«Кузьмови діти» втекли з Сибіру. Репортаж-спогад з Волині про совєтське пекло. Ч 1. СВОЯ ІСТОРІЯ

Цього року в самісіньке Різдво мені написали просте повідомлення: «Наша бабуся дитиною втекла з самого Сибіру. Там їхня родина опинилася за УПА. І вона хоче все розказати»…

Я ніколи не думала, що саме так мене наздожене історія із села, яке мені завжди здавалося таким, в минулому котрого все було дуже рівно.  У Підгайцях я ходила до школи, тут росла і вслухалася в тамтешню історію. Але чула навколо або оповідки про старі князівські володіння, або щось дуже «підручникове».

Ну, от… Класичне: німці спалили хутір, поховали людей на цвинтарі під височезним хрестом. З «розкопаного» за спогадами: під радгоспом є яма з розстріляними єврейськими жінками, дітьми та стариками, кістки яких майже нікого навколо не хвилюють.

З «непідручникового» – в сусідньому селі Теремне, що було колись райцентром, є пам’ятник загиблим у Другій світовій, насправді в народній пам’яті – то пам’ятник підгайцівській піонервожатій, яку ніби «вбили місцеві  бандерівці»… Все. Ну так, є ще трохи холмщаків…

Далі – колгоспні реалії, приміські будні й стільки приїжджих у селі, яке вже дуже непомітно межує з Луцьком, що натрапити на щось таке, що переверне твоє уявлення про Підгайці і його «заасфальтовані у приміський добробут» рани совєтської доби, складно.

...На все свій час.

У свої 88 нині лучанка, а загалом корінна мешканка села Підгайці Зіна Кондратюк здумала, що прийшла пора розказати більше.

За іронією долі, її розповіді згодом будуть дуже перегукуватися з тим, що відбуватиметься навколо.

Цій жінці, до якої ми ще у січні цього року ходили писати спогади, довго не казали, що в лютому почалася війна. За суттю, за змістом – та сама, яку вона вже бачила і від якої вона вже тікала. Тільки тепер утікають інші діти.

Рідко буває, коли тебе, журналістку, просять прийти, аби ти зафіксувала чиєсь минуле. Частіше – просиш ти, переконуєш, пояснюєш. Цього разу за нами приїхали внуки, привезли до однієї із садиб у приватному секторі Луцька, запросили всередину, посадили за стіл, зробили кави і наставили пирогів із сиром, поруч – розклали унікальні світлини…

Зіна Кузьмівна сиділа навпроти. Її донька час від час кутала матір у щось тепле, підказувала, допомагала згадати…

За плечима старої жінки була стара радянська «стінка» з томиками книжок, совєтськими чарками-рибками і кришталем… Слова, які іноді не без сліз видавлювала із себе Зіна, розбивалися із дзенькотом в той кришталь.

Здавалося, вони б’ються в радянські будні.

Їх, слова, вона носила дуже довго. Багато з них повторювала своїм дітям і внукам тисячі разів. А щодо деяких навіть тепер зауважувала: «Може, то того не можна казати? Ну, ви дивіться… Як не можна, то не пишіть». Час від часу плакала. Але потім знову розказувала.

– Можна. Уже все можна, – періодично тихо і ніжно, щоб не сполохати спогадів, намагалася пояснити я.

Ці дві години записів – дуже короткі, якщо порівнювати їх з тим, скільки часу в маленької дівчинки Зіни з Волині зайняла дорога зі сталінського пекла, з сибіру сибірів, з Єнісейська, який знемагав від голоду в 47-му і трупів, - до Луцька. Без батьків, без грошей, без їжі. Тільки з таким же, зовсім чуть старшим братом.

Діти втекли з Сибіру.

У архіві Зіни Кондратюк є лише одна дитяче табірне фото: там вона поруч із дівчинкою, подружкою, донькою Михалка з Колок, теж політичного в’язня Сталіна, засланого в Красноярський край з родиною. Зіна – у простенькій вишиванці. Я спитаю, чому так вбралася. Вона скаже:

– Вишиванка. Аякже. Я її з собою брала.

