Йому 26 років, 2 з яких у війську. За плечима Бахмут, дрони, служба з батьком в одному підрозділі. Хлопець не будує ілюзій щодо майбутнього. Але мріє про дітей, агродрони, мир та поле і просто жити.
Знайомтесь: Роман на позивний «Хом’як». Історію захисника написали на сторінці 104 бригади тероборони ЗСУ Рівненщини.
Родом я з Рівненщини. Місто Кузнецовськ. У 2014-му перебрався до Києва, згодом — в Ірпінь. Скрізь шукав себе. І знайшов – тут. За освітою я — політолог. Історія, мова — це було моє. Хотілося в Київ. Хотілося вибору. Хотілося майбутнього. Але війна все підкоригувала.
До війська Роман вже мав досвід строкової служби – пройшов за приписним, обрав рід військ, але через стан здоров’я його списали. Повернувся додому. А через кілька тижнів – почалось повномасштабне вторгнення. І хлопець зі своєю дівчиною Олею пішки вийшли з Ірпеня до Києва.
У Збройних Силах з лютого 2023 року. Спочатку були спроби знайти себе в цивільному житті: таксі, підробітки, пошук стабільності. Але зрозумів: усе одно прийде час – усе вдасться. Краще самому вирішити, куди саме йти. А ще – тато. Він уже служив у першій роті. І я пішов туди ж. Просто в інший взвод. Ми поруч, і це добре. Хоча водночас важко.
У війську його знають як «Хом’яка». Такий позивний, бо коли Роман нервує – він їсть.
Спочатку мав ілюзії: піду на кордон із Білоруссю – там спокійніше. Підписав документи, а вже за кілька годин дізнався, що їду в Бахмут. Перші дні були пекельними. Мене підтримували троє побратимів: «Смайлік», «Зевс» і «Грифон». Без них би не витримав. Просто був шок. Але вони змогли розрулити ситуацію.
На війні, каже, все розкривається по-справжньому. Комусь треба добу, комусь – тиждень. Роману знадобилось три доби, щоб прийти до тями.
Сьогодні я – пілот. Від липня 2023 року керую дроном. Починав із піхоти, але зрозумів, що авіація — це моє. Тут усе залежить від тебе. Ти – очі підрозділу. Ти можеш попередити, виявити, скоригувати. І це цінно!
Найважче у війську, мовить, – це нестримне відчуття, що ти не вдома.
Найлегше?.. Мабуть, нічого. Але мені цікаво. Я не напружуюсь фізично, але морально складно сприймати абсурд. Тупняки. Людей, яких не розумієш. Людей, які не на своєму місці. Це виснажує.
Вдома захисника чекає мама. Він – єдина дитина. Батько Романа служить поруч. Вони не на одній позиції, але завжди на зв’язку.
Мама все тримає в собі, завантажує себе справами, аби просто не думати. Я підтримую її, як можу. Кажу, що все добре. А ще на мене дуже чекає моя кохана – Оля. Ми разом пройшли початок повномасштабного вторгнення, разом йшли з Ірпеня. Вона — моє все! Ми мріємо про весілля, про дітей. І це тримає мене кожного дня.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
