Прикордонник "Балу" у війську з 2014 року. На Волині чоловік проживає з 2003 року. 24 лютого 2022 року пішов до міського ТЦК, мобілізувавшись як резервіст у прикордонному загоні. Відтоді і боронить країну на різних напрямках.
Про родину, початок війни, мобілізацію, місця і міста, де боронив і боронить країну, побратимів і емоції, які проживає у відпустці, командир мінометного розрахунку бригади "Помста" розказав Суспільному.
— Найчастіше питання останніх трьох років – "Як ти?" Мене питають, і я ставлю таке питання. Як ви?
— Ну як? Як сказав психолог — в ресурсі ще.
— А ви в ресурсі насправді?
— В ресурсі, в ресурсі. Ще можу триматися.
— Коли ми домовлялися про зустріч, ви запитали мене чи можна без форми? Чого так?
— Хочеться чогось м'якшого (сміється — ред.). Я тільки додому приїжджаю, форму одразу знімаю. Я там постійно у формі, мені того вистачає.
— Ви у відпустці цього року вдруге?
— Офіційно — перша відпустка. За час повномасштабної війни кожну ротацію відпустка завжди.
— Приїжджайте до Луцька і що першим ділом робите?
— У мене така процедура своя, я називаю її "дотик до цивілізації": йду в нормальну кав'ярню обов'язково на заправці, вип’ю кави нормальної, маю хотдога з'їсти! Коли вже в Луцьк приїжджаю, у перший день біжу до барбера.
Все міняється на приємне в місті. Це таке загострене відчуття після того, як ти їдеш і бачиш села вщент зруйновані, все горить, ледве пробираєшся машиною, а тут приїжджаєш у цивілізацію!
— Я можу помилятися, але ви не волинянин?
— Волинянин з 2003 року. Я людина така легка на підрив, приживаюсь всюди. Я вважаю себе волинянином.
— Війна в нас з 2014 року і ви в цій боротьбі теж давно.
— Я був мобілізований в 2014 році, приписали до волинських прикордонників. Від Авдіївки стояли до Курахового. Рік.
— Чи мали якийсь досвід? Армія, можливо?
— Стандартно — пострадянська армія. Я закінчив школу молодших офіційних спеціалістів у Новограді-Волинському. Це була авіація.
— Мрія, напевно?
— Та ні, я цивільна людина. В енергетиці працював. Потім в Луцьк приїхав, у торгівлю затягнуло і пішло.
— На той момент уже була родина. Як зреагували найближчі? Тоді не всі розуміли, що відбувається.
— Прийшла повістка. Жінка в мене все розуміє, бо вона — онучка військового, який воював, справді пройшов весь шлях бойовий. Ми відчували, що воно буде, скоро це все буде.
— Кінець 2021-го початок 2022-го року. Тоді були дуже різні настрої: хтось готував тривожну валізку, хтось вже виймав свою військову форму, яку мав з 2014 року, хтось поїхав за кордон, хтось скуповував медикаменти. Що робили ви?
— Я був резервом першої черги в нашому прикордонному загоні. 24 лютого 2022 року пішов у наш військкомат.
— Я знаю, що ви там були з самого ранку. Там були сотні, а може й тисячі чоловіків. Я пригадую навіть картинку і відео – Суспільне тоді знімало. Це було піднесення, і люди свідомо йшли боронити країну.
— Десь годині о 10-11 ранку ми вже були під КПП в загоні прикордонному. Це не тільки я один, а й мої побратими ще з 2014 року.
— Настрій тодішній і тепер зовсім інший. Що змінилося?
— По-перше, я так думаю, що, все ж таки, є ті, хто вважає себе воїном. Може то для когось і пафосні слова — держава, ще щось, але з самого меншого починаємо — це сім'я. Якщо ти готовий її боронити, то пішли одразу ті всі люди. Зараз вагаються. Ну може ще трошки працює ІПСО: розказують, що якщо йдеш на фронт, то загинеш і все. Так, і це буває.
— А в якому моменті щось пішло не так? Нечіткі терміни служби, замало інформації якоїсь конкретно, нерозуміння, скільки війна триватиме…
— Так, нерозуміння, скільки це триватиме. І тут треба зробити чіткий вибір, що буде, якщо ти не підеш. Так вони прийдуть сюди. Тут (в тилу) того не видно, що ми бачили, бачимо на передовій. Думаєш: тільки щоб сюди це не дійшло.
— Де ви були з лютого 2022 року?
— Нас, волиняк, виїхало десь автобус: 44 людини, здається, було. Ми приїхали на Луганський загін. Одразу хто на Рубіжному, хто в Зорі. Ми стояли в лісі.
— Зараз у вас зовсім інший напрямок. Про це можна говорити?
— Можна, бо ми вже буквально недавно вийшли на ротацію. Крайній був Куп'янський.