Дві дівчинки-білявки, дві українки, одна з Колок, друга з Підгаєць, будуть сором’язливо всміхатися із маленької жовтої «карточки». То вже 45-й. Друга світова мала б бути для них позаду, тільки що ці дівчатка з України робили у сталінському пеклі? Нічого не знаю про те, чи повернулася на Волинь друга дівчинка. Якщо ви її впізнаєте, кажіть. 

Я лишу цю розповідь максимально такою, якою її чула. Зрідка розповідатиму тільки про те, якої долі зазнали її герої і що з ними зараз. Я почула її 10 січня 2022 року. А вже чуть більше, ніж за місяць, знову якась дівчинка в Україні могла згадувати, як на її очах почалася війна, як вона стала очевидицею страшного терору з тією ж «припискою». Це повторилося, бо подібних історій було дуже мало у наших підручниках, у наших телевізорах, а відтак – у наших головах.

Треба виправляти помилки.

«Люди виносять картоплю, яку наварили свиням»

 * * *

… «Як тільки хрестини чи весілля, у Кузьми завше позичали коні: в церкву їхали ними. Хороші були коні, нашийники в них були такі великі. Все тому, що батьки хазяйнували й були багаті.

Тоді Підгайці – то був Теремнівський район. І батьки мої –  з діда-прадіда були в Підгайцях. Найстарша моя сестра – із 1924-го. Я ж народилася у 1934-му, але пам’ятаю більше вже десь з 39-го.

 * * *

Мені було п’ять. Мала подружку Клаву Павлік, і ми з нею пішли 1-го вересня в перший клас. Школа була там, де червоне кафе в Підгайцях, під гіркою. Вона будувалася якраз. А поруч хата велика, там жила велика сім’я, одну комнату вони відвели під клас.

Дітей багато так. Ми прийшли і сіли. Я дивлюся, а подружеськая пара вчителів сидить під піччю і труситься. Я уваги не звернула спочатку. Тільки потім мені доходить: вони ж поляки (самі з Польщі, а тут, в Україні, тільки давали уроки). І от тільки сіли ми зі свею подружкою за парту, аж тут: літаки летять. Не один-два, а, може, десять, бо небо розривалося. Летіли на Польщу.

Отак совєти вступили: 1 вересня, школа, літаки летять, танки їдуть, піхота йде, машини, набиті солдатами… Піхота голодна. Люди виносять картоплю, яку наварили свиням, у фартухах, в пелені. Виносили, а ті їм руки цілували… Такі були зголоджени.

Як войшла совєтська власть, то все їхало на Польщу. З Луцька –  в Ковель, з Ковеля –  на Любомль, з Любомля –  на Буг, а там була границя. Отам була сильно велика бойня. Так совєти отак, як Україну зайняли, хотіли зайняти Польщу. Вони ж думали вже до Берліна дойти від Польщі.

 * * *

Уже школи ніякеї не було. Вже була война»

«Крепко довга яма. При сусідньому полі»

… «Німці поселилися в двоповерховій збудованій новій школі біля нашої хати недалеко.

Прийшли і зразу сказали, щоб солтис пішов по селу і заказав, аби кажда хазяйка зварила дві курки, відро бульйону і домашню локшину. Вони вступили, а кухня запізнилася.

 *  *  *

Посля солтис шукав, хто візьме на квартиру німців. Прийшов і до нас, коли вже треба були квартири, щоб офіцерів поселити.

- Кузьма треба, щоб ти взяв на квартиру офіцерів, - каже солтис батькові.

Там не питалися, чи ти можеш узяти. Але він казав, що німці дуже просили їх не чіпати – і тоді вони не зачеплять. Як хоть одного німця розстріляють то перевернуть село догори ногами. Правда, ніхто нікого не зачіпав, були мирни й дуже хороши квартиранти. Часом іде, я вибіжу, а він шикаладку вийме і мені дасть. Знаєте, то ж то діти були.

 *  *  *

У 1944-му зимою німець тікати начав. Єдине, що зробили, то школу двоповерхову спалили, бо там штаб і дуже багато документації. Не встигали відступати, ну й спалили.

