Її у Ситниці кличуть просто: баба Янка. У цьому невеликому селі під Колками чи не всі знають, що Янка – полька.
Янкою її назвав батько. Він був вже старим, коли в нього вона народилася. Але вона досі пам’ятає його «високим і красивим». …І як з ним танцювала, як в лісі ховалася, як носила йому суниці на низочках з трави. Вважає, що саме ті суниці батька й видали.
Літо 43-го на Волині було моторошним і для українців, і для поляків, котрі тут з тих чи інших причин жили. Усі польські родини з хуторів довкола Ситниці виїхали. Лишився тільки Кость Казімірський. Був уже старим, мав поле, хату, садок на півсотні груш, внуків і… малих дітей від другої жінки-українки. Як він опинився у селі під Колками, сьогодні вже розповісти – нікому.
Напочатку липня вона бачила, як прийшли за батьком, «бо він лях». У 71-му ходила на совєтські суди і вперше почула, як його вбили. Весь вік Янка прожила в Україні. З сусідами в злагоді. Після війни ніколи не стрічалася зі своєю польською родиною. Каже: навіть у найстрашніші дні були ті, хто вбивав чи грабував, а були й ті, хто рятував і шкодував.
Янка, яка стала Тетяною
Баба Янка досі живе у тій хаті, яку поставив її батько Кость Казімірський на хуторі. Тут він хотів пересидіти 43-й на горі. Тут у порозі однієї з кімнат стояв і просив лишити живим...
Уже по війні, в 53-му, совєти натхненно зганяли людей з хуторів у село. Приїхали, скинули з хати солом’яний дах і подалися геть. Янка з мамою та малим братом все літо жили у тому зрубі. Коли йшов дощ, води в ньому було в коліна. А мати оббивала поріг райкому, щоб змилувалися і допомогли перевезти хату в село. Під зиму колгосп перевіз.
На грубі – ще теплі баняки. Під грубою – кошик з брикетом, маленький ослінчик. Баба Янка вмощується попід грубу і нарікає, що ніч не спала (на столі помічаю пачечки з-під ліків). Цікавимося, чи не через те, що ми мали приїхати (попереджали ж). Ні, відповідає. Дуже вже хворіти стала.
У документах вона мало не все життя Горбач Тетяна Казимирівна, народжена 1 травня 1936 року.
- Ви не вірте тому. Бо насправді я роджена у 33-му і не 1-го травня, - поправляє сиві коси на голові наша співрозмовниця.
Насправді і роджена не того року, і звати не Тетяна. Документи Яніні Казимірській оформляли вже при радянській владі, перехрестивши Янку на Тетяну, виписали їй путівку в радянське життя.
- І на тому квит, - скаже вона.
Цю фразу баба Янка буде повторювати після кожного вилитого нам на диктофон чергового її життя.
забрали її батька і повели в нікуди…
Носила батькові суниці і його видала
У 43-му їй було вже 10 літ. Діло йшло до жнив. Під хатою «білий налив» достиг. Того літа так рясно вродили синиці…
Янка була татова доня. Він брав її з собою на танці і любив з нею танцювати. Коли стало небезпечно через загострення українсько-польських конфліктів, всі виїхали на пляцувку в Пшебраже, батько ховався у місцевому лісі й іноді з ним там ночувала Янка.
- Муй батько був поляк. Перша жінка була полячка. Її спаралізувало, вона була лежача, то він взяв за наймичку мую матира, українку. Вона була не дуже розвитая. Родом з Копилля (сусіднє село Маневицького р-ну, - авт.), но її так батько бив, що вона оглохла. Там була десь у пана якогось наймичкою. Він узнав і поїхав її звідти забрав. А далі до наймички підліз і наробив дітей, - розказує Яніна Казімірська.
З першою дружиною у Костя Казімірського було дві доньки (Полька і Манька), вже дорослі. Одна з них, Марія Ольшевська, мала семеро дітей і жила там же, на Рудні. Саме в її хату сходилася ситницька молодь на танці, на які іноді з татом потрапляла і Янка. Від другої дружини Казимірський мав трьох дітей: першу «назвав собі Янкою», другу «мати назвала собі Катею», а третій - Стас і «вродився якраз у 43-му».