— Ви можете порівняти: от те Рубіжне перше на початку повномасштабного вторгнення і ваша робота впродовж останніх місяців?
— Дуже сильно технологічно все помінялося за два роки. Наприклад, ми стояли там як піхотинці в тяжкій бригаді одній, але там пролітало за день два дрони. Крайні тиждень там голову висовуєш — небо все лежить, все літає, птаха менше побачиш, ніж дронів. За фахом я мінометник. У 2014 році та на початку 2022-го я був піхотинцем.
— Ваш день на війні має початок і кінець?
— Там немає дня. Там є: ти зайшов — і пішло. Найкоротше було — це три дні, найдовше 8-10 днів. І от зайшов, образно, в понеділок зранку чи звечора, і це воно тобі все так зливається-зливається.
— Побратими ваші — це люди різних спеціальностей і віку. Чи має вік значення?
— Звичайно! Є різниця: що побратими 30 років, що мої побратими за 50, ну, район 50 — це мій вік. Швидкість, реакції, виносливість вже не така. Ми роботу робимо, так! Але він стоїть, живчик такий. Поки ми розвернемось, він вже туди й назад змотався.
— Коли Суспільне було на Куп'янському напрямку, колега Тарас Ібрагімов знімав репортаж. Ви тоді говорили про втому. Втома була на вас фізично, це було видно, бо це ж відео, втома була в очах. Вам не можна втрачати пильність. Як з цим боретеся?
— Ну а як там зробиш? Коли знімали цей репортаж — це була 4 доба. Це про те, що вночі там спиш, як заєць, якщо можна це назвати сном. То війна, там мусиш так. Просто втомлені були як факт. А зараз вони пішли на ротацію, зараз живчики, вже відпочили та й все.
— Що на війні страшніше: брак озброєння чи брак людей?
— Та воно то і то недобре. Справді були різні ситуації — просто "пролізли" (російські військові — ред.) через те, що не було людей в моїй команді. Але з хлопцями, з командирами така організація, що, слава Богу, всі на своїх місцях.
— Що страшніше: некомпетентний командир чи непідготовлений особовий склад?
— Знову таки, непідготовлений особовий склад для чого? Який рід військ? Якщо він артилерист, він не підготовлений, то можуть хлопці потерпіти ті, що спереду. "Пушкарі", ті, що позаду стоять, то вони чудеса можуть робити.
А некомпетентний командир — я з таким не стикався. Звичайно, якщо він заходить на якусь там спеціальність, чи гранатометник, наприклад, йому треба "Джавеліна" знати чи інше. Звичайно, ти там не будеш штурмовиком модним, якимось не так не модним, фаховим. Бо модні і фахові трохи справді різні речі.
— До речі, про фаховість. Ви цей весь час, що перебуваєте на передовій, ви вчитеся?
— Кожен день вчимося. Перед тим, як вийшли з першої ротації, зразу в школу мінометників віддали.
— Ми дуже часто регочемо з нашого противника — недолугих російських військових. Здається, що ми недооцінюємо ворога?
— На початку може воно щось і оправдувалося, тому що кістяк їхній там під Києвом, під Херсоном трошки покришився. А в нас хлопці стояли ті, що гей-гей - перші побігли захищати. Зараз всі в шоці, як вони (військові РФ — ред.) лізуть. Лізуть і, практично, мало хто відступає.
— Позивний "Балу" з вами з 2014 року? Любите, коли вас так називають?
— Ні, це з 2022-го. Я вже звик. Найближчі по імені звертаються. А на броні ж пише кожного позивний. У нас є там взагалі такі чудернацькі позивні.
— Ми сміємося зараз — це добре! Чи є місце жартам на війні?
— Там без того неможливо. Ти не виживеш, якщо ти постійно напружений.
— А дружба? Дуже часто, коли маю нагоду спілкуватись з хлопцями-військовими, вони кажуть, що не хочуть заводити дружніх стосунків, тому що війна і ніколи не знаєш, що буде наступної хвилини.
— Там навіть не можна сказати, що то дружба. То така спорідненість виникає, така прив'язаність.
— От ви зараз у відпустці. Спілкуєтесь з побратимами?
— Звичайно. В групі переписуємося. Стараємось по дрібницях-дурницях не турбувати.
— Коли ви там, коли вам телефонують друзі, рідні, знайомі що військовому хочеться почути з тилу? Буваю сама в таких ситуаціях — є друзі на фронті. Перш ніж взяти до рук телефон, я мушу обдумати, бо я не знаю, в якому стані людина, в якій ситуації і так далі.
— Тут не можна сказати один рецепт. Кожен хоче своє почути. Найголовніше — це як кістяк: що вдома всі живі-здорові, щоб відчувалося за що ти там стоїш.
— Що не варто питати?
— Ну що там, коли війна закінчиться?!
— А такі питання є?
— Та є. Слухайте, ми робим роботу, тим більше відповідь на це питання ніхто не знає. Це прикро, але це так.
