН.
У середу, 30 квітня, все місто схилило голову перед Героєм, який у 26 років мав мріяти, любити, будувати, але ненаситна війна відібрала в Дмитра найцінніше – життя.
З рідного дому Дмитра, де він провів свою останню ніч, рушила траурна хода. Люди вистилали дорогу трояндами, тюльпанами, бузком. Вийшли всі — старі й малі. Прапори, голови, схилені в глибокій шані. Так місто проводило свого Героя у вічність.
У храмі Святого Архистратига Михаїла відбулася заупокійна служба. Потім — громадська панахида на площі біля стели «Герої не вмирають», під час якої не було формальних промов, були зізнання в любові з болем і вдячністю.
Богдан Макаров, командир:
«Ми мали разом приїхати у Любомль 15 травня у відпустку. Ще тиждень тому рахували дні — скільки залишилося. Дмитро постійно питав, чи є новини про наказ, коли точно поїдемо. А тепер — я приїхав без нього. Він був душею нашого підрозділу. У найважчих моментах не панікував, не падав духом, навпаки — підтримував інших. Міг пожартувати навіть тоді, коли іншим було не до сміху. Дмитро був не просто бійцем — він був людиною, до якої тягнулося серце, він усіх об'єднував. І це не просто слова. Ми відчули, що втратили не тільки побратима, а частину себе».
За словами Макарова, за рік служби в підрозділі Дмитро заслужив авторитет та повагу серед побратимів і командирів. Він був дуже світлою та щирою людиною, професійним воїном, дисциплінованим, ініціативним, мужнім, хоробрим та відважним, у в будь-якій ситуації – з почуттям гумору і з впевненістю у своїх діях.
«Діма свято вірив у перемогу та все робив для її наближення. Хочу виразити глибоке співчуття та вдячність від себе особисто та від нашого дружного підрозділу, а також від командування військової частини. Вибачте, що нам не вдалося вберегти Дмитра. Вічна пам'ять, честь і слава Герою України, солдату Слюсарю Дмитрові Олександровичу. Навіки в строю. Бути воїном — жити вічно. Слава Україні! Слава нації! Україна! Понад усе!»
Побратими згадували, як Діма завжди називав усіх «братік», питав із теплом: «Що ти, маленький?» З ним було легко, спокійно, світло. Там, де був Діма — було життя. І коли його не стало — щось пішло з ним.
Його мама, тато,старший брат, друзі говорили про одне: він був людиною, яка жила для інших. Людиною, яка світилася і яка вмерла, щоб ми жили.
Андрій Демянчук, волонтер, друг Дмитра:
«Його усмішка ламала стіни. Від його слів ставало тепло, навіть у найважчі хвилини. Я пам’ятаю, як він підходив, коли в когось був поганий день, клав руку на плече і казав: «Та все буде добре, братік, прорвемося». І ти віриш. Не через слова, а через те, як він це говорив. Він був світлом. Ворожий дрон пробив не тільки бронік, він увірвався в серце дружини, в кожного з нас. Тепер ми маємо навчитися жити з цією раною, бо не знаємо, чи колись вона загоїться».
Катерина Мокренко, теща Дмитра:
«Я казала: в мене не троє дітей, а четверо. Діма називав мене «мамусею» не з примусу, а щиро та з любов’ю. Коли йому виповнилося 25 років, він просто поставив нас перед фактом: «Я не збираюся ховатися і сидіти в хаті. Я йду захищати свою країну. І ви знаєте, до безмежної любові до своєї дитини в мене з'явилася безмежна повага та гордість за нього... Моя дитина стала вічністю. Я кожен день буду згадувати його обійми, його добрі очі, його щиру повагу до нашої родини».
Отець Віктор Возняк:
«Сьогодні навіть сонце світить інакше. Це не той день, який ми хотіли. Але ми тут, бо знову проводжаємо Героя. Знову молимося за душу молодої людини, яка мала б жити, радіти, творити. Але Дмитро віддав життя не лише за побратимів, а й за кожного з нас. І сьогодні я молюся: Господи, зроби, щоб це була остання жертва для Любомля. Дай нам сили зберегти пам’ять про Дмитра — не на словах, а в щоденних добрих справах».
Після панахиди траурна хода вирушила на цвинтар, де серед інших Героїв Дмитро знайшов свій вічний спочинок.
Перед тим, як мали опускати труну, військові зняли з неї прапор. Склали його обережно, мов частину серця, і передали в руки матері. Її руки тремтіли, але тримали міцно святиню.
Символічні залпи в небо прозвучали як останні слова, яких не сказали. І після них — Гімн. Усі присутні співали, кожне слово глибоко вражало. Здавалося, й повітря в Любомлі співало крізь біль.
Світла пам’ять і вічна шана Герою.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