Як німці стояли і, видно вже, відчували крах, то вони цілий день з Луцької тюрми привозили людей. І ті люди копали яму. Собі ж яму. Крепко довга яма. На ріст людини.

Біля школи. Так, при сусідньому полі.

 *  *  *

Прийшов до нас німець з участковим і до всіх ближніх, хто поруч жив, сказав, шо як будуть стрічати Новий рік, «не виглядуйте у вікна, бо не ручаюся, що вас не стрілять у вікні». Тої ночі біля каждої хати німець ходив з автоматом.

Вони ту всю тюрму вивезли і в тій ямі похоронили. Засипали.

Ніч і тако ракети пускають, стрічають Новий рік. А тут отой полемьот строчить, строчить і строчить…

Отак відходили. Тому вони й розстріляли тюрму, не хотіли оставляти.

 *  *  *

Я цікава мала була, нерозумна: приїхала підвода з труною – я вже там. Дивлюся: мама приїхала і сина тако гладить і дивиться на нього. Знаєте, як? І от вроді то він. І гладить… а потім –  нє, щось засумнівалася і поїхала додому, забрала труну і костюм забрала, який привезла, всьо.

Він їй приснився і попросив забрати. Тоді та мама знов приїхала, його обмила, нарадила і повезла додому поховати.

Це з тієї ями».

І ще «два ящики паляних»

… «Ой, вернуся назад: і от ранок. 4 години. Якщо щось, то вони завжди їдуть в 4 ранку.

Така довга колона…, а ми у вікна дивимось: вони так поманюньо їдуть. Там далі таке село Городниця, то спалили ціле село, зігнали, хто остався.

І в нас спалили, тут під лісом вулиця підгаєцька була, і на тій вулиці сім хат стояло. Спалили і хати, і людей, яких застали. 21 душу. А бабуня моя жила від ліса через хату. Але такий порядошний кусок дороги. Їх спас німець один.

 *  *  *

У бабуні син один сам поїхав в Германію на роботу.

Тоді молодьож крепко ловили і везли. А десь його тут женили не так, як треба, він ту жінку не любив, то втік і поїхав в Германію теж. Прислав пісьмо бабуні сюди звідти. І коли тут приїхали палити село, то поставили машини, гружени німцями не тільки пуд лісом, а й сюди ближче. Німець в хату, а мій дядько каже до бабуні:

- Мам, покажіть-но Миколайове пісьмо.

Бабуня тільки вийняла те пісьмо, йому дала в руки, то він ни слова не сказав, а вибіг надвір і начав кричати «гальт!», «гальт!», щоб зупинилися… А посля вернувся, дав бабуні пару марок. І переводчик каже: ваш син в його жінки на роботі.

Написав звернення в случай, що німці знов прийдуть, то щоб вони не трогали. А він мав якесь високе званіє. Тоді вони всі погрузились і поїхали. Так бабуня спаслися. А ті сім хат спалили.

 *  *  *

На другий день завезли два ящики паляних.

Я прийшла в церкву: староста в церкві, люди, сморід страшний. Відбула панахиду, а стояти не можна було, бо те все горіле смерділо, такий був дим од всього.

Бабунін син не вернувся, бо він не хотів. Микола Романюк звали. Видно, він там вибрався в люди. Багато хто там оставався.

«Як Валю посадили, ми при ній довго не були»

… «Тим часом тато добре жили з участковим. Той був росіянином. Тато, правда, йому коли який мішок картоплі дасть…

 *  *  *

Направду УПА начиналася, мабуть, ще при Польщі. Вже при німцях молодьож вся йшла в ту УПА. Валя мала зв’язки з ними. В нас хата була нова і велика, завжди були вечорниці. В такі дні – наші сільські, а в четвер –  для сусіднього села…

Коли прийшли другі совєти, в селі зразу почалися арешти –  і її арештували. В той час вона і справді була в загоні УПА. Була дві чи три неділі десь там, на Поліссі. Пізніше, як начався там крепкий бой, прийшла додому.