— Відстежуєте новини?
— Звичайно! Обговорюємо. Не завжди повністю зв'язок є там, де ми стоїмо. А коли виходиш "на тил", то пальці там луплять-луплять по телефону — одразу в новини гримлять. Їсти готують — на гучність телефон і всі слухають. Все обговорюється. Є певні критерії: кого слухаємо, кого не слухаємо.
— Ви з донькою прийшли. Наші діти товаришують, я вам розкажу історію, ви її не знаєте точно. Навесні дівчата вибирали університет, ми їздили в іншу область. Ваша Софія і моя донька поверталися назад автівкою. Потомилися, тиша. І тут Соня: "Тато на зв'язок вийшов!" Це був крик дитини і вже дорослої жінки. Це ваш тил, який він?
— Так. За це і стоїмо. Дуже прикро, що справді, дитині було 15, а зараз вже майже 18. І ти ці моменти реально не побачив. Ми досить тісно постійно спілкувалися, коли вона виростала. А тут мене немає. Дружини не бачу практично. Важко-важко, але що ж — період такий.
Я, якщо кудись виходжу, коли поза зоною, то кажу, що буду без зв’язку 3-4 дні. Ті дні вони навіть не хвилюються, вони чекають. Ну як не хвилюються? Вони хвилюються, але були ситуації, що ми тоді в 2023-му стояли в Cеребрянці, то зв'язку не було взагалі. Тижнів три, напевно, може й до місяця.
— Соня ваша волонтерила — була наймолодшою в штабі Ангар. Ми спілкувалися з нею, коли вона збирала вам, здається, на тепловізор. Дівчинка 15-ти років, їй це вдалося тоді за кілька днів. Дитина могла собі спокійно жити у своє підліткове життя. А робила неможливе. Що для вас це?
— Це підтримка. Вважаю, що це правильно закладене розуміння ситуації в родині, наші відносини. У мене вся сім'я, так.
— Дружина ваша теж волонтерила в волонтерському штабі "Ангар"?
— Так, у мене всі воюють: я там, вони тут. Це і є розуміння, підтримка. І це можна масштабувати від сім'ї на суспільство і так далі.
— Ще одна частинка війни — це стосунки. Дружина, спілкування телефонне. Як це все тримати в купі?
— Головне – розуміння і довіра в сім'ї. Тоді набагато легше спілкуватися. Своє его трошки, скажімо так, применшуйте, бо з ним легше боротися, ніж там зі своїм психологічним станом. Про жінок якщо говоримо, що їм важко: хочете - підіть поговоріть з кимось про це, принаймні. У вас є хоч кут для маневру, скажімо. А "там" (у військових) — обмеження.
— Українці під час війни змінилися-не змінилися?
— Приїжджаєш на тиждень-два — це неможливо зрозуміти. Тобі все не подобається спочатку: ходять не так, дивляться не так, поводяться не так.
Ми з першої ротації коли виходили, то дружина одного нашого побратима організувала бус, ми приїхали у Львів. Вона перша вибігла і ми виходимо з автобуса, а вона сміється, каже: "Ви такі чудні — спочатку двері відкрилися, спочатку погляд в небо і тоді аж крок. Всі 11 військових автоматично це зробили".
— Спілкування з військовими. У нас на вулиці Лесі Українки у Луцьку часто стоять військові, проводять акції, збори. Це військові переважно з ампутаціями. Можна бачити дуже різну реакцію людей: від щирої подяки і обіймів до маневру обійти. І це не про зневагу. Це страх.
— Страх? Поставтеся як до звичайної людини.
— Подяка прийнятна?
— Звичайно, прийнятна. Але вона має бути без тих реверансів, перепрошую. Я, наприклад, був шокований, коли в Дніпрі з госпіталю вийшов. Йде чоловік молодий і каже "дякую". Я зрозумів, що він до мене звернувся. Було приємно, скажімо так. Але спочатку був у мене ступор. Не те, що можна сказати, що військові мають прилаштовуватися тут. Люди мають якось привикати до життя з нами.
— Доводилось плакати?
— Хочеться досить часто. Але воно зажимається. Найгірше було це як з Рубіжного відвели нас. Тоді вибили нас, то десь неприємно було дивитись, коли 10 здорових мужиків, я там був наймолодший і реально здорові дядьки всі були і старші. Хтось включив дитячу пісеньку, всі по кутках поховалися і плакали. Таке було.
— Яка для вас перемога?
— Хочеться ідеальної — повернути всі свої території. Можна розкласти і по політичних моментах, і по особистих. Перемога — це вибити ворога.
— За чим будете сумувати, чого буде бракувати?
— За сім'єю, за цивільним життям, за спокоєм: можеш вивалитися спати скільки хочеш, вийти куди хочеш, не дивишся в то небо кожен раз, не прислухаєшся.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