- Пам’ятаю, як до нас приїхала баба з Копилля і привезла батькові дві пари постолів. Дає йому і каже: «Казимірський, оті постоли взувай і втікай звідси! Бо тебе заб’ють». Тоді вже батькова дочка жила на Завєтному (раньш Пшебраже). Батько ни втікав. Думав, шо він старий, посивілий, і його не заберуть… В нас перед хатою ліс великий був, соснина, то він все ходив там. І спав в тих корчах в болоти. Але шо то вже стара людина, то ходив-ходив по тому лісі, а потім прийшов додому і заліз на гору.
А мені то так шось було шкода батька, як то душа одчувала. Я побіжу в ліс, нарву трави (а саме суниці) – і ті суниці на низалку, на низалку…. Бага-а-а-ато низалок нанижу, їдненьки в рот ни возьму, а несу до батька на гору.
Він все каже: «Янка, не ходи ти, бо як бандіти побачать…». Я кажу, що коли несу, то нікого не видно. І от я ті суниці носила до тої пори, а єдного дня під’їжджають: ці-і-і-і-ла хура чоловіків, – згадує вона.
Усе життя вона картає себе за ті суниці. Переконана, що хтось таки побачив, як вона на гору шастає.
«Батько отут в порозі стояв і просився»
Ті, хто прийшли за батьком, були всі місцеві хлопці. Хто вони, їй розказали, коли виросла. А одного впізнала й тоді.
- Всі в чорному одягнуті. А один був у чоботєх і галіфе. Як тепер бачу. То наш сусід, його земля біля нашої була. Звали Іван Кракуша. Потім при совєтськуй власті його називали Сталін, - розказує.
Саме Сталін скинув батька згори. Всі інші хлопці посідали на ліжках. Баба Янка показує, де ліжка стояли, бо все ж відбувалося просто в тій хаті, де ми й говоримо.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Про те, що батько - ройовий УПА, мені розказали журналісти», - донька вояка з Волині. СВОЯ ІСТОРІЯ
- Батько отут на цьому порозі стояв і просився: «Синочки, оставте мене в живих. Він був плотнік, він обувку шив, він дівчитам багато ятрувок шив (такі босоножки колись були на дерев’яних пудошвах), він вози робив… Просився: «Я вам все буду робити, шо скажете. Шо ж вона буде робити з тими дітьми? Дітей жалко». То ше Сталін прикладом дав – і тако кров потикла з лоба. Я стояла коло матері, притулилася. А та меншенька дівчина (на рік менша од мене) Катя як побачила, що з батька кров іде, стала вищати і бігти до нього. А він взяв, копнув її в живіт, вона полетіла отуда (показує в сусідню кімнату, - авт.). І пушла носом кров. Полижала дитина і вмерла. Отаке я дитино знаю за цюю Україну, - плаче.
(такі босоножки колись були на дерев’яних пудошвах), він вози робив…»
Додому батько Янки вже не повернувся.
Рідні чули, як стріляли у лісі. Дочка від першого шлюбу Манька потім сходила той ліс вздовж і впоперек: «скрізь городником копала», шукала, чи нема там якої могили або тіла у корчах.
Потім вона забрала з собою на Пшебраже і Янку, щоб вивезти в Польщу. Але дівчинка так плакала, тужила за мамою і братом, що перестала їсти. Відтак привезли її назад у Ситницю.
«Власюки нас шкодували, а тиї повстанци навіть охраняли»
Їхню хату по тому не раз грабували. З комори винесли все. І мішки з сушкою, і сир з маслом на зиму засолені… А з мамою після того всього, як щось сталося: вона кричала кричма і не хотіла нічого робити.
- Якось сплю, чую: вже гримає комора. Мати глуха і ни чує, но я їй не кажу, бо боюся, шо її заб’ють. Як встали рано, мати пішла в комору, а там порожньо. Вичитала на всю ту Рудню! А по сусідству стояло вже повстанське начальство (зайняли одну хату). Були сусіди Власюки, які крепко шкодували нас і розказали повстанцям, що нас грабують. То вже тиї повстанці (а то вже не наші були хлопці, а якісь чужі) нас навіть охраняли, - каже баба Янка.