А знаєте, люди ж крепко цікавляться. Сусідка питала: «Кузьма, чого то вашої Валі немає вдома так довго?»…

 *  *  *

Прийшли совєти знову в лютому, а в березні в дядька народився хлопчик. Вирішили зразу охрестити, бо ж то війна. І взяли мою сестру за куму. А при других совєтах вже началися арешти. То так скоро і хрестини зробили, щоб Валю нашу за куму взяти.

Того дня ми йдемо через сусідній двір стежкою, назустріч - чотири енкаведіста з нашого двора виходять. Приходили Валю забирати, а нас нема… Тато каже:

- Ни бігти, ни тікати, йти прямо, як то їх не бачите.

Вони вийшли на дорогу, стали, покурили і пішли. А ми спокійно - до хати.

Ми повернулися з хрестин, але вони нас побачили. А на другий день раненько прийшли і її арештували. Вона посиділа в Луцьку, може, днів 10, може 15. Я навіть не можу сказати, скільки…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Діти 43-го. «А потім я сам переховав маму. Лежала на березових кілках». СВОЯ ІСТОРІЯ

 *  *  *

Як Валю посадили, то ми при ній довго не були. Її посадили зимою, а нас уже 10 липня вивезли. Ходили, аякже, провідували, передачі носили. Тоді записки не можна було передати навіть, а якось люди ухитрялися: вирізали друге дно в банці. Покладуть пісьмо і бляшкою накриють. Тоді були такі більші, менші консерви. Ножем провіряли в тюрмі, але не знаходили.

 *  *  *  

У той час совєти в нас комнату завели і зробили такий перев’язочний пункт. Тут тільки помоч давали, а сам госпіталь був у Піддубцях. То троє салдат в нас похоронили тако в садочку прямо біля нашої хати.

Я  раз заглянула: три ранєних лежить, а в одного геть киші вилізли всі з живота…

Мали велику кухню, на 5-6 чоловік. Отам і жили всі. Тоді вже сестра у в’язниці була, як той госпіталь в хаті зробили.

 *  *  *

Аж тут прийшов той самий сільський участковий і каже до тата:

- Кузьма, как мнє нє прєскорбно тєбє говоріть, но я тєбє скажу: ти пєрвий на дєпортацию.

Зара через пару днів вже відбулася депортація. Валі з нами не було.

Але зара скоро і її вивезли. Ешелон за ешелоном їхав».

«Кузьма, возьмі лопату…»

… «Нас вивезли 10 липня 1944 року. Пам’ятаю, бо 12-го – свято Петра й Павла, а звичай такий був, шо треба перед цим святом хотя б хрест нажати з жита. Мама пішла косити. Тут – участковий…

- Кузьма, возьмі лопату, граблі, мотику - всьо возьмі необходімоє, всьо повяжи, всьо пріготовь, бо нє знаєшь, кто прієдєт вивозіть тєбя.

Спершу везли – в Теремне і там на голому полі, розгрузили пару сімей.

Три родини там ночували сім днів. Дві з Крупи. Ну, й ми –  з Підгаєць. А тоді нас погрузили й завезли на станцію. Тут же, де й була. Де потім був ресторан «Світлофор».

 *  *  *

Нас везли з Волинської області, а з нами людей зі всієї України.  Потяг за потягом йшов – так все везли людей на Сибір. Не в одне місце. В різні. 

А в сусідньому вагоні їхала сім’я і хлопчик 11 місяців. В нього була така болячка між ніжками: синя така, аж чорна, як добрий кулак! І воно бідне тако… Я прийду, сяду біля нього. А воно в сні плаче.

Але був у нашому составі спеціальний вагон, де ліжка, врач –  случай що, то вона до того дитинятки ходила на день по три-чотири рази. І вночі вставала, як поїзд стоїть.

Ну, й дитинка вмирає.

Хто їхав в Сибір, всі брали ночовки. Бо в основном їхала молодьож: і жінка вагітна, і маленька дитина… А ночовки треба, щоб купати дитину. Вона тако нарядила його, накрила пельоночкою і поставила в дверах. Приходить провожатий і каже:

- Мамаша, давай своєго рєбьоночка.