Потім були жнива. Мати так боялася, що вперлася і не йшла жати. Щоб діти не пропали, збіжжя помогла зібрати рідня з іншого села.
Згодом мати захворіла і вмерла. Маленького брата довелося ставити на ноги їй, Яніні. Держава платила за нього 5 рублів у місяць, і то були єдині їхні гроші. А далі його забрали в дитячий будинок аж у село Боратин під Луцьком.
Дітям поляка Казимірського у війну було гірко. Однак попри величезний конфлікт, попри кров, яка лилася з обох сторін у той час на Волині, баба Янка все одно каже, що вижити їм вдалося через те, що повсякчас знаходилися люди, які їм помагали і шкодували мало не божевільну вдову Килину Казимірську з її двома дітьми. Як оті сусіди Власюки, українці, які навіть у повстанців просили захисту для осиротілих дітей. Як дід Кичун, який після чергового наклепу вороже налаштованих земляків, котрі після смерті батька, намагалися вкласти у вуха повстанцям, що він таки живий і контактує з рідними, фактично врятував життя їм, бо розповів, що на власні очі бачив, як його кидали у Стир…
«На суді я розповіла про Сталіна, але ничого не доказала»
Так це було чи ні, сьогодні не знає ніхто. Янка так і лишилася у Ситниці, тільки перебралася з хутора. Совєти розгорнули на цих землю свою затяту боротьбу проти тих українців, які під час Другої світової боролися за незалежність своєї держави. І навіть судили тих, хто ніби був причетний до вбивства поляків із тамтешніх сіл. Баба Янка пригадує, як у 71-му її возили на суди у Будинок культури в Колках…
- То вже тоді справжніх повстанцив, тих, які коло нас стояли, і сліду не було. Погинули, певне. А лишилися так… бандіти. Був такий Кирил Зінчук із Годомич (сусіднє село, - авт.), Хвесан по-вуличному, то він на тому суді розказав, як муй батько загинув. Що він його не катував. Його привезли з Ситниці, кинули в клуню над Стиром. Експерименти робили на такуй старуй людині: повикручувани руки, повиколювани очі… Ой…
Казав Хвесан, що батько вельми крепкий був. Бо лежав у тій клуні такий цілу ніч і ще був живий. Я тоді саме була меншим сином беременна. Той суд тиждень ішов. Я розказувала там на суді, як Сталін батька з гори знімав. Але ничого не доказала, бо він став кричати, що то не він. І на тому квит! – затихає.
P. S...
У баби Янки п’ятеро дітей. Чоловік, каже, був п’яничка. Тому і з ним прожила-намучилася. Хата в рушниках, у вишитих картинах. Баняки на грубі. Коти на порозі… Весь свій вік із земляками прожила в мирі та ніколи не приховувала того, що має в родині і польське коріння.
- Знаєте, що ни так? Он батька колись вбили, бо поляк, а мої діти нияк вже ни доведуть, що вони мають там рідню. Бо як писали мені метрику, то вже і рік там інший, і все… А документів про моє народження нема: згоріли в польському костьолі в Колках. Його якраз у войну спалили. А я ше там хрещена.
Ой, як зараз бачу, як нас із сестрою батько хурою до костьолу везе, до Христа. Одна хресна була полька, інша українка. Та, шо полька, пошила платтячка нам білесенькі в складочку і розмарини на грудях понашивала… Я по-польськи говорила, навіть «Отченаш» польськею молилася, бо батько з нами говорив своєю мовою, а мама – українськею. Тепер вже ничого ни знаю. То но кілько слів.
Зі своєю польською родиною ні баба Янка, ні її діти-внуки ніколи після 1943-го не бачилися. Хто зна, а раптом це ще попереду?..
Показує старі фотографії. Єдине фото мами Килини (світлини батька у неї – жодної). Сини. Донька з внуками. Одна з онучок в Італії, інша в Америці: бабуся тішиться щиро… І зізнається: зараз би й пожити можна було, а - нема здоров’я.
- Та й де воно могло взятися? Ви ж чули…
Олена ЛІВІЦЬКА, Іван СИНЮК
Фото Ірини КАБАНОВОЇ