Вони дали. В ночовках. Люди переживали, аби не викинув на мусор…

Після всього він через якість три-чотири години приходить і каже:

- Мамаша, не плачь, дарагая, твой рєбьонок уже сідіт у твоєго Бога на колєнях, і он єго ласкаєт. Он пошол с димом к Богу вашему. Он в хароших руках. Не пєрєживай, ми єго сожглі в паравозє.

Що вже буде плакати… Не викинули ж.

 *  *  *

З нами їхали у вагонах корейці. Не знаю, де вони бралися. Але вони найбільше вмирали. Вони були найменш виносливі. Їх на кожній станції виносили штабелями клали під вагонами.

Везли і татарів, і грузинів – всіх, хто були по путі. Їх грузили до нас у вагони. То нас у вагоні було 6-7, а тих грузили, як хотіли.

 *  *  *

Нас завезли до Красноярського краю. Там погрузили на параход і так ще двоє суток. Загалом везли, певне, з місяць. Чи більше. 10 липня забрали, а 8 вересня прибули в город Єнісейськ».

«А звідки ви? З Волинської?»

… «Було 7 градусів морозу. Перед нами вибачилися і сказали, що ми зараз будемо вас грузити по дві-три родини, щоб не ночували на морозі. Холодно. Вже земля була замерзла, а річка – ще ні. Дуже широка, глибока, параходи нею ходили.

На ранок почали розселяти. Лишили три родини (ту крупівську і нас). Тато заніс комусь там (чи управдому чи комусь іншому) миску борошна, може зо три кілограма. Ми ж то два мішки з собою привезли, знаєте… Звикли все мати. Не шкода було того борошна. В той момент ніхто не думав, що треба дальше потримати.

Ну, й той зразу відселив тих дві сім’ї.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Для неї 1943-й пахне суницями, або Баба Янка - донька поляка. СВОЯ ІСТОРІЯ

 *  *  *

Ми остались одні в одній комнаті п’ять душ. Посля прийшов старший дядько з тієї з крупівської сімї. Каже до тата:

- Кузьма, то ж не піду заявляти, скажи, кому ж ти дав. Я ж не можу дві родини викормити. Я так довго не проживу.

Ну, й тато сказав, що заніс борошна тому управдому. Той і собі заніс – і йому зразу дали квартиру. Ну, а коли тата зустрів управдома. І той раптом:

- Кузьма, Кузьма, чтоб ти відел, что моя жена дєлала? Напєкла оладєй… Что она с німі творіла… На лоб прікладала, к щєкам прікладала, плакала, крєстилась...

Всі там були привезені і всі були голодни. Місцевих там було дуже мало.

 *  *  *

Коли нас привезли і ми вже заселелилися, вийшли діти на вулицю - підбігає до нас з братом дівчинка і каже:

- А звідки ви? З якої області?

Я кажу:

- З Волинської.

І та дівчина як та куля полетіла додоми. Дивлюся: вже веде батька свого Михалка до нашого. Бо вже ж з Волині приїхали. А той мужчина був вивезений в 39-му. Він сам з Колок. А як почув, що з Волинської області, то бігом побіг до Кузьми.

Так довго вони з татом бесідували. Вже тато йому дав мисочку борошна. А там п’ятеро дітей в нього, оладок напекли… Чоловік той робив бригадиром на будові. Він тата взяв на роботу до себе. А посля взяв і брата, з яким я втекла».

«По сьоднішній день думаю, що тата там нема»

… «Нас привезли в 44-му, то там главне було строєніє вантажних барж, бо ж річка там текла глибока. Тато працював там. А менший брат знайшов якогось сапожніка, прийде й дивиться, як той робить. Той, довго не думавши, дав молотка і черевика старого і каже:

- Забивай ті дерев’яни гвозді.

Як то вони звалися, вже й забула. І він навчив брата бути сапожніком. Тому Яша не дуже важко переніс голод. Тако люди йдуть на роботу, несуть валянки:

- Пацан, подшей кАталки!

Там галош не було, стояли сильні морози до 40 градусів. Тому, то «каблук подбей», то «ремешок подшей». Ну, й принесуть йому там дві картошини в мундірі. А часом ще й 50 грамів хліба. Бо для них карточок не було, вони були давні житєлі, але теж вислані. Ну, а він з’їсть, вип’є…

Мама там спершу нічого не робила. Пізніше за 20 кілометрів знайшла село, то літом ходила копала, садила. Вона ще й з собою з Волині насіння привезла! Бо ж участковий сказав батькові, що бери лопату і мотику. Посля нам посилку переслали наші куми з села. Борошно, трохи мамі насіння, ще й 900 рублів.

 *  *  *

Тато при 55 градусах морозу ще на баржах працював. Як вже було 56, то не працювали і діти в школу не ходили.

Там тата крепко просквозило. І вдягався, і все, але ж то вітер. Легені згоріли, і він помер.

 *  *  *

Там було кладовище. Але я по сьоднішній день думаю, що може тата там і нема. Знайшла мама дядька, щоб поховати. Ми вдвох з мамою до нього пішли. Він труну дав і яму викопав. Я в селі така була, що як хто вмре, то ходила на похорон і все бачила. Я глянула, яка та яма: чуть нижче колін, і кажу:

- Мамо, то ж не так яма копається!

Задурив мене малу і маму. Сказав, що далі така замерзла землі, що не можна копати.

Каждий день отак вночі думаю про це.  Можу і око не змикнути: може, він посля відкопав, забрав труну, добре, коли закопав назад, а то, може, ще й викинув собакам, обібрав, костюм ще ж був новий... Мама ж їхала, то щось брала з собою…».

«Єслі ваш Бог єсть…»

… «То був посьолок Куйбишево в Єнісейську. В тому посьолку ми жили. Добре запам’яталася вулиця, з обох сторін якої такі сільські хати з віконницями –  всі, як під один. Я так не раз собі думаю, що то, певне, як тих декабристів вивозили.

Ну, й розказують вже ті старожили, що там було 12 соборів! І 12 батюшок і главний архірєй. І пов’язали тих батюшок всіх колючим дротом, а самого першого того поставили впереді і дали большой камєнь.

- От ідітє: єслі єсть ваш Бог на свєтє, то он вас спасьот, а єслі нєт, то потонєтє.

Вони пішли, але не вернулися.

 *  *  *

З тих 12-ти церков перша церква була загружена зерном, друга –  соломою, третя –  корови стояли, в четвертій –  свині були. От 12 церков, і в кожній щось було.

Потім, коли вже ми жили, одну церкву жінки обмили, обчистили… Ну, де й я пішла в ту церкву подивитися. Гарний собор і великий. Нікого нема. Чисто. Але батюшка там в захресті є. Він виглянув, подививсь, що дитина стоїть і вернувся в захрестя. Може, пізніше люди ходили в церкву, але ж ми скоро з братом втекли.

 *  *  *

Коли ми приїхали, то найперше люди наши до Паски дожили. Вже якогось батюшку знайшли, кажна щось там трошечки зробила: хоть би яйце покрасити і посвятити. В якусь хату ходили, і я пішла. Холодно, бо я пішла тако - в платті. Присіла на землі, сиджу, але посвятили паску.

Священник був, певне, вивезяний. Теж вивезяний».

ЧИТАТИ ПРОДОВЖЕННЯ: «І здєсь кулакамі здєлалісь». Репортаж-спогад з Волині про совєтське пекло. Ч 2. СВОЯ ІСТОРІЯ

…Сьогодні, коли Росія пішла війною на Україну і спопеляє її міста ракетами, і виплекала ненависть до українського у мільйонів громадян РФ, ці спогади – то паралелі.

Бо, як розповідає Зіна Кондратюк, «якщо що, то вони завжди їдуть в 4 ранку».

Тільки то про інших фашистів…

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Юлія КОЦЮБА

• #село Підгайці
• #Своя історія
• #історія Волині
• #Зіна Кондратюк